Зараз мені 30 років, двоє дітей, є своє житло, робота, маю чудовий вигляд, фігура практично ідеальна, є вірні друзі, подруги, але є одне АЛЕ: витратила п’ять років свого життя на стосунки, які зламали мене, перетворили із сильної, впевненої в собі дівчини на “ганчірку”.
Сама зараз не розумію, як допустила це, але ось якось змогла. Із чоловіком я зустрічалася з 14 років, потім як по накатаній: весілля, діти, побут… Загалом, у наших із ним стосунках завжди домінувала я, паралельно я могла фліртувати з іншими, навіть зустрічалася, але не більше.
Просто купалася в чоловічій увазі. Завжди припиняла стосунки сама, робила боляче їм, але тоді я навіть не розуміла цього, для мене завжди було незрозуміло, як можна плакати через нещасливе кохання, тим паче принижуватися і просити повернутися.
Мої подруги ніколи не бачили моїх сліз, бо я була інша! Я думала, що або я дуже сильна особистість, або мені просто не дано любити, всі мої симпатії закінчувалися дуже швидко, я особливо і не переживала. Із чоловіком ми розійшлися, коли дітям було по п’ять років.
Ми постійно з ним сходилися-розходилися, я вже знала наперед, що рано чи пізно розійдемося назавжди – так і сталося. На той момент я вже спілкувалася з іншим, тому для мене наше розлучення не було болючим, навпаки зітхнула вільно нарешті! А він ще намагався мене повернути, йому було дуже важко й боляче.
Я навіть почала сумніватися, чи правильно я зробила, його біль відчувала як свій, плакала, просила поради в батьків, але що вирішено було, те вирішено. Жалість із часом мине, а стосунки в нас через це не налагодяться. І ось тоді-то й почалося моє нове життя з іншою людиною…
Він молодший за мене на рік, працювали разом, було мені з ним дуже легко і весело. Він оточив мене такою увагою і турботою, що я розтанула, хоча ніяк не сприймала його спочатку як свого залицяльника. До чоловічої уваги я звикла, звикла, що освідчуються в коханні, тож спершу не сприймала його серйозно.
Тим паче, що в мене двоє дітей – навіщо йому такий тягар, постійно йому про це говорила, але він виявився не такий простий, як я спочатку думала. Зовсім не простий. З такими людьми мене доля жодного разу не зводила, тому я, звикла в усьому і у всіх бачити тільки хороше.
Пурхала на 7 небі від щастя, що мені так пощастило. Насправді він справді сильно полюбив мене, я перша в його житті дівчина, до якої він так ставився, яку він полюбив, і навіть сильно змінився в добру сторону, і зараз, я думаю, у нього є до мене почуття.
Загалом, перші дзвіночки були, коли він ображався на мене і говорив, що все скінчено. Причому йому це так важко давалося, він не їв і не спав, переживав сильно. Я тоді не розуміла навіть на що він так сильно ображався на мене, просила вибачення, просила почати все спочатку… і так 5 років!
Я завжди була винна у всьому: не те говорила, не так повела себе, не на те образилася. Я була істеричкою, алкашкою, повією, так, я з усім погоджувалася, аби тільки він був поруч. До того ж я думала, коли помиримося, поговоримо як дорослі люди і все вирішимо.
По суті, проблем у нас як таких не було, не було спільного побуту, не було спільного виховання дітей, спільного бюджету. Якби я була такою в період заміжжя, то ціни б мені не було: адже я стала такою хазяйновитою і домашньою, ніяких подруг і тим паче друзів, все тільки для нього!
Я була нажахана від того, на кого я перетворююся: втратила почуття власної гідності, дозволяла мене ображати, принижувати, але не могла нічого заперечити, тому що він все вивертав так, що я його зраджую своєю поведінкою, своїми словами.
Він умілий оратор і сперечатися з ним, і тим більше пересперечатися, мені здається, дано в цьому житті одиницям – аж надто він вірить у те, у що сам хоче вірити. У нього немає абсолютно ніяких авторитетів у житті. Коли почуття мої почали поступово слабшати, я вже не так гірко переживала наші сварки і розставання.
Налаштовувала себе на нове життя, нові стосунки, але… максимум ми змогли протриматися одне без одного два місяці. І знову все по-новому: зустрічі, кохання, докори, розставання, причому і в любові своїй, і в ненависті він абсолютно щирий. Йому також погано без мене, також він переживає і сумує.
Я намагалася пояснити, що в житті багато справжніх проблем, яких він навіть не знає, і ми з ними разом навіть не стикалися, я вірна йому, кохаю його і все в нас вийде, але він знову чіпляється за якісь дрібниці, і це знову призводить до жалюгідних результатів.
Скільки я нервів витратила, скільки сліз пролила і за ним, і за тим, як сильно я принизилася в його очах і в очах моїх друзів, які раніше намагалися до мене якось донести безглуздість наших стосунків, а зараз просто ми це навіть не обговорюємо.
Я зрозуміла одне: у нього якісь проблеми з психікою, описувати все немає сенсу, та й багато чого було, що підштовхнуло мене на цю думку. Він багато курить, і відмовлятися від цього не збирається. Він дуже розумний, я іноді здавалася собі першокласницею, але мозок його якось дивно працює.
Він не хоче бачити очевидних речей, але ж розумію все, і почуттів то вже колишніх немає, і хочеться вже нових стосунків, але що мене знову і знову штовхає в цей вир. Боюся, що не знайду більше нікого, і звідки тільки ці думки? Напевно, тому й повертаюся знову в ці стосунки.
Він начебто і рідний і свій, а не можу і не хочу більше так. Начебто сама собі не належу, у мене пропала сила волі, мене це дуже турбує, працюю над собою, але страшно, що такою, як раніше, вже не буду. Невже людина може так зламати…
Не витрачайте час, нерви і любов на людей, з якими не судилося. Важко, дуже важко прийти до тями після такого, але я все ще вірю, що зустріну свого єдиного і ця нездорова залежність зникне.
І нехай у нього все складеться добре, може, зрозуміє коли-небудь, що головне – це кохана людина поруч, яка завжди готова підтримати, а нездорові фантазії нехай залишаться фантазіями.
