Подружжя, вийшовши на пенсію, переїхало з міста в дачне селище – все життя мріяло, готувалося, і ось мрія здійснилася: продали квартиру і переїхали. День живуть, інший, тиждень, інший, радіють свіжому повітрі, пташкам-квіточкам.
Якось дружина каже, що не вистачає спілкування. Всі люди сидять за своїми високими парканами – в магазин вони на машині їздять, потім відразу додому, ні з ким не спілкуються. Михайло Семенович нічого не сказав, тільки знизав плечима і хмикнув, але дружина знала, що він з нею згоден.
Вона бачила, що йому теж не вистачало компанії. Тому, мабуть, вони обоє так зраділи, коли одного вечора під час вечері на свіжому повітрі поруч із їхнім столом з’явилися три кішки: сіра, біла та чорна. На вечерю було щось рибне і подружжя радісно поділило їжу з гостями.
Ті із задоволенням з’їли частування, трохи посиділи та пішли. Наступного вечора все повторилося знову: знову кішки прийшли, повечеряли з господарями, трохи посиділи з ними і пішли. Так тривало день за днем. У місцевому магазині Михайло Семенович купував три пакети з котячого корму
І чоловік, і дружина чекали щовечора кішок, раділи, коли ті з’являлися, із задоволенням гладили їх. Навіть у розмовах почало проскакувати “наші” кішки. Так тривало досить довго, поки одного разу кішки не прийшли. Не прийшли вони наступного дня, а потім не з’являлися цілий тиждень.
Михайло Семенович відкривав чергову порцію корму для них і кликав пухнастих, але тварини не з’являлись. Вони пішли селищем: один в один бік, другий – в інший, заглядали під кожен кущ і звали кішок, але ті не відгукувалися.
Цілий вечір обидва ходили сусідами, повернулися з купою вражень. Виявилося, що кішки снідають у Степана Миколайовича, він живе на сусідній вулиці, але він теж їх не бачив десь тиждень! А обідають хвостаті з Івановими, але і вони їх не бачили.
А ще одна сусідка – Олена – дає їм молочко на полудень, мисочку із задоволенням випивають. Олена живе поряд з магазином, люба жінка! Але й вона їх не бачила останнім часом. Наступного вечора обхід сусідів продовжився.
Знайшовся старий, у якого вони ночували кілька разів у будинку на дивані та жінка, яка просто їх гладила на вулиці. На цьому слід загубився. Михайлу Семеновичу будь-що треба було з’ясувати, куди поділися кішки. І він із завзятістю продовжував розпитувати мешканців цього селища.
Його почали впізнавати на вулицях, вітати та цікавитися, чи є результати пошуків: “Цікаво, куди вони поділися? Діти запитують, чи вони з ними грали! Швидше б знайшлися!” Зрештою, пошуки призвели до “офіційної господині” тварин – художниці Юлі.
Вона жила на околиці селища у маленькому будиночку з жовтим дахом, куди Михайло Семенович і подався, але двері були зачинені, а на дзвінки і стукіт ніхто не відповідав. Декілька днів приходив Михайло Семенович до будиночка, але жодного разу не застав господарку будинку.
Тоді він написав записку і просунув під паркан: “Якщо знаєте щось про трьох кішок: білу, сіру, чорну, повідомте мене.” Нижче написав свою адресу. Минуло досить багато часу з того моменту. Одного вечора на порозі будинку Михайла Семеновича з’явилася дівчина з рудим волоссям та трьома кішками.
Юля, посміхаючись, сказала, що вони повернулися. Бачачи здивовані обличчя господарів, дівчина засміялася: “Так-так, це мої коти.” Вони їздили у місто, де Юля працює, зробили щеплення і ветеринар їх оглянув, бо коти не їли. Ось тут вже засміявся Михайло Семенович.
Він докладно розповів усе, що дізнався: у кого коти спали, де снідали, у кого обідали та вечеряли, де бували. Юля слухала з подивом: “То ж мені і лікар сказав, що на голодуючих і виснажених вони не схожі!” Вони засміялися, а Михайло Семенович крикнув углиб саду: “Йдіть сюди, дивіться, хто повернувся!”
З їхнього саду вибігли діти Іванових, потім самі Іванови, Олена, Степан Миколайович та багато інших сусідів, які в останні часи приходили на чаювання. Звичайно і Юлю запросили до столу, а коти раді булим на руках посидіти, адже це саме вони всіх познайомили та здружили.
