Гліб останнім увійшов до офісної кухні в обідню перерву. Не любив він обідати разом із усіма. Взагалі, з дитинства звик уникати людей, тим більше таких, як Славка, провідний менеджер компанії. Від таких Гліб завжди чув лише глузування та знущання. Саме такі й вигадували йому образливі прізвиська у дворі, у школі, в інституті.
Хіба Гліб винен, що він був більший за інших з самого дитинства. Так, на фізкультурі він біг завжди останнім, важко дихаючи і обливаючись потом, і у футбол у дворі грати його не звали, зате він найкраще знав історію і навіть майстрував сам солдатиків, з дивовижною точністю, і відтворював поля битв. Любив читати, знав напам’ять багато віршів, але це було нікому не цікаво.
Особливо дівчатам. Дівчата звертали увагу на високих спортивних хлопчаків, на веселунів, а тихого, скромного та важкого Гліба навіть не помічали. Так було і в дитинстві, так лишилося й зараз, коли Глібу було вже 32. Був, правда, у Гліба роман, ще в інституті, але, як потім виявилося, Олена ходила з ним на побачення, тільки через диплом, який Гліб їй писав.
Це ще більше підірвало віру Гліба у себе та людей. Тому він намагався триматися від інших подалі. Більшість його колег уже пообідали і тепер жваво щось обговорювали. З появою Гліба всі замовкли.
– Ммм, що це у тебе сьогодні? Макарони, пироги? Ти б краще в зал пішов. – З глузуванням, дивлячись на Гліба та його контейнери з їжею, порадив Славко.
– Спагетті з соусом бешамель та кіш з куркою та грибами. – пояснив неохоче Гліб. Кулінарія вже багато років була ще одним захопленням Гліба. Йому подобалося готувати, куштувати нові, незвичайні рецепти.
– Ну, ну. – Кинув Славко, демонстративно відсуваючи від себе контейнер із помітним написом: «Правильне харчування на тиждень з доставкою». – А ми тут, сайти знайомств обговорюємо. Я нещодавно з такою красунею познайомився. Може, й тобі зареєструватись. Дивишся, знайдеться любителька пухких щічок, – Славко засміявся, колеги підтримали жарт, Гліб промовчав.
Увечері вдома Гліб все ж таки зважився хоча б заглянути на сайт знайомств, а потім наважився ще більше і створив анкету. Фотографію свою, щоправда, публікувати не став. Натомість додав фото запечених реберців, картоплі з грибами в порційних горщиках та торта Наполеон, яким так пишався, а також фото свого чорного пухнастого кота.
В анкеті Гліб написав: «Кіт Бегемот шукає лагідну господиню для себе та вірну супутницю життя, для свого господаря. Сам господар людина скромна, зате дуже добра і смачно готує. З нами тобі забезпечені затишні вечори: я муркотатиму і грітиму тебе пухнастими лапками, а господар розповідатиме дивовижні історії та пригощатиме чаєм з твоїм улюбленим десертом».
Так можна було не хвилюватись, що хтось із знайомих побачить фото Гліба на сайті. З іншого боку, навряд чи знайдуться охочі поспілкуватися з котом, але Гліб подумав, що навряд чи знайдуться і охочі поспілкуватися з ним, якщо буде його фото. Потім він подумав, що це погана ідея, і сайт, і кіт, і спроба познайомитися. Він уже хотів видалити анкету, але побачив повідомлення:
«Доброго вечора, кіт Бегемот. Пощастило вам із господарем. А я зовсім не вмію готувати. Шановний Бегемот, ви не могли б дізнатися у господаря рецепт цих апетитних реберців?» – писала якась Ліза 28 років. До анкети Лізи додавались і фото мініатюрної блакитноокої дівчини, із задерикуватою посмішкою.
«Яка гарна» – подумав Гліб, моментально уявивши, як Ліза розчарувалася би, якби побачила господаря кота, але все ж таки відповів. Обговорили рецепт ребер, потім якось сама собою розмова перейшла на Булгакова. Як виявилося, одним із улюблених романів Лізи був той самий, де тезка нашого кота теж був гурманом.
Спогади про маринований гриб, нанизаний на вилку кота Бегемота, призвели до жвавого обговорення грибних місць на околицях, а вже потім тихе полювання навіяло тугу за мальовничими осінніми краєвидами. Ліза любила прогулянки осіннім лісом, а Гліб згадав кілька віршів, якраз у тему. Так листування затяглося до пізньої ночі, а наступного вечора Ліза знову написала.
Так минуло ще кілька днів. Спілкувалися на різні теми, яким не було кінця й краю. Потім Ліза запропонувала зателефонувати. Голос у неї був легкий і дзвінкий, як і уявляв Гліб, милуючись її фото. Тепер вони зідзвонювалися щовечора перед сном, і розмова незмінно закінчувалася проханням Лізи:
– Час вечірньої казки. Розкажи ще якусь історію, – просила Ліза з дитячим захопленням та цікавістю, і Гліб розповідав. Особливо Лізі подобалися казки народів світу.
– Ходімо завтра в парк. Погуляємо. Познайомимося, нарешті, наживо, – запропонувала Ліза одного разу. Гліб забарився. Він знав, що колись це питання назріє. Весь цей час він дивувався, чому Ліза навіть не попросила його фото, а тут одразу зустрітися.
– Боюся, я розчарую тебе. – зізнався він.
– Ти збрехав, що любиш прогулянки на природі? – Запитала Ліза.
– Ні. Дуже люблю.
– Може, історії, які ти мені розповідав, насправді розповідав не ти, а Бегемот? – пожартувала Ліза. – Або ти збрехав, що вмієш готувати, наприклад, ті самі мигдальні кошики, знову забула назву…
– Мазарінер. – сумно підказав Гліб. – Вмію, правда. Дуже смачно, особливо з ванільним морозивом, а Бегемот історій знає набагато менше, – Гліб теж спробував пожартувати.
– Звучить апетитно. Можемо влаштувати пікнік. Ти принесеш печиво, а я прихоплю термос із чаєм.
– Лізо, ти така гарна, а я зовсім ні, – почав Гліб.
– Якби це було найважливішим, я попросила б у кота насамперед надіслати фото господаря, – розсміялася в трубку Ліза. – Вирішено, чекаю на тебе о 12:00 біля центральних воріт.
Гліб не встиг заперечити, Ліза відключилася. Він так хвилювався, що ті самі мигдальні кошики мало не підгоріли. Добре хоч Бегемот вчасно нявкнув. Хоча, швидше за все, нявкнув він від того, що Гліб випадково наступив йому на хвіст, обираючи перед дзеркалом футболку, в якій він був би стрункішим.
– Безнадійно. – махнув зрештою Гліб на своє відображення. – Як пройде, так пройде. – Вирішив він.
Лізу він упізнав здалеку. З хвилину він постояв, переступаючи з ноги на ногу, кілька разів прискіпливо оглянув букет і тільки потім наважився.
– Привіт! Які гарні! – Зраділа Ліза. Гліб чекав, побачити те саме розчарування на її обличчі, але очі Лізи блищали, і усмішка була щирою.
– Ходімо! – Ліза взяла його під руку і потягла за собою. – Може, нам пощастить, і ми побачимо білок. Правда вони кумедні? – Щебетала вона.
– Печиво неймовірно смачне, – похвалила Ліза, коли вони сіли на перекус десь у глибині парку.
– А на вечерю я сьогодні хотів приготувати яловичину по-бурґундськи. – поділився Гліб.
– Сподіваюся, це запрошення? – Ліза посміхнулася.
– Хто це зустрічав учора після роботи? Сестра? Познайомиш? – поцікавився Славко під час обіду.
– Дружина, – відповів Гліб, навіть не глянувши на колегу. Він і так міг уявити Славкині здивовані очі. Славко тим часом із сумнівом глянув на Гліба і тільки тут помітив обручку на пальці.
Минув рік з того вечора, коли кіт Бегемот розмістив на сайті знайомств оголошення про пошук лагідної господині для себе та вірної супутниці життя, для свого господаря. Ну, майже так все й було… Але вже обіцяні в оголошенні затишні вечори Лізі були забезпечені: кіт тихо муркотів у неї на колінах, а Гліб розповідав дружині чергову дивовижну історію. Чай та десерт, звичайно ж, додавались.
