Одна тітонька приїхала до моєї матері в гості і почала жалітися на життя. “Усі мене ненавидять. Ну от усі! Заздрять грошам нашим, тому що ми з Сашком (чоловіком) купили нещодавно нову дачу, доньку до Франції відправили.
Машину купив нещодавно мені чоловік, ось ту, на якій приїхала до тебе, і вже вся вона у подряпинах, адже кожна тварина обов’язково пройде повз автомобіль – і гвоздиком проведе. Ну як можна в цій поганій країні жити, ти мені скажи?
Матінка засумнівалася. Мовляв, не може такого бути, щоби буквально всі й ненавиділи.
– Може, може, – стверджувала знайома. – Український народ такий, для них заздрість як хліб, інакше й жити не можуть.
Просиділи так дві години за чаєм. Раптом на вулиці пролунало виття сирени. Світлана Павлівна підскочила, взнала свою сигналізацію. Підбігла до вікна і кричить матері, пальцем тицяючи в скло.
– Ось, будь ласка, подивися!
Матінка до вікна підійшла, дивиться – а й справді біля машини подруги стоять два мужчини. Один натискає на капот автомобіля, інший легенько б’є його ногою по шині, для того, щоб власник вийшов, без нанесення “урону” так би мовити.
– Ось, ось, – мужлани наші вітчизняні, – переможно кричала тітка. – Не можна просто так повз розкішну машину пройти, ось обов’язково треба вдарити, штовхнути…
Мама так співчутливо подивилася на свою подругу і каже їй.
– Свєточко, ти не ображайся, будь ласка, але цей ліворуч – Степан Аркадійович, сусід наш з другого поверху. А он той, другий, у хутряній шапці – Анатолій, він кур’єр.
У сусідній молочний магазин вранці продукти привозить. Ти стала так, що дорогу їм перегородила, вони й виїхати не можуть… А ти кажеш всі ненавидять
