Із новою секретаркою Олечкою ніхто з колег не поспішав зближуватися.
– Ммм… Цю конячку наш директор явно не для роботи завів, – протягнула гостра на язик Марина після несподіваного знайомства з Олечкою.
Річ у тім, що місце в приймальні пустувало два тижні – колишня секретарка пішла в третій декрет. І тут раптом, як грім серед ясного неба – Олечка. Прийшла, облаштувалася…
Директор стримано і гордо представив її колегам. На чолі в Олечки було написано таке: “Упахуватися я тут вам не збираюся, я для цього занадто красива!” Ну така в неї краса… вельми специфічна, вії коров’ячі до брів, роздуті губи і чоло не рухається. Природно, блондинка. Якщо викачати з неї все штучне, то вийшла б цілком звичайна і мила молода жінка, а так… знаєте… непідготовленому глядачеві лячно часом від такої краси.
Але Олечці ця маска надавала впевненості, і вона здавалася собі принцесою, і поводилася відповідно – зверхньо, але все ж таки деколи поблажливо до мирського люду, якщо це бувало їй вигідно.
Тому й підтримали співробітниці випад Марини з приводу робочих обов’язків Олечки.
Жінки обмінялися скутими і хитрими посмішками і, напіввідвернувшись, придушили смішки. Марина завжди говорила не в брову, а в око, рівень сарказму часом зашкалював, але злісною вона не була, скоріше, уїдливою і справедливою.
Усім було зрозуміло, що ця яскрава пташка залетіла в їхній гороб’ячий кущ не просто з вулиці й не просто заради невеликої зарплати – старий шахрай директор, як зголоднілий за ексклюзивом колекціонер, відкопав її на якихось особливих копальнях, явно наобіцявши багато чого.
Тому й не засмучувалася Олечка від відсутності неформального зближення з колегами. Зате практично відразу почалося її стрімке зближення з директором, Віктором Павловичем.
Коли до обіду рідшав потік співробітників, які прагнули до кабінету директора, і вщухали в коридорах бізнес-центру численні кроки, починалася заклична пісня Віктора Павловича:
– О-леч-ко! – хрипів він ласкаво своїм потасканим басом. – Ви мені потрібні! І занесіть мені… емм… що-небудь занесіть. Договір із Єфремовим, ось. Він потрібен мені.
-О-леч-ко! Зробіть мені, будь ласка, каву! Ви вже запам’ятали, як я люблю? Будьте ласкаві, половину молока й одну чайну ложку цукру.
І коли Олечка входила до нього з паперами, штовхаючи витонченим стегном двері… І коли Олечка урочисто вносила в його кабінет чашку запашної кави, притримуючи її блюдцем…
Бачили б ви обличчя Віктора Павловича! Це ж просто березневий кіт! Невеликий, але вгодований, із представницькою лисиною і ситим другим підборіддям… старий хтивий кіт!
Шістдесят років Віктору Павловичу, а він усе туди ж. У нього задишка, проблеми з травленням і початок цукрового діабету. Він міцно і безнадійно одружений ще з часів студентської лави, тобто з тих часів, коли ще нічого з себе не уявляв, і якби не дружина, яка воістину була в їхньому шлюбі “шиєю”, а Віктор Павлович лише “головою”, то навряд чи він сидів би зараз тут як власник рекламної агенції – у найкращому випадку був би незамінним зварювальником в якійсь керуючій компанії, на якого він і вчився.
У ті часи його майбутня дружина теж навчалася в такому закладі – на швачку. Вона-то після і штовхала з усією настирливістю молодого Віктора до подвигів, давала ідеї, напрямки, рішуче не давала лише спокою, стояла біля витоків агентства, що зародилося на початку дев’яностих років.
Олечка не виходила з кабінету директора довго. Хі-хі, ха-ха…
Чутки повзли. Їх бачили кілька разів після роботи разом: у ресторані, у торговельному центрі, у бутику… Кожне нове вбрання Олі або прикрасу обговорювали – не інакше, як Віктор Павлович купив.
За розвитком стосунків секретарки і директора спостерігали, як за серіалом, і обговорювали так само – що ж далі? Робили прогнози, сперечалися, травили жарти… Це була тема номер один – інтереси збігалися у всіх.
Співробітниці спілкувалися з Олею холодно-відсторонено. До себе не кликали, зайвих запитань не ставили. Та й Олечка така була… Дивилася на них зверхньо. Хоча іноді, як уже згадувалося, могла стати доброзичливою і майже звичайною, без пафосу – це коли їй щось було потрібно від колег.
Якось раз Ліза, одна з “дівчаток”, прийшла на роботу із затримкою, бо їй терміново потрібно було потрапити до стоматолога. Почувши її голос, який весело щебече про пригоди в автобусі, Олечка висунулася з дверей приймальні та дуже доброзичливо звернулася до Лізи, від чого та спочатку чимало здивувалася, а потім внутрішньо здригнулася.
– Ой, Лізо, привіт! Я там із твоєї чашки попила кави, свою розбила ненавмисно. Ти ж не проти?
У Лізи брови нагору поповзли. Олечка поспішила додатково виправдатися:
– Просто сервіз Віктора Павловича залишився в нього в кабінеті, а він у від’їзді… У мене немає запасної, дівчатка сказали, що тільки твоя вільна. Я її навіть помила! Вона в чайних розводах була, ще твоїх, хі-хі…
На кілька секунд Ліза припинила знімати із себе піджак і гидливо скосила очі спочатку на робочу чашку із пінгвінчиком, залишеною Олею біля клавіатури, потім погляд її мимоволі перебіг на саму секретарку, конкретно на ділянку рота.
Губи в Олі були неприродно припухлими, якимись розробленими, немов вона з дитинства тільки те й робила, що надувала повітряні кулі. Хто знає, скільки куль вона встигла надути в кабінеті у Віктора Павловича? Ліза перехвилювалася і відповіла категорично:
– Можеш залишити її собі. Дарую!
– Але як же ти! – здивувалася Оля.
Ліза взяла чашку зі столу і рішуче повернула її секретарці:
– У мене… є одна. У шухляді, – знайшлося що збрехати.
– Хм… ну гаразд, – недбало покрутила в руках посуд Оля. Видно було, що чашка не в її смаку.
– Дякую!
– На здоров’я, – проворчала Ліза, штучно посміхаючись. Трохи пізніше вона накинулася з образою на співробітниць:
– І що це було?!
– Вибач! Просто вона прийшла, вся така удавано-привітна, але ділитися нікому не хотілося. Ми сказали, що якраз самі хотіли чайку попити, а твій кухоль один залишався, без господині…
– Можна подумати, наявність господині точно зупинить таку, як Олечка… Помилуйтеся на нашого Віктора Павловича, дівчатка – зовсім чоловік пропав.
– Навіть старому кобелю не чужий щенячий захват! – прорекла, піднявши вказівний палець догори, іронічна Марина, – тож нехай же захоплюється, доки може, а якщо бути точніше – доки його благовірна дружина не в курсі…
Якийсь час Олечку цілком влаштовувала роль коханки. Але час минав. Будучи вже аж ніяк не юною дівою, а молодою жінкою тридцяти трьох років і маючи на руках чотирнадцятирічного сина (який, загалом, жодним чином їй не заважав, бо з однорічного віку його виховувала бабуся), Оля не збиралася розмінювати залишки своєї молодості на роль всього лише коханки.
Вона хотіла володіти Віктором Павловичем – цілком і безповоротно. А заразом і його нерухомістю та часткою в бізнесі.
Віктор Павлович зізнався одразу: дружина в нього чистої води вампір, стільки крові п’є з нього, постільних утіх ніяких, самі тільки бурчання, невдоволення, у домі суворість, дітям теж усе дай і дай, онукам без кінця подарунки… А Олечка для нього як віддушина!
Та він ніколи не був настільки щасливим! Жодна жінка не давала йому такої гами емоцій і почуттів!
– О, янголе мій! Якби я тільки міг вирватися із сімейних кайданів, що мене стримують! – сопів Віктор Павлович, відкинувшись на спинку крісла в готелі .
Вплив коханки на Віктора Павловича посилювався, і Олечці стало навіть здаватися, що варто лише посмикати за ниточки, як старий зробить для неї все, що завгодно… Не поспішав він робити лише одного – розлучатися з дружиною.
– То розлучися… І будемо щасливі… – муркотіла з ліжка Олечка, граючи пальцями у своєму приголомшливому блонді.
– Ох, ох… Тяганини скільки! Усе ділити! Діти образяться, не зрозуміють! Я пов’язаний, Олечко – по руках і ногах. Живу вже давно не своє життя… І тільки з тобою я щасливий…
– Але ми ж кохаємо одне одного! Я хочу бути з тобою! Не хочу ділити тебе з цією…
– Тихо, тихо!.. – лякався від її запалу Віктор Павлович, – я все зроблю сам, а ти сиди тихо, як миша, і не засвічуйся, зрозуміла? Крім жартів. Валентину потрібно підготувати до цього… з нею різко не можна. Пообіцяю їй утримання, квартиру в центрі залишу, загалом, ніяк не ображу. Але треба почекати слушного моменту. Тож чекай.
Через півроку Олечці стало здаватися, що директор лише годує її обіцянками, але не збирається йти від дружини. Олечка відчула себе ображеною, використаною, їй набридло бути на других ролях! Раз Віктор Павлович не може вирішити самостійно це питання, то доведеться брати все у свої руки!
Вона знайшла в соціальних мережах акаунт його дружини. На фотографіях була звичайнісінького вигляду жінка шістдесяти років. Оля поморщилася. Дружину Віктора Павловича не рятував ні макіяж, ні якісні шмотки, в які вона була обмотана, немов у вітрило.
Річ у тім, що в жінки була значна зайва вага. Будь-якій незацікавленій людині вона здалася б приємною, трохи втомленою від життя, але загалом відкритою і явно з характером жінкою, але Олечці вона здалася огидною, навіть образливою…
“І від цього ось дива старий ніяк не може піти до мене?! Та я в мільйон разів краща!”
Як і всяку коханку, Олю охопила жага помсти. І звідки тільки беруться ці непоказні п’явки-дружини??? Нехай дізнається ця товста, що вона тут не номер один! Що вона, Оля, красивіша і краща в усьому – так каже її чоловік!
Для початку Олечка без слів вислала дружині Віктора Павловича низку цікавих фотознімків, де її чоловік був у головних ролях. Минуло кілька годин. Валентина переглянула повідомлення, але… не зреагувала ніяк.
Настав новий день. Віктор Павлович теж поводився як ні в чому не бувало. Олечку ще більше зло розібрало! Вона зрозуміла, що такого кліща, як Валентина, позбутися практично неможливо! Їй захотілося зробити останню маленьку капость. У безсилій злобі, щоб насолити ще хоч якось, вона залишила під кількома фотографіями Валентини образливі та їдкі коментарі з приводу її зовнішності та зайвої ваги. І “помста” вдалася… Щоправда, не зовсім так, як розраховувала Оля.
Події, що відбулися наступного дня, залишили глибокий шрам у душі секретарки. Згадуючи про них мимоволі, Оля завжди посмикувала плечиком і її долало сильне бажання закутатися в який-небудь шарф… і сховатися подалі.
Ранок наступного дня минув у звичайному режимі, нічого особливого. Олечка була на своєму місці, Віктор Павлович не виходив зі свого кабінету. О дванадцятій годині Олечка почула, як за дверима приймальні, там, де сиділи менеджери, з гуркотом щось грюкнуло. Хтось раболіпно сказав: “Вітаємо…” У тиші, що настала, пролунали спочатку важкі кроки, а потім пролунав гортанний жіночий голос, як через трубу:
– Де ця мерзота?! Секретарка – там?!
Хтось, мабуть, кивнув їй, що так. Валентина вибила ногою двері приймальні. Олечка підстрибнула, але продовжувала тримати обличчя. Вона трималася до того моменту, поки перед нею не постала Валентина. За те, як ефектно змінилися емоції на обличчі в Олі, їй варто було б дати Оскара: пихата зверхність злетіла з неї, як сухий аркуш клена з лобового скла, змінившись воістину тваринним страхом.
Валентина наступала, як розлючена буйволиця.
– А тепер повтори, що ти мені вчора написала?!
Дівчата-менеджери, охоплені страшенною цікавістю, сплилися до дверного отвору, як акваріумні рибки на корм. Вони навіть не усвідомили, як це зробили. Ліза абсолютно чітко почула, що в кабінеті Віктора Павловича клацнув дверний замок. Далі все відбувалося стрімко.
– Ну і хто тут жирна, я питаю, га?! – закричала дружина директора і вихором, нахилившись через стіл, схопила Олечку під грудки за червону сукню. Олечка завищала і почала упиратися. Руки Валентини сповзли з тіла, але продовжували міцно триматися за сукню. Один точний ривок – і сукню було стягнуто з Олечки через голову.
Секретарка, спробувала втекти, не забувши прихопити зі столу мобільний. Усе, що на ній залишилося з одягу, – це спідня білизна і капронові колготки.
– Я тобі покажу зараз жирну! – кинула на підлогу сукню Валентина і встигла вхопити Олечку за волосся. У руках у неї залишилося ціле пасмо, а Оля, розштовхавши роззяв, вилетіла, ридаючи, з офісу.
Вибігши в такому екстремальному вигляді в загальний коридор бізнес-центру, Олечка, згораючи від сорому, помчала до туалету. Закрившись у кабінці і вгамувавши хоч трохи тремтіння, вона набрала номер поліції.
Одного погляду Валентини було достатньо, щоб менеджери розійшлися по своїх місцях. Усе робили мовчки, намагаючись узагалі не видавати звуків. Валентина ж узялася за чоловіка, який зачинився у себе в кабінеті й ні в яку не хотів виходити. Віддуваючись і задихаючись від сказу, Валентина почала його соромити, розмахуючи пасмом волосся Олечки, що залишилося в руці:
– Вона мене образила! Твоя працівниця! Тобі показати, що вона понаписувала? І за що? Пройшлася по моїй зовнішності ! Це я – жирна?!
Віктор Павлович слізно клявся цього ж дня звільнити нахабу, але двері з обережності не відчиняв…
Поліція приїхала оперативно. Один зі співробітників сходив до туалету і відніс туди сукню Олечки, але секретарка показуватися на очі своєму відмовилася.
Валентина ж, оточена увагою дівчаток-менеджерів, була на той момент всаджена на диван і розсмоктувала таблетку валідолу – жінці від пережитих емоцій стало погано. Марина обмахувала її зошитом, а Ліза тримала напоготові склянку з водою.
Валентина змінила емоції на протилежні: почала плакати й пояснювати поліції, що секретарка її образила, хоча вони взагалі незнайомі.
– Вона назвала мене жирною! – повторювала обурено Валентина. – Мене – жирною! Я мати трьох дітей, мені шістдесят років, як сміє вона…
Той факт, що секретарка є коханкою її чоловіка, Валентину, здавалося, взагалі не чіпав.
Віктор Павлович вийшов зі свого кабінету тільки під вечір. Перед відходом дружина запитала його через двері:
– Сьогодні, я так розумію, ти не будеш затримуватися на нарадах?
– Сьогодні, сонечко, ні… – пообіцяв їй чоловік.
Оля не стала доводити справу до суду і взагалі писати заяву в поліції – їй світив позов у відповідь за образи. Наступного дня її вже не було в агентстві, і як склалася її доля – невідомо. Віктор Павлович же так і продовжує перебувати в щасливому шлюбі зі своєю дружиною… Мабуть, вражень від пригод з Олечкою йому вистачило надовго – принаймні в секретарки він взяв дівчинку, відібрану виключно за здібностями, а не за зовнішніми даними. І жодних вечірніх нарад і зустрічей! Одразу додому!
