Вона зрозуміла, зрозуміла, що всі ми зрадники, навіть я, хоча мені на той момент було всього тринадцять років. Тому й не хотіла мати з нами нічого спільного і з тобою, братику

Максим стояв перед нею на колінах, а вона сиділа, закривши обличчя руками, і плакала.

– Віко, розумієш, ну так вийшло… вибач. Пам’ятаєш? Пам’ятаєш же… Тоді, коли ми ще тільки почали зустрічатися, ми вирішили… що якщо хтось раптом зустріне іншу людину, то ми просто відпустимо одне одного, ну пам’ятаєш?

– Макс, – Віка плачучи дивиться на чоловіка, – нам тоді було по чотирнадцять. А тепер по тридцять, ми з тобою сім років одружені..

– Віко… вона зможе мені подарувати дитину, вона мені сказала…

Віка знову плаче, як дитина.

– Ну, Віко, нуу… Я не можу тебе обманювати, було б краще, якби я завів інтрижку на стороні? Я б принизив цим і тебе, і себе. Дитина, малюк… вона…

– Йди, чуєш? Зараз же йди з мого життя, з мого серця…

Дитина… це те, що хотіла Віка найбільше на світі, вона хотіла привести у світ дитину… таку ж милу, як Макс.

Віка через два тижні поїхала до мами.
Ніхто не вірив, що це всерйоз.

Свекруха зі свекром не хотіли її відпускати, сестра Макса, Оленка, плакала , і лише дружина старшого брата Макса, Інна, кривила губи в усмішці.

– Ну що, – проспівала Інна, – не такий уже й гарний твій Макс, не такий, як ти його звеличувала, дивитися на тебе було огидно.

Віка не знала і не розуміла, чому така ненависть, звідки вона раптом взялася в Інни?
Лише потім дізналася, пішов Макс до молодшої сестри Інни… до Аліси.

Ніхто не вірив, ні друзі, ні родичі, всі твердили про якусь кризу семи років, а Віка знала, що це все… вона не пробачить, хоч і чекала його.

Чекала, що він приїде, встане, притулившись до одвірка, покличе її, обійме і скаже, що це був сон, поганий сон.

Але цього не сталося.

Незважаючи на всі вмовляння, немов у гарячці, звільнившись, Віка поїхала до батьків.
Вона заборонила собі думати про Макса, згадувати про нього.

Це сильні жінки можуть бути такими вольовими, подружитися з колишнім чоловіком, з його новою дружиною, Віка не була такою.
Віка була звичайною, трохи слабкою, трохи плаксою…

Тому вона і поїхала, щоб не рвати собі душу і не плакати щоразу від болю й образи. З колишніми родичами Віка теж перестала спілкуватися.

У тому місті залишалася квартира, яку залишили дідусь із бабусею для коханої онуки, тато Віки давно забрав своїх батьків ближче до себе, бо Віка вийшла заміж за Макса, квартира тоді й залишилася молодим.

Коли Макс зізнавався Віці в тому, що йде до іншої, він пішов без нічого. Не взяв нічого з меблів, взагалі нічого, тільки свій одяг.

Віка, якийсь час через це і сподівалася, думала повернеться, ну з ким не буває, він же нічого не взяв..
Коли зрозуміла, що ні, тоді й вирішила поїхати, хоч би як це було боляче.

Минуло п’ять років.

Тато запитав Віку, чи не хоче вона розпорядитися спадщиною дідуся й бабусі.

– Треба продати квартиру, донечко, ніхто не буде там уже жити, ти можеш тут купити побільше.

.. Віка була в захваті, але…

Але ніяк не могла наважитися приїхати туди, де була щаслива, а вона була щаслива, навіщо казати неправду.

Усе ж вона наважилася і поїхала, взявши із собою Мишка.
Віка показувала синові місця, де вона проводила дитинство, коли приїжджала в гості до бабусі.

– Мамо, а ми водички не взяли.

– Точно, йдемо, он магазин новий відкрили, якраз подивимося.

Віка пішла по одному ряду, а Мишко по іншому.
Вона відразу його впізнала, Максим стояв спиною до неї й уважно вивчав етикетку на пляшці , а Віка задихнулася від якогось… припливу ніжності, ностальгії та ще чогось.

Вона хотіла пройти повз, тихо й непомітно, але він ніби відчув її, озирнувся і…

– Віко?

– О, Макс, привіт.

– Вікуся, нічого собі, ти стала кращою в тисячу разів, ніж була, хоча здавалося б, куди ще краще…

У Віки бухало серце, скрізь, по всьому тілу…

Вони мило балакали, але кожен усвідомлював незручність моменту.

– Що це ти напої вибираєш?

– Та в колеги день народження, а я… я, ти ж знаєш, нічого не розумію в цьому, – Макс кивнув на полицю, – ось стою і роздумую, як би не зганьбитися.

Віка хотіла щось відповісти, але тут підбіг Михайло і вона відволіклася на сина.

Макс змінився в обличчі, глянув мигцем на Михайла.

– Твій?

– Ага, Мишко.

– Михайло?

– Ну так, а в тебе хто?

– А де ти його взяла…

Ніби не чуючи Віку, продовжує Макс.

– Як де? Сама на світ привела…

– Від кого?

– Від чоловіка, Макс. Що за дурне запитання.

– Ти заміжня?

Віка не встигла відповісти, Михайло показав дві пляшки води.

– Синку, ця вода з малиною, тобі ж не можна, вибач, Макс, нам треба бігти, слухай… я приїхала продати квартиру, там меблі, речі, якщо щось потрібно, приїжджай, забирай.
Я ще кілька днів пробуду з ріелтером справи вирішимо…

Макс махнув рукою і відвернувся.

Його чомусь зачепило те, що Віка має такий гарний вигляд, що вона, мабуть, вийшла заміж, в неї дитина, красива, така рідна і така далека.

Макса це страшенно… розлютило.

“Бач ти, пацан-то великий уже. Напевно був хтось у неї, не встигла поїхати і вискочила скоріше за цього заміж… а вони ще… його звинувачували… а вона… зрадниця.”

Настрій у Макса зіпсувався, він сам не розуміє чому, через те, що побачив колишню дружину щасливою і спокійною? Дивно, у них сім років не виходило…

Дорогою Максим передумав їхати, куди збирався, зателефонував матері і сказав, що зараз приїде.

– Що трапилося, Максиме? Ви посварилися з Алісою?

– Мамо, я ні з ким не сварився, що я не маю права заїхати в гості до батьків?

Усе ж матері вдалося витягнути з Макса, що він зустрів колишню дружину з дитиною, та, звісно, розповіла Олені.

Олена буквально увірвалася у квартиру до Віки.

– Вікусю, ну як так? Пропала, не дзвониш, не пишеш, ну гаразд Макс, ми -то при чому?

Колишня зовиця тараторила без упину, і замовкнути її змусила тільки поява Михайла.

– Який чудовий малюк, твій?.

– Так.

– Слухай, а може й добре, що ви тоді, вибач, звісно… але багато ж таких випадків, коли ось живуть чоловік із дружиною, роками, дітей немає, потім розходяться і бах…

“Оленка така сама балакуча, “- посміхаючись думає Віка, – чого вона боялася, усе добре…

* * * *
Макс був не в гуморі, він знову лежав на дивані в батьків і дивився в стелю, зустріч із колишньою дружиною ніяк не виходила в нього з голови, хоча минув уже місяць…

– Мамо.

– Що?

– Я не хворів нічим у дитинстві?

– Ну… краснухою, вітрянкою хворів… А так… ні, більше не згадаю, а що трапилося?

– Нічого.

– Я не бачу чи що? Другий день додому не їдеш… Що сталося?

– Нічого, мамо… У Віки є дитина, розумієш? Дитина, а в мене немає… ми з Аліскою вже стільки часу разом, а дітей немає… мамо.
Немає дітей-то… І з Вікою, сім років прожили, не було дітей, а тут бах… зі мною розійшлася і дитина з’явилася.

– Максиме, – мама сіла й опустила руки, – ти що… ти думаєш, що це ти… що ти не можеш мати дітей?

– Так, мамо… це я, ваш син, такий увесь безглуздий…

У кімнату вийшла Олена, подивилася на матір, на почервонілого батька, на брата, який сидить з опущеною головою.

– Це тобі за те, що ти Віку образив.

– Олено, – скрикнули враз батько й мати.

– Що, Олено, що Олено? Він і від Аліски тієї гуляє, як собака, вона тому і дітей від нього не хоче.

– Чого?

– Того, що чув. А діти… не хотіла тобі казати… є в тебе дитина, ось.

Олена показала телефон, вони сидять з хлопчиком.

– Ну і що? – запитує Макс, – що ти мені показуєш, це син Віки, я їх у магазині бачив.

-Так? І з першого разу запам’ятав чужу дитину? Побачивши мигцем? Навіщо тобі це?
Чи може тому, що ви з Мишком одне обличчя, а брате? Тільки не кажи мені, ніби ти не зрозумів, що це твій син…

– Олено… – мати сіла на стілець.

– Мамо, що Олено, я нікого не обманювала і не обманюю, я дружин при надії не міняла на коханок…

– А де Віка, – схаменувся батько, – треба її запросити до нас, треба…

– Олено, ти впевнена, що дитина Макса?

Мамо, я розумію твоє бажання захищати дорослого синочка, але ти ж любила Віку, як доньку…

– Оленко, до чого тут любила, Віка – доросла людина, вона…

– Я прийшла до Віки тоді, коли вона приїжджала, балакали з нею, коли на кухню зайшов Михайло, я тоді втратила дар мови, не знаю, як цей бовдур не міг зрозуміти, що перед ним його син.

“‘- Михайло, привітайся”, – веліла йому Віка, а я стояла і дивилася, як на диво якесь.

“- Вітаю, “- сказав малюк і подивився на мене очима Макса, “- а ви хто?”

“- Я так розумію, що я твоя тітка…”

Я сказала Віці, що зрозуміла тепер, чому вона так швидко поїхала і не хотіла ні з ким із нас спілкуватися. Але я виявилася неправа, Віка тільки у батьків дізналася, що чекає дитину, коли їх уже розлучили…

Якийсь там друг її батька посприяв, щоб Михайла не записали на Макса, хоча її і вмовляли… Але Віка так захотіла.

Віка незаміжня, Макса не пробачить… Просила не говорити про Мишка, типу Макс скаже, що вирішила його повернути, є друг, заміж виходити не хоче, боїться зради.
Занадто кохала одного…

– Олено… і ти мовчала? Знала і мовчала?

– А ви не питали… Ви ж знали, що я до Віки ходила, знали, що вона з дитиною приїхала… Мамо, усі винні, що так сталося. Ти ж бачила, бачила, що він фліртує з Аліскою, помічала ж, що Інка тягає свою сестрицю до нас.

Тату, ти своїм мовчанням теж потурав тому, щоб ваш Максик зраджував законній дружині.
Вона зрозуміла, зрозуміла, що всі ми зрадники, навіть я, хоча мені на той момент було всього тринадцять років.
Тому й не хотіла мати з нами нічого спільного і з тобою, братику.

– Віко, вибач, я все їм розповіла, вибач, – каже телефоном Олена.

– Та нічого страшного, я… чого мені очікувати?

– Ну ти ж знаєш Макса, одержимий тепер ідеєю спілкування із сином.

– Зрозуміло… Ну що поробиш.

– Ти дозволиш? – здивовано запитує Олена.

– Звісно, він же батько.

– Але чому ж ти раніше не говорила?

– Ніхто не питав, Олено. Михайло знає, що його тато – Максим, я розповіла.

* * * *
– Привіт… Віко.

– Привіт, Макс.

Максим дивився на хлопчика… на сина.

– Привіт…

– Привіт. Ти мій тато?

– Так.

Хлопчик кивнув.

– Ходімо, – Михайло бере Максима за руку і веде в кімнату, – я покажу тобі новий конструктор, він ще важкий для мене, мені його подарував дядько Вітя. Він пообіцяв, що на вихідних позбираємо, але раз ти приїхав.

– Мишко… дядька Вітя, це хто?

– Мамин друг, – спокійно каже хлопчик.

Погравшись із сином, попивши з ним чай, Макс, стоячи на порозі, дивиться на Віку.

– Шансів у мене немає, як я розумію?

Вона хитає головою.

– Навіщо? Через дитину, так це не серйозно, я не забороняю вам бачитись і буду рада, якщо Михайло знатиме свого тата, бабусю з дідусем. Тільки вибач, але ні Інну, ні твою Алісу моя дитина бачити не буде.

Якщо раптом ти вирішиш, що тобі це не треба, дай відразу знати. Гратися почуттями дитини я тобі не дам, добре?

– Так…

Максим спілкується з Михайлом, бабуся з дідом теж, Оленка природно, вона обожнює свого племінника.

Максим виконує умову Вікторії, Інна, дружина старшого брата Макса і Олени, не перетинається з племінником чоловіка, Аліса тим більше не горить бажанням.

Максим з Алісою розлучаються , і ні, не Віка в цьому винна, це назрівало давно.

Вікторія виходить заміж за Віктора.

You cannot copy content of this page