Я не знаю, як мені далі жити без нього. Зустрічалися ми трохи менше року, але знаємо одне одного близько двох років. Спочатку була дружба, але тільки з його боку, а я відразу в нього закохалася.
Розповіла йому про свої почуття, але він обійняв мене, як сестричку, і сказав, що для серйозних стосунків ще не готовий. Що я вбила собі в голову якусь дурість і це в мене скоро мине.
Ціле літо ми не бачилися, потім, коли я приїхала на навчання восени, щось у ньому змінилося, і ми почали зустрічатися. Я літала від щастя і, напевно, тому проґавила той момент, коли він став від мене віддалятися.
Став менше дзвонити, рідше зустрічатися, але все-таки ми були разом, хоч це і не можна було назвати повноцінними стосунками. І ось пролетів рік, я закінчила навчання і повертаюся додому. Назавжди.
Ми розійшлися. Чи побачу я його коли-небудь, не знаю. Він сказав, що хотів би зі мною спілкуватися, але на цьому його ініціатива закінчилася. Я обіцяла собі, що забуду його, але не можу.
Я пишу, дзвоню йому… Яке ж це щастя – чути його голос! Наче він поруч. Він відповідає мені, але без особливого ентузіазму. Ось уже як чотири дні йому не дзвоню, видалила свої контакти, і йому, мабуть, все одно.
Він напевно навіть не помітив моєї відсутності. Я люблю його, дуже і жити без нього для мене немає сенсу.
По-справжньому я зрозуміла, як він для мене важливий тільки тоді, коли ми остаточно розійшлися, і в мене немає можливості з ним фізично бачитися. Що мені робити?