Нещодавно мама знайомої поїхала на прощання із подружкою. Надовго не залишилася, але була на тій частині, що проходить вдома. Наразі ситуація така, що контакти краще мінімізувати. Та й стояти на холоді в оточенні хрестів та плит вона не хотіла.
Повернувшись, жаліслива мама в поважному віці одразу зателефонувала дочці і почала голосно обурюватись у слухавку.
– Як так виходить? Я нічого не розумію. Стояли навколо три онуки та дві доньки. І жодна навіть сльозинку не проронила. Я хочу, щоб зі мною все було інакше! Як у людей і по-людськи!
Знайома трохи опешила від такого. Як можна дивитися на ситуацію, вона не розуміла. Ось доросла людина начебто, а каже таке. І знайома їй відповіла:
– А як ти собі це уявляєш? Ми повинні лобами об стіни битися і падати на коліна? У тебе троє онуків, у всіх серйозні професії. Вони напоказ сльози вичавлювати не стануть. Усі будуть у собі переживати. Такі вже вони є!
– Та як так? – відповіла їй мама. — Я хочу, щоб у мене все було інакше. Як належить! А що потім люди скажуть?
Тут уже знайома не витримала і засміялася. І я її чудово розумію. Навколо дуже багато людей різного віку, які досі дбають про громадську думку. Особисто мені це навіть трохи нагадує «зоряну хворобу»: та хто дивиться на тебе, кому ти потрібний?
І завжди «тішать» ці лихі весілля: викупи, тамада, дві гарячі страви та пляшка людину, кредит і вичавлювання останніх грошей із сімейного бюджету. Проте дуже часто такі речі незрозуміло кому і для чого потрібні. Молоді могли б на ці гроші на місяць поїхати до Франції. Ото були б незабутні враження!
Але ні, знову це горезвісне “все як у людей”. І як ми не навчимося жити для себе? Одне й те саме з року у рік.
