Катерина заснула тільки під ранок. Коли вона розплющила очі, кімнату заливало сонячне світло, поруч із ліжком стояв Віктор і посміхався.
– Я всю ніч чекала на тебе. Де ти був?
– Маленька моя, бачиш, зі мною нічого не сталося. Приводь себе до ладу, підемо, поснідаємо де-небудь, – сказав Віктор.
На вулиці було тепло по-літньому.
– Морозиво хочеш? – Не чекаючи відповіді, Віктор підійшов до кіоску і купив улюблене крем-брюле у вафельному стаканчику.
– У тебе гарний настрій. Ти виграв у карти? – запитала Катерина, злизуючи верхівку з морозива.
– Не вгадала. У мене з’явилася одна ідея. І для її здійснення мені знадобиться твоя допомога.
– Але ти ніколи не брав мене з собою. Що мені потрібно робити?
– Нічого. Ти просто повинна бути поруч. Але якщо не хочеш, я впораюся і сам.
– Ні, я з тобою, – поспішно погодилася Катерина.
– Я знав, що ти погодишся. Можеш вибирати білу сукню, – поблажливо сказав Віктор, під впливом благодушного настрою.
– Справді? Ти робиш мені пропозицію? – зраділа дівчина і навіть забула про морозиво в руці.
Жодній жінці Віктор не дозволяв навіть заїкатися про заміжжя. Але Катерина зовсім інша справа. Вона стала його талісманом, приносила удачу.
Катерина жила з матір’ю в невеликому місті. Після того, як батько пішов, мати загуляла. Стало ще гірше, коли вона привела в будинок чоловіка і сказала, що він житиме з ними.
Співмешканець із неприхованим інтересом поглядав на Катерину. Дівчина вирішила втекти, сіла в електричку і опинилася у великому місті.
Грошей немає, рідних у місті теж. Що робити? Куди йти? Своїм розгубленим виглядом вона привернула увагу компанії хлопців, які вічно вештаються на вокзалі в пошуках пригод. Усе могло закінчитися дуже погано для Катерини, але на її крики прибіг Віктор і врятував її. Відтоді вони були разом.
Катерина закохалася у Віктора. Високий, фізично розвинений, добре вдягнений, симпатичний і усміхнений, він одним своїм виглядом викликав довіру. З ним було спокійно, хоча Віктор не приховував, що займається не зовсім чесними справами. Але її у свої справи ніколи не вплутував.
Вони сіли на лавку на набережній. На сонці морозиво швидко тануло, вафельний стаканчик розмок, солодка вода полилася на долоню, стекла по зап’ястку і капнула на поділ сукні.
– Чорт! – Катерина схопилася з лавки і відвела руку з морозивом убік, щоб не забруднитися ще більше.
– Та викинь ти його, – ліниво мружачись на сонце, немов ситий кіт, сказав Віктор.
Катерина кинула розмоклий стаканчик в смітник, злизала язиком морозиво з руки. “Яка ж вона ще дитина”, – з ніжністю подумав Віктор.
– Справа має бути виграшна, але потрібно все добре продумати. Помилитися не можна. Хлопцеві з нареченою повірять швидше, ніж мені одному.
– Із нареченою? – перепитала Катерина, сідаючи знову на лавку.
– Ти ж наречена. – Віктор обійняв Катерину за плечі, і вона пригорнулася до нього.
– Учора я випадково дізнався про одну божевільну старуху. У неї нікого немає. Чоловік давно пішов з життя, а кілька років тому в аварію потрапив її син. Вона постійно про це забуває і чекає його вечорами з роботи. На пальці вона носить перстень, ніколи з ним не розлучається. Думаю, що такого добра в неї навалом. Чоловік непростий був.
– Ти хочеш вкрасти в неї коштовності? – здогадалася Катерина.
– Ні, не хочу галасу. Вона сама нам їх віддасть. Ми заявимося до неї як онук із нареченою. Розумієш? Твоє завдання в тому й полягає, щоб їй захотілося подарувати тобі на весілля свої цацки.
У Віктора були свої принципи. Катерині стало шкода стареньку. Одна справа обманювати багатих чиновників і їхніх дружин, інша – самотню довірливу стареньку. Катерина задумалася.
– Купи скромну сукню, в якій напевно сподобаєшся старенькій, – не помічаючи її замисленості, сказав Віктор.
– А якщо вона здогадається? Не визнає в тобі онука? Навряд чи ти схожий на її сина.
– У неї з пам’яттю проблеми, та й не бачила його давно.
Через два дні Віктор із Катериною стояли перед залізними дверима на третьому поверсі старого цегляного будинку. Віктор востаннє окинув Катерину прискіпливим поглядом і залишився задоволений її скромним виглядом. Сам він, як завжди, був підтягнутий, акуратно вдягнений і чарівний.
– Більше мовчи, добре?
Катерина кивнула.
Віктор натиснув на кнопку дзвінка. За дверима почулися шаркаючі кроки, клацнув замок. Катерина очікувала побачити стареньку, але перед нею стояла невисока літня жінка в старомодній сукні з білим мереживним комірцем. Пухнасте сиве волосся заколоте ззаду крабом із чорним бантом.
– Вам кого? – підсліпувато мружачись, запитала жінка.
– Вас, якщо ви Ганна Сергіївна Дощук. Можливо, вам це здасться дивним, але я ваш онук, – сказав Віктор серйозно.
– Я не розумію… – Жінка розгублено заморгала. – Мій син ніколи не був одружений. Ви щось плутаєте, молодий чоловік.
– Можна увійти? – Віктор усміхнувся однією зі своїх чарівних усмішок.
Його усмішка діяла на людей безвідмовно, вони його слухалися.
– Так, звісно. – Ганна Сергіївна посторонилася, впускаючи гостей.
– Ну, вітаю. Я вас такою собі й уявляв. Можна? – Віктор пройшов до кімнати, зупинився перед збільшеним знімком молодого чоловіка в парадній військовій формі на стіні.
– У мами інша фотографія, де він ще у формі курсанта. – Віктор обернувся до Ганни Сергіївни.
– Я все ж таки не дуже вас розумію… – слабким голосом сказала вона.
– Я з Харкова. Ваш син там навчався? Мама познайомилася з ним за кілька місяців до випуску. Коли він поїхав, вона зрозуміла, що чекає на дитину. Він не писав, не дзвонив, вона не знала, як повідомити йому. Мама ніколи не говорила мені про батька, вважала, що він її кинув.
А нещодавно все розповіла. Я знайшов вас, дізнався, що батько потрапив в аварію… Ганна Сергіївна охнула й опустилася на стілець, очі її затьмарили сльози, що набігли.
– Павлуша, синку… – прошепотіла вона.
– Мама назвала мене теж Павлом.
Катерина дивилася на Віктора в усі очі. Він так достовірно брехав, що навіть вона перейнялася його розповіддю, мало не розплакалася. Ганна Сергіївна теж підпала під його чарівність, інакше й бути не могло. Вона принесла старий альбом і стала показувати фотографії сина з самого раннього дитинства.
Катерина дивилася і ледве стримувала сльози. От би в неї був такий батько, яким можна пишатися, така бабуся… Мати б не гуляла і не приводила в дім кого попало.
Вона помітила, що Віктор майже не дивився на знімки. Усе правильно, він грає роль, це не його батько, він прийшов не говорити про нього, а розвести бідну жінку на гроші.
Катерина раптом відчула, що не хоче в цьому брати участь. Як можна? Усе протестувало всередині неї. Їй захотілося захистити бідну жінку, яка втратила єдиного сина. Віктор перехопив її погляд, зрозумів, про що вона думає.
– Ой, що ж я сиджу. Ви ж із дороги. А де ваші речі?
– У готелі. Та й речей у нас майже немає. Ми всього на кілька днів приїхали, – сказав Віктор.
– Як же так? Онук приїхав до бабусі й житиме в готелі? Ні, я нікуди вас не відпущу, – захвилювалася Ганна Сергіївна.
– Робота чекає, мама. Я теж у неї один. Потім, зовсім скоро весілля. Самі розумієте, стільки всього потрібно встигнути зробити. Ви приїдете на наше з Катериною весілля?
– Шкода, що Павло не дожив. Не дізнався, що в нього є син. А твоя мама?
– Вийшла заміж, але розлучилася. Адже вона думала, що Павло її кинув. – Віктор уміло підводив, що син не безгрішний, а він, Павло молодший, вартий любові…
– Так-так, звісно. – Ганна Сергіївна піднялася з дивана. – Я піду, чайник поставлю.
– Ми привезли вам торт, цукерки та фрукти. – Катерина принесла з передпокою пакети. – Ходімо, я допоможу вам, – запропонувала вона.
– Ні-ні, відпочивайте. Я ще не настільки стара, щоб не накрити на стіл.
– Катерино, не треба її жаліти. Це просто робота. Зрозуміла? – зашепотів їй Віктор, коли жінка пішла на кухню. – Не зірви справу. Ми не пограбуємо її, чуєш? Бачила, який перстень у неї на пальці? Твоя турбота розговорити її, щоб показала інші коштовності. Зрозуміла? Тобі це простіше зробити, ніж мені.
Катерина кивнула.Вони пили чай. Ганна Сергіївна розповідала, як важко пережила втрату сина, розпитувала подробиці про його життя в Харкові. Але Віктор-Павло його ж не бачив, розповісти нічого не міг, щось вигадував на ходу. Раділа, що в неї є онук, журилася, що Павло не дожив до цього дня…
– А ви вчителька? – запитала раптом Катерина.
– Так. Я сорок років відпрацювала в школі, викладала українську мову і літературу, – пожвавилася Ганна Сергіївна.
– Ви нагадали мені мою вчительку. Вона теж завжди носила на пальці великий зелений перстень. Ще вона іноді приколювала брошку до коміра кофти. Таку круглу, з великим синім каменем у центрі, а по краях маленькі білі камінчики. Я завжди дивилася на цю брошку.
– Перстень мені чоловік подарував. Це… Забула, як камінь називається. Я його ніколи не знімала. Зараз… – Ганна Сергіївна вийшла з кімнати.
– Розумниця! – сказав одними губами Віктор.
Ганна Сергіївна повернулася з брошкою.
– Така?
Очі у Віктора загорілися.
– Можна? – він узяв у руки брошку. Пальці тремтіли від хвилювання.
– Вона важка, я одягала її рідко. А це тобі. – Ганна Сергіївна подала Катерині каблучку. – Має бути в пору. Це діамант. Мій подарунок тобі на весілля, дівчинко.
– Ой, не треба… – розгубилася Катерина.
– Бери, – сказала Ганна Сергіївна.
Катерина приміряла каблучку. Вона справді виявилася впору.
– Дякую. Я ніколи її не зніму, – сказала вона, і на її очах виступили сльози.
“Бачиш? Чи то ще буде”, – говорив погляд Віктора.
– Ви відпочивайте, а я в магазин сходжу. – Ганна Сергіївна забрала у Віктора брошку.
– Що ви. Ми молоді, самі все купимо, ви скажіть тільки, що потрібно і де тут магазини, – охоче схопився зі стільця Віктор-Павло.
– Я вам список напишу і гроші дам, – Ганна Сергіївна пішла за блокнотом.
– Ніяких грошей я не візьму. Я приїхав відвідати бабусю, а не грабувати, – сказав Віктор, не зводячи очей із Катерини.
– Чому ми не залишилися? Поки вона ходить за покупками, ми б оглянули квартиру, – запитала Катерина на вулиці.
– Ага. А вона зустріла б сусідів і похвалилася, що до неї онук приїхав. Хто-небудь все зрозумів би, викликав поліцію… Не можна давати їй спілкуватися із сусідами. Поїдемо, тоді шукай вітру в полі.
Коли вони повернулися, Ганна Сергіївна вже тушкувала м’ясо. Катерина почала різати салат. До неї долинали з кімнати шерехи, скрип шаф, що відчинялися. Ганна Сергіївна не чула нічого.
Після обіду Віктор вийшов прогулятися, а Катерина залишилася з Ганною Сергіївною. Вони просто розмовляли. Потім Ганна Сергіївна принесла скриньку. У Катерини очі розбіглися від вигляду різнокольорових каменів.
– Чоловік дарував. А куди їх носити? Так і пролежали все життя. Бери, дівчинко.
– Що ви, не треба, – Катерина схопилася з дивана і позадкувала.
– Не стане мене, заберуть чужі. А так у родині залишаться. Тільки Павлу не кажи. Одягнеш на весілля, ось він здивується. Іди, сховай.
Катерина зі скринькою пішла в кімнату сина, яку їм відвела Ганна Сергіївна. Вона озирнулася. Відкрила шафу і побачила внизу взуттєву коробку. У ній виявилися зимові чоботи. Вона запхала коштовності в один чобіт, зверху заклала зім’ятою газетою. Порожню скриньку засунула за стопку білизни в шафі.
– Ну як, вийшло? Коштовності в тебе? – запитав Віктор, коли вони пішли спати.
Катерина кивнула.
– Розумниця ти моя. Зараз стара засне і звалимо. – Він ніжно обійняв Катерину і поцілував.
– А я знайшов гроші, трохи, на чорний день, напевно, приготувала. Думаю, у неї є ще. Але ризикувати не будемо. За одну брошку отримаємо купу грошей. Ось бачиш, як усе просто.
Совість гризла Катерину зсередини. Не хотілося зраджувати Ганну Сергіївну, але й Віктор не пробачить їй, коли дізнається, що коштовності вона не взяла. І що робити? Через півгодини з-за дверей пролунало хропіння Ганни Сергіївни.
– Усе, йдемо. Нічого не залишай. Нас ніхто не бачив, та й навряд чи запам’ятав.
Вони з Віктором тихо вийшли з кімнати, ступаючи один за одним навшпиньки. У передпокої взулися, Віктор обережно став відмикати замок.
– А куди ви зібралися серед ночі? – пролунав голос за спиною.
Ганна Сергіївна стояла в нічній сорочці на тлі дверного отвору. Світло вуличного ліхтаря з вікна кухні підсвічувало її зі спини і робило схожою на привида.
– Ми вас все-таки розбудили, вибачте. На завтра не було в касі квитків, вдалося взяти на нічний поїзд. Ви обіцяли до нас на весілля приїхати, пам’ятаєте? Ми будемо чекати. Я написав адресу, номер телефону. – Віктор поклав на тумбочку клаптик паперу.
– Ми вас обов’язково зустрінемо. – Віктор як завжди грав свою роль відмінно. – Ну що ж, тоді попрощаємося по-людськи.
Його усмішку видно було навіть у темряві. Він зробив крок до Ганни Сергіївни. Катерина відчула, що зараз станеться щось страшне.
Від Віктора виходила загроза, небезпека. Він завжди хвалився, що досі його не спіймали, бо він не залишає після себе свідків.
Що Ганна Сергіївна зробить, коли виявить зникнення грошей? Правильно, піде в поліцію.
– Не треба, прошу тебе. Вона нічого нікому не скаже. – Катерина встала між ним і Ганною Сергіївною.
– Ти що? Я тільки попрощатися хочу. – У темряві блиснули зуби Віктора.
Катя відчула погрозу в його голосі. Вона вся стиснулася і заплющила очі. Поштовх страшної сили прийшовся в ліву частину обличчя. Вона не впала, бо її ззаду підтримала Ганна Сергіївна.
– Я ж просив не втручатися. – Дійшов до неї голос Віктора крізь вату в голові. – А то не подивлюся, що ти наречена… Тягни гроші, стара.
Ганна Сергіївна пішла. У кімнаті спалахнуло світло. Вона вийшла з важким пакетом у руці.
– Ось, візьми. Більше в мене нічого немає.
– Ну ось, зовсім інша справа. – Віктор зважив на долоні пакет.
– Бери і йди. Я… Ми нічого нікому не скажемо, вірно, Ганно Сергіївно? – сказала раптом твердо Катерина.
– Катю, ти зі мною? Ну як хочеш. Дякую за допомогу. Не пошкодуй потім. Бувай. – І Віктор вийшов із квартири.
Ганна Сергіївна відвела Катерину в кімнату, посадила на диван, принесла в рушнику шматок м’яса з морозилки, приклала до опухлої щоки.
– Вибачте мені. Я справді допомогла йому вас пограбувати. Я така сама, як він, – обережно сказала Катерина.
– Потім, дівчинко, завтра поговоримо.
– Потрібно змінити замок, – сказала Катерина.
– Навіщо?
– Він повернеться, обов’язково. Я не віддала йому коштовності, сховала у вас у квартирі, у коробці . Він виявить це і повернеться за ними. Тоді…
– А ти молодець. Не злякалася.
Вранці вона викликала слюсаря, який поміняв замок у дверях.
– Я відразу здогадалася, що ви шахраї. Мій Павло ніколи б не кинув дівчину. Він привіз би її до мене, розповів би про неї, написав. Я свого сина добре знаю. Що ти будеш робити?
– Не знаю. Додому я не повернуся. Мати живе зі співмешканцем…- чесно зізналася Катерина.
– Правильно. Залишайся в мене. Я зовсім одна. А в моєму віці самотність шкідлива. Ти дівчина хороша, просто помилилася, потрапила під вплив цього. Як його звуть насправді?
– Віктор. Він врятував мене рік тому.
– Скільки тобі?
– Дев’ятнадцять.
– Нічого. У мене ще залишилися деякі зв’язки. Спробуємо влаштувати тебе в педагогічний інститут. Тільки документи потрібні. Пам’ять підводить мене останнім часом, але що стосується професії, я все пам’ятаю.
І Катерина залишилася. Вона вступила на заочне відділення, влаштувалася в школу недалеко від будинку Ганни Сергіївни працювати бібліотекарем.
Перший час боялася виходити на вулицю, озиралася, чекала, що з’явиться Віктор. Він або помститься їй, або змусить повернути коштовності в обмін на життя Ганни Сергіївни. Але Віктор так і не з’явився.
Катерина всім говорила, що Ганна Сергіївна її бабуся. А та зі свого боку розповідала сусідам вигадану казку про доньку, про існування якої, на жаль, син так і не дізнався.
