– Бачила в Оленки нову сукню… Грошима смітить! – Віра Іванівна подивилася на сина спідлоба.
– Чому смітить? Витрачає чесно зароблені. Та й привід є… – Гена не любив обговорювати сім’ю, але за звичкою почав виправдовуватися.
– І який же привід?
– Свято, Новий рік, – усміхнувся Гена.
– Це виходить, невістка заради нас, родичів, розстаралася? – Віра Іванівна недовірливо примружилася. Вона вже домовилася із сином, що в новорічну ніч прийде в гості.
– Ну не тільки. Корпоратив у нас у фірмі. Дрес-код.
– Іш які! Дрес-код!
– Так, у гарний ресторан ідемо колективом. Буде жива музика, шоу…
– А що за ресторан? – Віра Іванівна нагострила вуха. Ходити по різних закладах було її найулюбленішим заняттям. Хоча відвідувала вона їх рідко – тільки із сином, оскільки сама дозволити собі такий похід не могла.
– Ресторан високої кухні, – Гена не без гордості назвав заклад. Після переведення на нову роботу, рівень життя Геннадія і його дружини значно зріс. Зріс дохід, умови роботи покращилися і з’явилися соціальні гарантії. Керівництво не шкодувало грошей на співробітників і навіть корпоратив влаштовувало на широку ногу.
– А чому це Олена з тобою піде? Не пригадую, щоб вона працювала у вашій компанії, – мати продовжила допит із пристрастю.
– Тому що запрошення в нас видають на дві персони.
– Ясно. А може, ти з керівництвом домовишся, і замість дружини маму рідну візьмеш? – Віра Іванівна з надією подивилася на сина, але той лише похитав головою.
– Вибач, але списки вже складено. Та й як я Олені поясню, що спочатку хотів піти з нею, а потім передумав?
– Значить, попроси ще одне запрошення! Ти ж у мене такий великий начальник, синку! Чому б не взяти із собою не “+1”, а “+2”? – наполягала мати, прикрасивши становище сина.
– Я не можу нічого обіцяти, мамо. – Гена не збирався кликати з собою маму, але й відмовляти їй у грубій формі не міг, тому вирішив цю розмову завершити, а потім сподівався, що мати забуде про своє бажання і відчепиться.
Так минув тиждень. Гена навіть не думав про корпоратив: він був зайнятий роботою, а ось Віра Іванівна ночами не спала, все думала,як би їй потрапити на чудове свято з шоу, смачною їжею і дорогими напоями.
Усе своє життя Віра Іванівна була домогосподаркою і корпоративи їй тільки снилися або показували в кіно. Тож її заповітною мрією було відвідати таку знаменну подію, та ще й на новій роботі сина, щоб почуття гордості розпирало, а світлини зі свята потім були предметом заздрощів усіх кузин.
Вона навіть придумала, що буде говорити, показуючи фото з корпоративу. Та й сукня в неї на такий випадок була: три роки тому вона купувала її на весілля до сина, і ось тепер вбрання чекало свого зоряного часу в її шафі.
Минав час, дата, обведена в календарі, наближалася зі швидкістю падаючої зірки… Ось тільки бажання, загадане Вірою Іванівною, синочок втілювати не поспішав.
– Геночку, синку, ну що? – мати вирішила зателефонувати синові й нагадати про себе.
– Що?
– О котрій годині приходити?
– Олена сказала, що раніше 10-ї години вечора немає сенсу сідати за стіл. Приїжджай до 10-ї. Допомагати не треба, із собою тільки гарний настрій бери.
– Що ж це? Корпоратив у вас такий пізній?! – Віра Іванівна здивувалася. На запрошеннях, які син показав матері, було вказано інший час.
– До чого тут корпоратив? Я про час збору в Новий рік! – уточнив Гена.
– А я про те, о котрій годині мені приїжджати до вас 20 грудня. Або ви за мною додому заїдете?
– Мамо, ми з тобою вже обговорювали, що корпоратив тільки для колег.
– Але ж Оленка не працює у вас у фірмі!
– Олена – моя дружина.
– А я – твоя мати! – Віра Іванівна перейшла на крик.
– Мамо, заспокойся. Ми дорослі люди, і ти маєш розуміти, що є певні правила, які я порушувати не можу і не хочу! Приїжджай до нас 31 грудня о 10 вечора. Якщо хочеш, я викличу тобі таксі. А зараз мені треба працювати. У нас у грудні завжди аврал, прошу тебе, не заважай.
– От значить як? Рідна мати завадила! – Віра Іванівна спалахнула і кинула слухавку. У її голові вже визрів чудовий план. Залишалося його здійснити.
20 грудня
– Гено, у мене таке відчуття, що ми щось забули… – пробурмотіла Олена, сідаючи в таксі.
– Мою маму, – ледь чутно пробурмотів Геннадій, але вголос сказав зовсім інше. Про ситуацію з матір’ю дружині він нічого говорити не став…
– Усе добре. Нам нічого не потрібно, крім телефону. Ти ж узяла свій мобільний?
– Ні.
– Гаразд, не будемо повертатися. Погана прикмета. Їдемо.
– Гено! А ти запрошення взяв? – здригнулася Олена на півдорозі. На жаль, пара застрягла в заторі через сильний снігопад і, судячи з усього, до початку свята подружжя не потрапляло.
– Начебто б брав… – чоловік перевірив кишені, але не виявив красивих карток.
– А може… Може, не брав.
– І що робити?!
– Та годі, у мене є в телефоні штрихкод. За ним пустять. 21 століття на дворі.
– Ага… 21 століття, але дороги все також замітає снігом.
Геннадій та Олена запізнилися на 25 хвилин. Ще п’ять вони перебиралися через дорогу: таксист висадив їх на зворотному боці вулиці.
– Якесь прокляття! Сьогодні не п’ятниця, 13-те? Ні ж! П’ятниця, 20-те! – Олена, підхопивши поділ довгої сукні, перестрибувала через брудний сніг на високих, зовсім не зимових підборах. Кілька разів вона ледь не впала, але чоловік вчасно її підхоплював.
– Нарешті! – сказала Олена, поспішаючи зайти до опалювального ресторану і струсити із зачіски сніжинки.
– Нам туди! – на ходу знімаючи верхній одяг, сказав Гена. Він поквапився до турнікета, де стояла охорона.
– Ваші запрошення, будь ласка.
– У мене цифрові.
– Треба паперові.
– Яка різниця? Вони в мене вдома залишилися. Спробуйте штрихкод так!
– Ну давайте, спробуємо… – охоронець доклав сканер до екрана телефона, але нічого не вийшло.
– Ні… Треба паперові.
– Що ж мені тепер через усе місто назад їхати? – Гена почав злитися.
– Може, подзвониш комусь із колег? Нехай тебе зустрінуть… – запропонувала Олена. Їй дуже не подобалося те, що відбувалося. Вона не любила спізнюватися, а такі дурні ситуації взагалі ненавиділа.
– Зараз ніхто не відповість на дзвінок. Чуєш, яка гучна музика в залі?! – Гена потягнувся до телефону, але, на щастя, запізнювався не тільки він. Його колега, Володимир, теж затримався в заторі.
– Володю, привіт. А нас із дружиною не пускають. Я забув квитки.
– У мене два запрошення, дружина не пішла. Я можу когось із вас пропустити.
– Олено, я піду тоді, а ти посидь, почекай. Я керівництво зловлю і приведу, – сказав Геннадій.
Олена стиснула губи. Їй дуже не хотілося чекати “за бортом”.
Але нічого іншого не залишалося. Молодій жінці довелося сісти і чекати.
Геннадій і Володимир зникли в залі… .
Олені довелося чекати досить довго…
Тим часом у залі.
– Вітаю, скажіть прізвище, я вас проведу, – мила дівчина, координатор, зустріла новоприбулих і повела до потрібних столиків.
– Дівчино, у мене там дружина, її б теж пропустити. – намагаючись перекричати музику, сказав Гена.
– А ви не по запрошенню?
– Я вдома забув.
– Хм. Ну ви присядьте, якщо вона є у списках, то я її приведу.
Координаторка привела Геннадія за стіл, де виявилося тільки одне вільне місце.
– Це точно мій стіл? Має бути 2 вільних місця.
– Ваш… – поки координатор з’ясовувала, Гена вітався з колегами і… побачив те, чого бачити не міг. Йому навіть здалося, що в очах зарябило від світломузики. Може, він збожеволів? На сусідньому стільці сиділа його мати. Віра Іванівна щосили накладала собі закуски.
– Синку, ти чого як нерідний? – нарешті вона звернула увагу на Гену. – Сідай, тобі який салатик? Он той дуже смачний, жінко, – вона штовхнула сусідку вбік, – передайте тарілку сюди. Голодна дитина приїхала.
На Віру Іванівну подивилися з подивом.
– Гено, а де дружина? І що це за жінка? – запитав колега, що сидить праворуч.
– Мати моя.
– Усі з дружинами, а ти з мамою на корпоратив прийшов? – стриснув той. На щастя, нова порція музики і слова ведучого привернули увагу гостей.
– Ваша дружина мала сісти тут, – сказала координаторка, нахилившись до Геннадія. – Ви цю жінку знаєте? Річ у тім, що вільних місць немає, у нас усе заздалегідь оплачено і пораховано.
– Я розумію. Вийшло непорозуміння… Це моя мама. Вона випадково потрапила на свято, – Геннадій відчув себе нерозумно. Краватка стала тиснути, а долоні спітніли.
– Мамо, можна тебе на пару слів? Ти як тут опинилася?! – він спробував витягнути матір з-за столу, але нічого не вийшло.
– Я, взагалі-то, тільки прийшла! Нікуди йти не планую. Якщо є що сказати – говори тут. Зараз. При всіх. Ти мене, до речі, не представив. – Віра Іванівна скористалася моментом тиші й голосно заявила:
– Віра Іванівна, мама Геннадія. Приємно познайомитися. Син дуже багато говорив мені про своїх улюблених колег! І про чудове керівництво.
– Приємно познайомитися, Віро Іванівно… – пробурмотіли колеги. Хтось мовчки фиркнув, хтось усміхнувся, а хтось узагалі не звернув уваги.
– Ну давайте, за знайомство! Наливай, синку.
– Мамо, тут офіціанти наливають.
– Ще чого, їх не дочекаєшся! Давай, хлюпни мені! Під канапешку з ікрою.
– Передайте напої! Мамі Гени треба! – сказав хтось із колег. Одразу біля столу з’явився офіціант і наповнив келих.
– Ось це по-нашому! Огірочки є? Солоні? Ні? Ну я так і знала… Добре, що з собою принесла, – сказала Віра Іванівна і, витягнувши з сумки пакет з огірками, під шокованим поглядом офіціанта.
– Мамо, прибери, тут не можна зі своїм, – прошипів Гена, червоніючи.
– Ну так, а чим закушувати-то? Обіцяв високу кухню, а на столі нічого путнього немає. Я вже все спробувала, тарталетки з ікрою швидко розхапали. Ковбасу таку я не їм, зуби бережу.
– Візьміть сиру. Дорблю, камамбер.
– Фу, я цвіль терпіти не можу. Смердить, як шкарпетки мого чоловіка… – відмахнулася Віра Іванівна. Вона вже добре приклалася, хоча з початку свята минула лише година.
– Віро Іванівно, а де ви огірки взяли?
– Ось! – жінка поклала на скатертину пакет із розсолом. – Пригощайтеся!
– Ой, а можна мені теж ваш огірочок? – колеги побачили пакет, і огірки розійшлися як гарячі пиріжки в шкільній їдальні. Не встиг Гена й оком моргнути, як увесь їхній стіл став вживати сорокоградусну разом із Вірою Іванівною…
– Мамо, у мене Олена там.
– Де?!
– Чекає, що я її приведу в зал. Ти її місце зайняла, – спробував Геннадій, але Віра Іванівна відмахнулася.
– Дружині на корпоративі нічого робити. Дивись скільки красунь. Ось ви, наприклад, заміжня? – Віра Іванівна звернулася до бухгалтера Ольги, яка поглядала на Гену.
– Ні.
– От і добре. Гено, давай-но, позалицяйся до дами! Маестро! – вона крикнула ведучому, – У нас білі танці сьогодні будуть?
Ведучий від такого запитання навіть розгубився, але швидко взяв себе в руки і кивнув.
– Дами запрошують кавалерів! Перший танець – білий танець. Поки несуть гаряче!
Віра Іванівна схопилася і пішла запрошувати начальника – солідного бізнесмена, який прийшов із дружиною.
– Мамо! – Гена схопився за голову, розуміючи, що тепер його точно звільнять.
– Гено, потанцюємо? – бухгалтерка перехопила Геннадія за рукав і потягнула на танцпол.
Вона не думала довго: поклала руки Геннадія на стегна і опустила голову йому на плече. Він навіть пискнути не встиг, як опинився в “пастці”. І все було б нічого, якби Олена не увійшла-таки в цей момент до зали.
Координаторка домовилася з охороною, і Олену пропустили.Побачивши чоловіка, який танцював із незнайомою тіткою в недвозначному вигляді, вона швидко перетнула зал і, демонстративно знявши каблучку, кинула її в чоловіка. Кутом зору Олена побачила свекруху.
– Олено… Ти все не так зрозуміла! – Гена відсунув бухгалтера і побіг за дружиною. – Це все мама!
– От і живи тепер із мамою! – крикнула Олена і, ледь не збивши з ніг охоронця, вискочила на вулицю.
– Олено.
– Я півгодини стояла біля дверей! Поки ти розважався! Усе це було підлаштовано! За твоїми запрошеннями пройшла свекруха! Ти вирішив посміятися наді мною так?! Так?! Віддав квитки матері? Не міг сказати прямо, що знайшов іншу і хочеш розлучення?! – жінка закрила обличчя руками.
– Олено, я ж кажу, що це дурний збіг обставин. Моя мати вкрала ці квитки, їй дуже хотілося піти на корпоратив… Вибач… Для мене це такий самий шок, як і для тебе. Давай поїдемо.
Він викликав таксі і відвіз дружину. Що робила Віра Іванівна далі, і як минув корпоратив, йому було байдуже. Розлучення з Оленою через цей дурний випадок він не міг допустити.
Уранці в понеділок колеги обговорювали те, як запалила Віра Іванівна.
– Огірки у твоєї маман просто неймовірні!
– Ага! А як вона співає! Подивися! – хтось увімкнув запис на телефоні.
– А ти, до речі, чого пішов?
– Його дружина приревнувала…
Геннадій сидів червоний як рак і мріяв, щоб плітки про його сім’ю якнайшвидше вщухли.
– Геннадію… Я… – ближче до вечора до кабінету увійшла бухгалтерка, вводячи Гену в шок.
– Не треба, Ольго. Я одружений! – він виставив руки вперед, немов захищаючись.
– Та я знаю! Хотіла вибачитися.
– Справді?
– Так. Я трохи неразрахувала. Сподіваюся, ваша дружина не ревнуватиме.
– Ні. Ми з нею все обговорили.
– Чудово. Прямо камінь із душі. Вибачте ще раз, – Ольга пішла з кабінету і Гена видихнув.
Мати зателефонувала тільки через тиждень.
– Привіт, синку! Ну що, 31 числа я до вас?
– Ні, мамо. Ми з Оленою вирішили, що хочемо провести Новий рік удвох.
– А як же я?! – ахнула Віра Іванівна.
– А ти вже погуляла… На моєму корпоративі.
Жінка засопіла в трубку.
– Ну… Я все одно до вас загляну. Як же не підняти келих за Новий рік, – сказала вона і скинула виклик.
Геннадій втомлено потер скроні і спробував зосередитися на роботі. Але недарма кажуть: кінець грудня вже майже вихідний. Усі думки про одне – про Новорічне свято: як зустрінеш, так і проведеш.
