Після того як я овдовіла, 11 років тому, сенсом мого життя став єдиний син. Усіма силами я намагалася виховати з нього хорошу людину і справжнього чоловіка. І вважаю, що мої спроби бути сучасною матір’ю увінчалися успіхом. Він виріс без будь-яких проблем і став фахівцем у своїй сфері.
У юності в нього були деякі заморочки. Якщо в колі друзів він почувався впевнено, то з протилежною статтю були невеликі проблеми. Він довго не міг знайти собі дівчину, а коли знайшов, його кинули, і тривалий час він страждав. З іншого боку, він посилив старання щодо навчання.
Однак справи амурні в його віці складно переоцінити. Зрештою, на одній із вечірок він познайомився з дівчиною. За його словами, вона йому одразу сподобалася. Вони почали гуляти разом, а потім вирішили спробувати зустрічатися. Усе це переросло в щось більше і вилилося у весілля.
Не можу сказати, що в них не було проблем. Але про якісь серйозні сварки він, принаймні, мені не розповідав. А ми з сином дуже близькі. Можемо поговорити практично про що завгодно. Я рано його народила, тому мені приємно знати, що мій погляд на проблеми ще залишається свіжим.
А потім, якось несподівано, він став батьком. Я була рада просто неймовірно. Збулася моя мрія: син влаштований, з дружиною, з дитиною. Чого ще бажати? Та й, якщо чесно, приємно досі ловити на собі ледве приховувані чоловічі погляди, знаючи при цьому, що ти – бабуся. Ну і що?
Днями я вирішила пройтися магазинами. Був чудовий суботній день, саме час, щоб зайнятися шопінгом і підшукати щось онукові з іграшок. Не те щоб він цього потребував, але чому б і ні? Телефон я з собою не брала, не хотіла відволікатися на дрібниці.
А коли прийшла додому, побачила штук 10 пропущених дзвінків від свахи. Вона жінка у віці, писати повідомлення не вміє. Я взагалі спершу подумала, що вона помилково мені стільки разів дзвонила, але передзвонити ж потрібно. Відповіла вона голосно. Ні, вона просто кричала в трубку.
Заявила, що мій син – безсовісний тиран і мерзотник. Вигнав власну дружину з дитиною, напився і вчинив дебош. Називала його всілякими нецензурними словами та інші принади. Коротше, я – мати справжнісінького чудовиська. На мої дзвінки він не відповідав, тож за кілка хвилин я вже їхала в таксі.
Потрібно було в усьому розібратися, повторюся, така поведінка була зовсім не притаманна синові. А я його бачила минулого тижня, і все було нормально. Відкриваю двері. А там – кошмар.
Речі розкидані по квартирі, щось десь розбите. Сам син сидить на дивані, у повному неадекваті, очі дикі. Побачив мене, почервонів. Я не знала, що й робити. Кричати в такій ситуації було б нерозумно. З вигляду зрозуміло, що на діалог він не піде. Поліцію викликати чи швидку? Одним словом, жах.
Хвилин за 15 йому стало трохи краще і він хоча б почав намагатися пробубнити щось зрозуміле. Потягнувся до якогось паперу на комоді й жбурнув у мій бік. Що б це могло бути? Тест на батьківство. Документ, якого я зовсім не очікувала побачити.
Що ж, виходить, не бути мені молодою бабусею. Ну а якщо серйозно, ситуація дуже сумна. Через годину, після душу і кількох чашок кави, він розповів мені, як все було. Це він зробив тест, бо давно щось підозрював, але не хотів сам собі вірити. Після скандалу невістка пішла, забравши дитину.
Як я зрозуміла, вона-то знала все від самого початку. Але встигла на прощання звинуватити мого сина у всіх смертних гріхах і голосно грюкнути дверима. А він, не витримавши тиску, пішов у сусідню наливайку. На мої дзвінки невістка не відповідала. Довелося знову телефонувати до свахи.
На мої справедливі претензії вона відреагувала своєрідно. Сказала, що її донечці й онучці тепер доведеться залишитися в неї. Знову наговорила гидоти про мого сина. А потім… Повела себе ще мерзенніше. На знижених тонах вона почала мені погрожувати.
Мовляв, цей “папірець”, тобто тест, нічого не означає. А мій син накричав на дружину і взагалі, може, побив навіть. Та й, за словами моєї невістки, він був таким собі чоловіком. Але що важливіше, штампи в паспорті в них уже стоять. Тож після розлучення вони заберуть у мого сина все.
Поділять майно, боротимуться за кожну копійку. А ми всі знаємо, на чий бік стає суд у більшості випадків. У своєму синові я впевнена на 100 %. Не міг він поводитися так, як вони наговорюють. Раніше ж жодних проблем не було. Але я не юрист. І не розумію, наскільки реально все те, що мені наговорили.
Звичайно, розлучення потрібне обов’язково. Але що потім? Поки що сиджу вся, як на голках, бо не розумію, що далі. Хто ж його знає, чим усе це скінчиться. І все ж було добре. Але в одну мить як грім серед ясного неба. Усе пропало.
