У мого чоловіка, Миколи, велика сім’я з цілою купою родичів. Виховувався він, проте, мамою та старшою сестрою. Микола зробив мені пропозицію через півроку після початку наших стосунків. Я сприйняла це із захопленням та наснагою: отже, справжній чоловік, який знає, чого хоче, і не сумнівається у своїх рішеннях.
Звичайно ж, я сказала «так», і ми швиденько побралися. Саме на весіллі я вперше звернула увагу на те, що його сестра Ліза гасає з ним, як із писаною торбою – ніби зі своєю дитиною. Мені здалося це дивним: адже вона йому не мати, а так виходило, що обидві жінки в сім’ї обклали його з усіх боків любов’ю та турботою.
Тоді я вперше задумалася: а якщо він і від мене чекатиме такого ж ставлення? Я не можу всю себе віддавати людині, мені потрібен час і простір для себе. Микола, однак, мене заспокоїв – ми на той момент уже були в готелі і збиралися вдатися до блаженного сну після довгого весільного дня.
– У нас велика різниця у віці, – сказав він. – Хоча по Лізі не скажеш, виглядає вона добре … мама часто була зайнята роботою, так що Ліза зі мною няньчився. Вона мені, як друга мати.
І з такою ніжністю він говорив про Лізу – з якою зазвичай говорять про мам, – що я розтанула, але все виявилося не так просто, як Микола намагався це виставити. Ми з ним часто сварилися – то через дрібниці, то через серйозні причини. Це нормально, у будь-яких сім’ях трапляються непорозуміння.
І ми, звичайно, завжди мирилися, проте кожна наша сварка, навіть дрібна, виплескувалась із сімейного гнізда і ставала надбанням його родини. І Ліза, і Ганна Павлівна, його мати, обидві були в курсі наших чвар. Причому, поки інформація доходила від Миколи до Лізи, а через Лізу до Ганни Павлівни, факти спотворювалися настільки, що я взагалі переставала впізнати у роздутому конфлікті нашу крихітну сварку.
Дізнавалася я про все від Ганни Павлівни: вона дзвонила мені і починала вимовляти за неіснуючі скандали. Якось з’ясувалося, що я Миколі на голову тарілку супу одягла за те, що він сказав, що мама готує смачно, а я – ні. Насправді проблема була просто в тому, що йому не сподобався суп, він відмовився його їсти, але сказати, в чому справа, посоромився.
Ми трохи посварилися, і я попросила прямо пояснювати, що не так. Пересолила, переперчила, мало спецій, чи ще що. Як я дізнаюся, що мені потрібно виправити, якщо про це не сказати? Микола тоді пообіцяв чесно говорити свою думку.
В супі я, виявляється, банально не доварила картоплю, – і на цьому сварка була вичерпана. Ніяку тарілку я йому на голову не одягала – та й взагалі не могла навіть уявити таку поведінку щодо коханої людини!
– Миколо, – сказала я, – припини скаржитися на мене сестрі. Ну посварилися ми, і що, треба терміново бігти їй все розповідати?
— Та просто до слова прийшлося… – почав він виправдовуватися.
— Та не треба «до слова» виносити сміття з хати. Гаразд ще, був би складний конфлікт, так ні – через суп полаялися. Я ніби в телепередачі живу: ти все наше особисте життя навиворіт вивертаєш, а Ліза та Ганна Павлівна потім сидять, обговорюють нас і нарікають, яка я погана дружина.
— Вони зовсім не нарікають! Ти перебільшуєш, рідна.
– Ага, – я хмикнула, – саме тому твоя мати потім дзвонить мені і вимовляє за те, що образила тебе, бідненького.
Усі мої спроби обговорити це питання ні до чого не приводили: Микола вправно змінював тему, я на це велася, а потім, через кілька годин, повертатися до обмусолювання одного й того ж по колу вже якось не хотілося.
Не можу сказати, що мої стосунки із сестрою чоловіка та свекрухою складалися погано, але ця їхня стурбованість нашим життям доводила мене до сказу. Мало того, що Микола присідав їм обом на вуха, так і самі вони, що Ліза, що Ганна Павлівна, з радістю вишкрябали з його голови будь-які подробиці наших негараздів.
Ніби в самих життя не було, і вони розважалися за наш рахунок, або сприймали Миколу не як дорослого чоловіка, який давно одружений, а як маленького хлопчика, який сам поки що не розуміє, що таке добре, а що таке зло. Усе це ставало нестерпним, але якось, коли я прийшла додому з роботи, мене зустрів схвильований Микола.
— Моя сестра житиме з нами, доки не знайде нову роботу, – заявив чоловік
– Яку ще роботу? – Не зрозуміла я. – Стривай, Миколо, давай по порядку…
– Лізу звільнили, – неохоче, ніби розповідає про свою невдачу, пояснив він. – Їй стало нічим платити за квартиру, тож через пару днів її виселять. Мама далеко живе, звідти незручно їздити співбесідами, а у нас транспортна розв’язка хороша, їй буде зручно.
– А я? – Запитала я. – Мені буде зручно? Не хочеш про це дізнатися?
Ми теж проживали в орендованій квартирі, бо ще не зібрали на початковий внесок. І не було б жодних проблем тимчасово поселити в нас Лізу, якби в квартирі була зайва кімната, але ми жили в маленькій студії. Нам двом було тісно, а тут – стороння людина. Не чужа звичайно, але не частина нашої маленької родини. Про особисте життя можна буде забути на невизначений термін, що мене не влаштовувало.
— Тобі не здається, що це маячня? = спитала я, бо на мої попередні запитання відповіді не було.
Коля лише скривджено зітхнув і насупився.
— У Ганни Павлівни двокімнатна квартира, а в нас одна кімната! І навіть кухня не відокремлена, ми будемо постійно поряд. Це ж нестерпно! Жодного особистого простору. Я що, маю перевдягатися при ній, готувати при ній, до тебе в ліжко лягати при ній? Як ти собі це уявляєш?
— Ох, ну роздмухала ти, звичайно… – Він ніяково розсміявся. – Не буде таких труднощів, люба.
— Та як це не буде, коли буде? – Наполягала я. – Троє людей в одній кімнаті щодня! Та ми повбиваємо один одного вже через тиждень!
— Ну, Ліза не така агресивна, – відповів Микола, мабуть, натякаючи на мене. – Раптом вона знайде роботу вже за кілька днів?
— До цього знайти не могла, а раптом різко знайде. Так? – Я скептично пирхнула. – Я не проти допомогти їй грошима, відвезти на співбесіду ще якось, але жити разом…
— Я не хочу продовжувати обговорювати цю тему, – твердо сказав Микола. – Все вже вирішено. Лізі буде зручніше прожити трохи з нами. З нас не вбуде, тож не розводь паніку раніше часу, дуже тебе прошу.
Мене образило те, що на мою думку навіть не зважали, хоча зазвичай Микола так не вчиняв – він навіть штори без погодження зі мною не купував, але мені не залишалося нічого іншого, як поступитися. Зрештою, раптом я перебільшую масштаб проблеми? Наступного дня Ліза приїхала з речами, хоча мова нібито йшла про те, що її виселять лише за кілька днів.
– Я зайшла дорогою до магазину, – заявила вона з порога. – Купила продуктів: крупи там, хліба, ковбаси, олії.
– Дякую, – сказала я обережно, не знаючи, як до цього ставитися.
Я купувала продукти певних виробників і вже звикла до того масла, що я беру, і до тієї ковбаси, що сама купую, але мені не хотілося виявляти невдячність, тож я розклала все в холодильнику. Це ж добре, що Ліза готова вкладатися в продукти, але виявилось, що це була разова акція.
З того часу Ліза більше ні копійки не витратила ні на продукти, ні на рахунки. Я й не думала брати з нею комуналку, але якось не розраховувала, що з нашого бюджету доведеться годувати ще одну людину. До того ж Ліза почала дуже швидко обживатися.
Вона переставляла все у ванній: гелі, шампуні, креми, лосьйони. Перевішувала рушники. Міняла місцями посуд. Пересувала мої книги – у мене вони стояли в алфавітному порядку, а їй здавалося, що гарніше розставити їх за кольором корінців. Якщо я починала прибирати тоді, коли мені потрібно, вона психувала.
— Не могла раніше розпочати чи пізніше? – сердилась вона, сидячи з ноутбуком на дивані. – Я зайнята, ти мені заважаєш.
— Я прибираю тоді, коли хочу, – відповіла я. – І питати твого дозволу не збираюся.
Або вона могла демонстративно спіткнутися об цебро з водою, коли я мила підлогу, і теж виставити мене крайньою.
— Ну навіщо ти зараз-то почала підлогу мити? – питала вона. – Не бачила, що я тут ходжу?
– Та ти дістала! – відповіла я одного разу. – Я під тебе підлаштовуватись не буду. Сядь на диван і сиди, поки я все помию. Встанеш і залишиш відбиток своєї лапи – я тобою підлогу витру.
Вона чомусь вирішила, що я жартую, і весело засміялася, але все-таки сіла на диван і більше не заважала мені, поки я не закінчила прибирати. Роботу вона шукала без особливої заповзятості. Я часто бачила її з ноутбуком або з телефоном, але їздила вона кудись максимум раз на тиждень. Її професія дистанційну роботу не передбачала, тому не зрозуміло, як вона збиралася працевлаштовуватися, навіть не доходячи до етапів співбесіди.
– Піду з подругами в кафе, – заявила вона якось, залазячи до шафи, де я виділила їй пару полиць під одяг. – Даси грошей?
– Скільки? – спитав Микола.
— Ну, кілька тисяч – туди-сюди.
– Миколо, – покликала я. – З нашого бюджету ти гроші не даватимеш, зрозуміло? Лізо, зароби собі на гулянки та ходи з подругами, куди захочеш. Ми й так тебе утримуємо, май совість.
Ліза у відповідь лише невдоволено закотила очі. Пізніше я дізналася, що Микола таки дав їй грошей, а на мої обурення відповів:
— Ну, їй же треба якось особисте життя влаштовувати, а то стільки років – і навіть заміжня жодного разу не була. Де їй чоловіка взяти, якщо цілодобово вдома стирчати?
— Так вона й не повинна цілодобово вдома стирчати, – нагадала я. – Передбачалося, що вона шукає роботу, щоб з’їхати від нас. Ось знайде роботу, з’їде і тоді нехай займається особистим життям. Ще раз їй гроші даси – мало не буде.
Повернулася Ліза вночі з перегаром. Я відкрила навстіж вікна, але все одно півночі не могла заснути через мерзенний запах. Через пару днів Ліза знову збиралася на відпочинок із подругами. Я до того часу вже почала продумувати план її виселення, тільки не знала поки, як до Миколи підступитися, щоб він не змінив тему, і щоб проблема точно була вирішена.
– Мені гроші треба, – заявила Ліза, – з подругами в барі посидіти.
— А я тут до чого? – Запитала я.
Микола в цей час був на роботі, а я у свій вихідний займалася готуванням. Ліза стояла біля мене, заглядаючи в каструлі і принюхуючи. Вона виявилася дуже ненажерливою, і навіть перед ресторанами не відмовлялася від порції супу чи від тарілки плову.
— Микола сказав, за грошима до тебе звертатися, – відповіла вона з невинним виразом обличчя. – Ну то що? Тисячі дві мені вистачить.
Тут уже мій терпець урвався, і я жбурнула лопатку в сковороду. Ось Микола молодець! Не дав їй грошей, знаючи, що розлютить мене, але й не відмовив, знаючи, що розлютить сестру. Переклав проблему на мене. Ну, жук, ну слизький тип!
– Ні копійки не отримаєш, – відповіла я. – Ти живеш, як трутень, за наш рахунок: заважаєш нам, жереш нашу їжу, витрачаєш наше світло і воду, ще примудряєшся намагатися командувати, і тобі вистачає нахабства просити гроші? Ти роботу шукаєш? Тому що якщо ти раптом вирішила, що я збираюся жити з тобою роками, обпрати тебе і годувати, то ти дуже помилилася.
Вираз обличчя Лізи миттєво змінився. Щоки почервоніли, очі небезпечно звузилися. Вона почала кричати на мене, обзиваючи прошмандовкою, жадібною егоїсткою, вертихвосткою і бозна-якими словами ще – я всієї пишноти її мови, на жаль, не запам’ятала.
Потім вона демонстративно покидала речі в сумку і пішла, насамкінець грюкнувши дверима. “Ну нарешті”, – подумала я і заспокоїлася. Скандал мене анітрохи не зачепив. Однак за годину мені почала дзвонити Ганна Павлівна. Вона виявилася не настільки красномовною, як Ліза, але цят помиїв на мене вилила. І створіння я останнє, і як мене носить земля, і все в такому дусі.
— Ну, нарешті, – сказала я, коли додому прийшов Микола. – Твої родичі з’їхали з глузду.
– А ти навіщо Лізу вигнала? – злякано спитав Микола. – Мама сказала, ти її сильно образила та виставила.
Я навіть не стала його переконувати. Нехай думає, що вигнала – мені байдуже.
— Досить з мене цієї дармоїдки, – сказала я і хотіла ще щось додати, але тут знову пролунав дзвінок. – Заспокой свою матір, будь ласкавий. Скільки можна мені дзвонити?
Микола дивився на телефон, як миша на удава, і явно зі своєю матір’ю розмовляти не збирався. Він був так нажаханий, що мене розібрав сміх.
— Мамчин синок нещасний, – сказала я. – Куди ж я дивилася… Іду я від тебе, Миколо. Іди з сестричкою своєю живи, або з матінкою, а я від вас усіх втомилася, сил моїх більше немає терпіти тебе – ганчірку і твою родину, яка вічно лізе в кожну дірку.
Микола був нормальним, крім усіх цих ситуацій із сім’єю. І ми могли б усе це діло зам’яти та жити далі, але я уявила собі, що стану матір’ю і виховуватиму дитину в таких умовах, і внутрішньо здригнулася. Такий чоловік, як Микола, про дітей навіть не згадає, якщо матуся чи сестра пальчиком поманять. Воно того не варте.
