Степан був красенем ще з юності. І кохав на світі лише одну жінку — свою дружину Анну.
Кохав її ще зі школи: скільки себе пам’ятав, стільки й кохав. Вони жили в злагоді, виховували трьох дітей — Михаила, Івана та наймолодшу доньку Тетянку.
Характер у чоловіка був добрий, руки золоті. Кращого тесляра в окрузі не знайти. І працював він багато, бо велику родину треба прогодувати, дітей одягнути-взути, дружину побалувати.
Як у магазин щось новеньке завезуть, одяг якийсь або нарядні хусточки, обов’язково купить. А з міста одного разу й парфуми їй привіз. Аж надто добре вони пахли, весняною свіжістю.
Анна перед сном, як сяде перед дзеркалом у білій сорочці, почне розчісувати волосся, та заплітати в косу, Степан не налюбується такою красою. Лежить на ліжку, руки за голову, і дивиться на неї при тьмяному світлі лампи. І така радість на душі.
І як вона встигає все? І чистота в домі, і сніданок-обід-вечеря завжди готові, і на городі повний порядок. Ну там, правда, вся важка робота лягала на нього. Хлопці допомагали, що батько скаже, те й роблять.
Він дітей любив. Не балував, але привчив до порядку і поважати маму. А Тетянка ще зовсім крихітка, всього три роки. На Анну схожа, така ж синьоока. Її не балувати не виходило.
Куди не підуть, вона завжди у нього на плечах сидить. І вдома її пальцем ніхто не сміє торкнутися.
Захарченки ніби соромилися свого сімейного щастя. У будь-якій хаті, яку б не взяв, і сварки, і скарги. А у цих все добре, так гладко. Хлопчаки ось тільки час від часу засмучували. Михайло одного разу зламав ногу, невдало стрибнувши в яр у лісі. Навіщо, питається, поліз?
Степана тоді з роботи зірвали. Він побіг до лісу. Витягнув хлопця з яру і на руках доніс до фельдшерського пункту. А потім з ним возився, допомагав ходити, поки хлопець перед школою міцно не став на ноги.
А зовсім недавно молодшого Івана образили. Посварилися вони з хлопцями, і сусідський здоровань, Колька, так уд.рив його по носі, що пішла кр.в. Анна плакала, робила холодні примочки, а потім зводила синяк.
Тоді-то Степан і з’явився у них у дворі. Колька, якого вилаяла мати, сидів на підвіконні й ледь не ридав від образи.
Побачивши Степана, він по-дорослому плюнув на землю й відвернувся. Вигляд у нього був жалюгідний, і щось ворухнулося в душі Захарченка — чи то співчуття до хлопця, чи то образа за сина.
У його-то Івана є батько і захисник, а у Кольки немає. Мати виховувала його сама. Він підійшов, сів поруч із Колькою і сказав:
— Не дивися на мене, як вовченя. Знаєш, у чому ти винен? — Хлопчик мовчав. — Бачу, знаєш. А значить, відповідати доведеться.
Настала тиша, і Степана знову охопила жалість.
– Ти, Коля, не чіпай моїх синів. Вони не з тих, хто розмахує кулаками. А якщо ще раз почнеш, я сам тебе відлу цюю. Зрозумів?
Хлопчик кивнув низько опущеною головою, Степан поплескав його по плечу і пішов. Тільки помітив, що його мати, Марія, спостерігає за ним з-за фіранки. Але додому він не пішов, ноги самі понесли його в ліс. І спогади нахлинули.
Їм було майже по вісімнадцять: йому, Марії й Анні. Школу закінчили. У клубі, як годиться, випускний вечір влаштували одразу для двох сільських шкіл: їхньої та сусіднього села . Атестати вручили, привітали. Стіл був накритий з лимонадом і тістечками, і танці під платівки.
Усі ошатні, гарні. Але найкраща, звісно, Анна. Біла сукня з мереживом, босоніжки на підборах і коса до пояса. Щоки палають рум’янцем, відмінниця!
Степан цього вечора вирішив зізнатися, що закохався в п’ятому класі й кохає досі. А то в армію заберуть, і не встигне свої почуття відкрити.
Але не тут-то було! Ніхто раніше й не помічав, що син директора школи Володимир уже давно дівчину пригледів. Так і не відпускав від себе весь вечір. І вона щаслива поруч, сміється, танцює з ним усілякі вальси. Степан так не вмів!
Стоїть він осторонь, сумує, а тут Марія до нього підходить, бере за руку і на танець кличе. Він руку вириває і на вулицю, Марія за ним. Так і прогулялися до ранку. На річку сходили, на березі посиділи. Дівчина до нього притискається, а він ніяк. Усе про Анну думає.
Але восени, перед самим призовом до армії, пронеслася чутка, що Анна виходить заміж за Володьку. Степан плакав гіркими сльозами, а вона навіть на проводи не прийшла. Стіл був великий, запрошувалися всі бажаючі. Але поруч сиділа Марія, а не Анна.
І пізно ввечері, поки все село співало й танцювало, вона заманила до себе. Що саме там між ними сталося, Степан достеменно не пам’ятав. Додому він прийшов під ранок під косими поглядами мами й батька й звалився спати.
Листи з армії писав рідко і тільки батькам. Вони й повідомили, що Анна вийшла заміж, а Марія поїхала до міста вчитися. Ось і юність минула. Тоді він розпрощався з нею. Назавжди.
Повернувся в село зрілим, з коротко, під їжачка, постриженим волоссям. У Анни вже народився Михайло, а другий на підході. Зустрів він її, огрядну, похмуру.
— Як живеш, Анно, — запитав тремтячим голосом.
— Добре. Поскаржитися ні на що.
А від батьків дізнався, що Володька прикладається безбожно. Ніде не працює і руку на неї піднімає. Батька зняли з посади директора, він тепер простим вчителем працює. Важко вони живуть.
А коли народився Іван, у Анни й зовсім біда трапилася. Її чоловік напідпитку на річку вирушив, та й потонув. Ніхто не врятував, бо він вирішив переплисти річку, а сил не вистачило.
Вдова оплакувала свого чоловіка. Тоді й Степан освідчився, та й одружився з нею з двома дітьми. Якраз тоді добудовував свій будинок, батьки допомогли і з ділянкою, і з будівельними матеріалами. А руки у нього були пристосовані до будівельних робіт.
Привів дружину з дітьми в новий будинок, що пахнув стружкою. Почали потихеньку облаштовуватися, виховувати синів. Про Марію Анна розповіла йому, що та в місті вийшла заміж, у неї є син, вони іноді приїжджають до батьків у гості.
І як у воду дивилася. Не минуло й місяця з тієї розмови, як Марія повернулася в село назавжди. Син у неї, трохи старший за їхнього Михайла. А з чоловіком не порозумілася. Розлучилися вони.
Спочатку по селу ходила як пава. А потім здоров’я почало підводити.
Бідна жінка танула на очах. І не приховувала своєї заздрості до Анни, що та все ж прибрала до рук Степана, якого вона колись так любила! А він відкинув її.
Одружився з цією Анною з двома дітьми! Та ще й спільну народили!
Тепер хлопці підросли і ось влаштовують … З Марією він не став розмовляти. Вона ображена на нього, а за що, він сам не зрозуміє. Ніколи не поговорить, не зупиниться на вулиці. Все мовчки, все недоброзичливо.
Прийшла зима — сніжна, хуртовина. Хлопці вже не би.ися, але обходили одне одного стороною. Та й Колька, син Марії ,став якимось похмурим, задумливим. І тут з’ясувалося, що Марія зовсім злягла. Якось пізно ввечері заскрипіла хвіртка, і хтось постукав у двері.
Анна відчинила.
— Дядько Степан вдома? — запитав Микола, що стояв у дверях. — Мама просить прийти. Їй дуже зле.
— Та він же не лікар, — відповіла здивована жінка. А тут і її чоловік підійшов.
— Дядько Степан, зайди до нас. Мама хоче тобі щось сказати, — ледь не заплакав хлопчик.
Анна запросила хлопчика до хати. Степан одягнувся й пішов до Марії. Що їй від нього потрібно?
Нещасна жінка, напівсидячи на високих подушках, дивилася на нього, зовсім схудла. У лікарнях не лежала, відмовлялася. Колю нікому залишити, батьки вже давно пішли з життя. Так і змарніла.
Він підсунув стілець, сів поруч, дивиться на неї, не розуміючи. І тут чує:
– Мені недовго залишилося, Степан. Я скоро піду. А тебе ось про що прошу: не залишай мого Миколу напризволяще. Пам’ятаєш ту ніч після проводів в армію?
Ось так. Він твій. Чоловік знав, що я дитину чекаю, коли одружився зі мною. Ось чому ми й не змогли потім жити нормально …
Після цих слів вона відкинулася на подушки і беззвучно заплакала.
Він йшов додому збентежений, як же йому було боляче й гірко. Одна ніч, наче в тумані, і ціле зіпсоване життя бідної Марії.
Незабаром її поховали всім селом. А після похорону він взяв Кольку за руку і повів додому.
– Микола буде жити з нами, – оголосив він, і Анна так і сіла на табурет, схрестивши руки на грудях.
Ні, пояснювати він нічого не став. Сказав лише, що Марія так просила, не віддавати, мовляв, його до дитячого будинку. Він там пропаде. А ми виховаємо як слід.
Оформили все, як належить. Так і жили великою родиною.
За Тетянкою наглядали три брати. Батько працював, Анна на господарстві, а хлопчаки після школи всю домашню роботу переробляли.
Степан змирився з думкою, що це його син, та й схожий він на нього, якщо придивитися.
А про якісь перевірки тоді й не чули. Та й не потрібні вони йому. Все одно б не кинув хлопчика, хоч свого, хоч чужого.
