Ще будучи дитиною, пам’ятаю, ми часто їздили до моєї бабусі в село. Мама завжди наполягала на цьому, а тато закочував очі й бубонів щось крізь зуби. Я ж не мала права голосу, тож просто мовчки погоджувалася зі своєю долею.
Це зараз я розумію, що їхати до бабусі нам було потрібно якихось півтори години. У моєму уявленні це був цілий день, не менше. Спочатку треба було чекати автобус на вокзалі.
У компанії таких самих нещасних людей, які просто мовчки стояли, розклавши сумки біля ніг. Лавок на зупинці чомусь не було. Я пам’ятаю, що коли б ми не вийшли, неодмінно треба було чекати на автобус якийсь час.
Вчасно він не приїжджав ніколи. Потім запахи бензину, їжі, тютюну і всього іншого змішувалися в тісному салоні рейсового автобуса. Якщо мені пощастило сісти, то я всю дорогу намагалася зручно вмоститися.
То мені дошкуляло сонце, яке світило в обличчя. Якщо ж доводилося стояти, то стояла я на одній нозі, бо для мене через усякий городній скарб місця не дуже вистачало. Зате як розквітала мама, коли ми заходили до бабусі.
Вона і до курей приходила, і до гусей. Обов’язково пригощала сусідського пса на ланцюгу. З моєю бабусею в мами були дуже добрі стосунки. Тоді як тато якийсь час міг навіть не заходити в будинок.
Просто бродив навколо і розглядав чужі посадки, вивчав колодязь. До своєї тещі він ішов, коли нічого іншого просто не залишалося. Після таких поїздок батьки часто сварилися. Буває, сімейні кризи.
Тато щоразу клявся, що це був останній раз, коли його нога ступала в той будинок, а мама тільки підтримувала його в цьому прагненні. Щоправда, на підвищених тонах. Батьків важко зрозуміти, коли ти дитина.
Тепер я можу про щось здогадуватися, але тоді їхні стосунки для мене були абсолютною загадкою. Тепер же, коли їм по шістдесят років, ні в яке село їздити не треба, бо бабуся вже давно відійшла в інший світ.
В її домі влаштувався мій дядько з сім’єю. Здавалося б, це питання вирішено. Але ні. Уже тиждень як мама з татом посварилися так, що мама навіть зібрала речі і пішла з дому. Я про це дізналася лише кілька днів тому.
І відразу ж приїхала до тата. На всі мої розпитування він тільки меланхолійно дивився в стелю і щось бурчав собі під ніс. Мені вдалося з’ясувати лише те, що я в цьому не винна; мама скоро повернеться назад; він її шукати не буде.
Я одразу подумала, що мама поїхала в рідну домівку. Там багато місця, тож пожити в дядька в гостях можна без проблем. Я дзвонила мамі на мобільний і кілька разів чітко чула щебетання птахів, яке у місті почути неможливо.
Тепер я подумую приїхати до мами і висловити їй усе, що в мене накипіло. Вона вже людина доросла. Скільки можна вдавати з себе скривджену дівчинку. Що б там батько не витворив, він завжди залишається її чоловіком.
Ну посварилися, так можна ж усе обговорити, вирішити на місці. Навіщо кудись їхати? Чи це знову її любов до села прокинулася? Мама в мене, звісно, своєрідна людина, але вона забуває ще й про свої бабусині обов’язки.
У неї двоє онуків, яких вона дуже хотіла і просто-таки випрошувала в мене. Тепер що, все? Справу зроблено, і можна рвонути подалі від сім’ї?! У нашій розмові тато осікся, що, можливо, виною якісь непорозуміння щодо іншої жінки.
Але це все справи глибокої молодості. Як вони можуть вплинути на наше життя тепер? Як би там не було, моя мама – доросла жінка. Що було в минулому, нехай у минулому й залишається.
Згадувати минуле зараз, коли вже онуків няньчити пора, це смішно. Такі сімейні кризи вже не за віком. У кожного з нас є свої особисті мрії та бажання, але життя складається так, що на деякі з них доводиться закривати очі.
І вік тут нічого не вирішує. Адже я теж уже не дівчинка, але якщо треба, то кидаю все, щоб довідатися, де перебуває рідна мати і чому вона дозволяє собі так поводитися. Просто не можна бути й надалі егоїстами і варто вже подумати про інших..