Олена не могла знайти собі місця. На руках заснула маленька Катерина, а вона все ніяк не могла відірватися від вікна.
Вже минула година, відколи вона дивилася у двір.
Кілька годин тому її коханий чоловік Антон повернувся додому з роботи. Олена була на кухні, а він так і не зайшов до неї. Коли вона вийшла до кімнати, то побачила, що він збирає речі.
— Ти куди? — запитала вона розгублено.
— Я йду. Йду від тебе до коханої жінки.
— Антоне, ти жартуєш? Щось сталося на роботі, і ти їдеш у відрядження?
— Та чому ж ти не розумієш. Ти мені набридла. У тебе в голові тільки Катя, мене не помічаєш, за собою не доглядаєш.
— Не кричи, Катю розбудиш.
— Ось. Знову ти думаєш тільки про неї. У тебе чоловік йде, а ти…
— Чоловік не кинув би дружину з маленькою дитиною, — тихо сказала Олена й пішла до донечки.
Вона знала характер чоловіка. Якщо зараз продовжить цю розмову, то вибухне скандал. В очах уже стояли сльози, які вона йому показувати не збиралася. Вона забрала Катю з ліжечка й пішла на кухню. Туди Антон не піде, йому там нічого забирати.
Вона бачила через вікно, як він сів у машину й поїхав. Він навіть не озирнувся, а от Олена ніяк не могла відірватися від вікна. Можливо, сподівалася, що зараз його машина з’явиться у дворі й Антон скаже, що це був просто дурний жарт. Але нічого такого не сталося.
Всю ніч вона не могла заснути. Дзвонити і розповідати про свою біду їй було нікому. Мамі вона давно була не потрібна. Та раділа, коли дочка вийшла заміж, і практично відразу про неї забула.
У Лариси завжди ніби існувала лише одна дитина — і це молодший брат Олени. Були подруги, але це такі самі матусі, як і вона. Зараз, мабуть, відпочивають. Та й чим вони зможуть їй допомогти?
Заснула Олена лише під ранок. Спробувала зателефонувати Антону, але він скинув дзвінок і у відповідь надіслав смс, щоб вона більше його не турбувала.
У цей момент Катя почала вередувати, і Олена підійшла до неї. Не можна їй занепасти духом. Пішов — нехай. У неї є донечка, про яку треба піклуватися. Треба думати, як жити далі.
Подивившись, скільки грошей у гаманці та на картці, Олена жахнулася. Навіть якщо попросити господиню квартири на 5 днів відстрочити платіж до моменту отримання допомоги, їй все одно не вистачить. А ще треба щось їсти. Можна було б підробити на віддаленій роботі, але Антон забрав свій ноутбук.
У Олени залишалося ще 2 тижні оплаченої оренди, щоб щось придумати. А придумувати треба було швидше.
Але коли вона обдзвонила всіх своїх знайомих, то зрозуміла, що у неї нічого не вийде. На жодну роботу її не візьмуть з маленькою дитиною. Навіть щоб помити підлогу, треба з кимось залишити Катю на годину, а то й на дві. Але ні з ким. Та й зміна квартири навряд чи допоможе.
Вони й так орендували не дуже дорогу квартиру. Єдиний вихід — звернутися до батьків. Але вона запізнилася з сімейним життям, а ось брат одружився досить рано. І жив у матері разом зі своєю сім’єю, в якій підростали двоє близнюків.
У підсумку на двокімнатну квартиру припадало 5 осіб, а якщо ще й вона з Катею приїде, то як там розміститися?
Олена повідомила господині квартири, що виїжджає після закінчення терміну оплати. Вона не знала, куди подітися. Так, можна орендувати кімнату в гуртожитку, і вона навіть переглядала варіанти.
Але там було таке сусідство, якого й ворогу не побажаєш. Вона писала Антону з проханням допомогти фінансово для доньки, але він не відповідав. Навіть не читав повідомлень. Мабуть, додав її до чорного списку.
До моменту звільнення квартири залишалося 5 днів, і Олена почала пакувати речі. Їх було хоч і небагато, але треба було чимось себе зайняти. У цей момент у двері подзвонили.
Відчинивши двері, вона стояла в здивуванні. На її порозі стояла Валентина Михайлівна — її свекруха.
«Невже у мене ще більші проблеми?» — подумала Олена, впускаючи свекруху в квартиру.
З Валентиною Михайлівною у неї завжди були напружені стосунки. Це коли один одному посміхаються, але в душі ненавидять.
У день знайомства, ще тоді майбутня свекруха дала зрозуміти, що Олена їй не подобається. Як і багато матерів, вона вважала вибір сина неправильним. Адже можна було знайти кращу.
Саме тому Олена відразу сказала, що жити разом вони не будуть. Вони не уживуться. Тому вони орендували квартиру.
Коли свекруха приходила в гості, то все було як у тих анекдотах: «Галя, а ти тут взагалі пил протирала?». Та й їжу, яку готувала Олена, свекруха не їла, кажучи, що таке тільки свиням.
Правда, коли Олена зава.ітніла, свекруха перестала так сильно діяти їй на нерви. Але коли народилася Катя, вона одразу ж заявила, що дитина не з їхнього роду, а отже, Антону ще треба перевірити, чи є він батьком, чи ні.
Лише коли Каті виповнилося пів року, Валентина Михайлівна почала впізнавати в ній знайомі риси обличчя і хоч трохи брала її на руки.
Антон як міг заспокоював дружину. Казав, що мама виховувала його сама, і тому вона така ревнива. Просив потерпіти, адже вона приходила нечасто. І хоч Олена була б рада допомозі хоч іноді, але ніколи не просила свекруху.
А тут вона стоїть у неї в коридорі, та ще й після того, як Антон пішов. Напевно, хоче наостанок позловтішатися. Але Олені зараз все одно.
З роздумів Олену вивів голос Валентини Михайлівни.
— Ну, швидко збирай речі. Тобі з Катею тут не місце, — сказала свекруха.
— Валентино Михайлівно, вибачте, я вас не розумію.
— Та що тут розуміти? Збирай речі, я сказала. Ви їдете до мене.
— До вас?
— А ти куди збиралася? До матері?
— Так. Ви все знаєте?
— Звичайно, знаю. Шкода, що раніше не дізналася. Сьогодні цей нездара повідомив. У мене трикімнатна квартира. Місця вистачить усім.
У Олени не було вибору, і вона вирішила, нехай буде як буде.
Приїхавши до будинку Валентини Михайлівни, їй спочатку було страшно. Потім вона показала кімнату для неї та Каті. А коли Олена трохи розпакувала речі й вклала Катю спати, то зайшла на кухню.
— Олено, я знаю, що наші стосунки далекі від ідеальних. Але ти зрозумій мене і, якщо можеш, пробач.
— Валентино Михайлівно, ви просто хотіли кращого для свого сина.
— Та що там кращого! — перебила її свекруха. — Я була егоїсткою. А сьогодні він мені подзвонив і все розповів. Ти ще й за те пробач мене, що такого сина я виховала. Не знаю, де я так оступилася. Адже його батько покинув нас, коли Антону було три місяці.
Йому й не знати, як важко матерям самотужки виховувати дитину. Але він, негідник, все ж повторив «подвиг» батька. Живіть тут стільки, скільки буде потрібно.
Олена й подумати не могла, що свекруха стане на її бік. А зараз і слова вимовити не могла. Лише сльозинки капали на стіл.
— І не плач, — суворо сказала свекруха.
— Не буду. Це я з вдячності.
— І цього не треба. Вважай, що я спокутую свою провину. Не бійся, проживемо. Над головою є власний дах. Коли підеш на роботу, я з Катею посиджу.
Після того дня вони стали нерозлучні. Звісно, іноді давався взнаки характер Валентини Михайлівни, але вона сама себе стримувала. Намагалася допомагати лагідно порадою, а не напором і криками.
Сьогодні Каті виповнився рік. Мама й бабуся прикрасили кімнату повітряними кульками. На столі красувався ароматний пиріг з яблуками.
Катя, побачивши кульки, підійшла до них.
— Олено, дивися, наші перші кроки, — вигукнула свекруха, посміхаючись від щастя.
Вони підхопили бешкетницю після того, як та сіла на попку, вирішивши, що кроків на сьогодні з неї вистачить.
Коли вони сіли за стіл, у двері подзвонили. Валентина Михайлівна пішла відкривати. Ось кого вона не очікувала побачити — свого сина.
— Привіт, мамо, — буденно сказав він, заходячи всередину разом із якоюсь дівчиною.
— І тобі привіт, синку. Навіщо прийшов?
— А що, я не можу просто прийти?
— Так ти ж п’ять місяців про себе не давав знати. Мабуть, щось сталося?
— Мамо, ти ж розумієш, орендувати квартиру дорого, і ми з Анжелою вирішили пожити у тебе.
— З Анжелою? А це хто?
— Ну, мамо…
— Знаєш, у мене немає місця. Я, так би мовити, не одна живу.
— Ти що, собі коханця завела?
— А якби й завела, то це не твоя справа. І стеж за словами.
Антон зайшов у квартиру й побачив колишню дружину з донькою за святковим столом. Навколо лежали кульки.
— Синку, тобі тут не місце. Бачиш, ми зайняті?
— А що тут робить ця?
— Ця, як ти висловився, поки що твоя законна дружина. Якраз завтра відбудеться останнє засідання, на яке ти, звісно ж, не з’явишся, і вас розлучать. А сьогодні перший день народження твоєї доньки. Але, як бачу, ти про це забув.
— Я думав, нас уже розлучили. А день народження… А може, вона й не моя донька взагалі?
— Ну, якби ти приходив, то це вже сталося б. Хоча це не має значення. У мене живуть Олена з донькою, а зрадникам тут немає місця. І якщо ти сумніваєшся в батьківстві й відмовлятимешся від аліментів, то вперед, роби ДНК-тест. Тільки гроші втратиш. А тепер йди.
— Мамо, ти розумієш, що якщо я зараз піду, то назавжди?
Валентина Михайлівна не відповіла. Вона просто вказала на двері.
Коли Катя заснула, Олена підійшла до свекрухи.
— Мамо, як ви до цього ставитеся? Може, мені піти? Адже Антон — ваш син.
— Олено, так, він мій син. Але так поводитися зі своєю дочкою, як мінімум, не можна. Дружин може бути багато, а діти…
Навіть коли розходяться, треба допомагати. Адже він знав, як нам було. Ні, я не пробачу, поки до нього не дійде.
Минуло 4 роки.
— Олена, ну скільки ти будеш ховати від мене свого чоловіка?
Олена почервоніла. Вона й не думала, що Валентина Михайлівна про все здогадується.
— Ну чого ти червонієш? Ось, як школярі. Давай, познайом.
— А ви не проти?
— Головне, щоб до тебе й до Каті ставився добре. Тож познайом.
Валентина Михайлівна була на весіллі Олени та Вадима. Чоловік їй сподобався. Відповідальний, і було видно, що він кохає Олену та добре ставиться до Каті.
— Не думай, що я перестану допомагати з Катею.— сказала Валентина Михайлівна на весіллі.
— Мамо, та що ви. Я ж знаю, як ви її любите, а вона вас.
Коли у Олени та Вадима народився син, Валентина Михайлівна оголосила, що він теж її онук. Ніхто й не заперечував. Адже Олена вже давно вважала її мамою, бо навіть рідна мати не була з нею такою близькою.
А Антон одружився з Анжелікою. Вони поїхали, і лише через далеких родичів Валентина Михайлівна знає, що у нього там усе добре. Так, син образив її, але він все-таки її син. Вона буде піклуватися про нього.
Але зараз вона рада, що в неї є й донька. А ще двоє онуків. Але це лише поки що. Вона сподівається, що їх буде більше. Адже сил і любові ще дуже багато.
