– Завтра викликають в школу! – дружина кидає сумку і втомлено сідає на лавку в передпокої.
– Що трапилося? – запитую.
– Твій син знову завинив!
Я посміхаюсь. У нас давно так- все хороше у дітей від неї, все погане від мене. Я і не чиню опір. Деякі їх “недоліки” навпаки вважаю достоїнствами.
Сідаю з нею поруч. Вона кладе голову на плече.
– Зінка дзвонила. Каже, він якесь відро для сміття викинув з вікна школи прямо на вулицю!
“Зінка” -директор 181 школи.
– Може ти сходиш?! – вона жалісливо дивиться мені в очі.
– Звичайно сходжу! – погоджуюся я.
Це помста. Два місяці тому директриса зробила промах, також викликавши дружину в школу. Але прийшов я.
Випадок був неординарний. Я був розлючений і засмучений вчинком свого п’ятнадцятирічного сина.
Він хотів зробити фейверк із залишившихся з Нового року петард і проніс їх на дискотеку в школу. Добре, що чергували викладачі вчасно помітили і вилучили.
Зінаїда Павлівна залишила мене на вислуховування лекцій завуча. Я не відразу признав у ній керівника. Маленька, сіренька, в незрозумілому одязі, говорить нерозбірливо. Мені більше вона нагадала технічку.
Після, майже годинного допиту одним єдиним питанням – Ви уявляєте, що було б, якщо б він все це підірвав? – я не витримав і сам викликав в школу оперативну машину з написом “Розмінування”.
Ситуація пішла за незвичним сценарієм. Таке не прощається.
Це повинна була бути перша наша зустріч. Ми не зустрічалися з нею до цього разу. Вона не знала про це і за мною була перевага.
Ми з сином проходимо в директорську. Зупиняю його в секретарській і входжу в кабінет.
Там сидить десь п’ятеро людей. Сама Зінка стоїть. Побачивши мене, дивується, але не показує виду. Навіть посміхається холодною усмішкою. Я представляюся.
Дуже люб’язно вітається і просить мене запросити сина, майже наказує:
– Приведіть, будь ласка, сина сюди!
– Навіщо? – дивуюся.
– Ну щоб ми послухали його і він розповів нам, як зміг зробити такий мерзенний проступок! – вона незадоволена і починає злитися. Зазвичай питання задає вона.
– Він нікуди не піде! Я поки не знаю, що саме він скоїв! Давайте, будь ласка, без ваших вердиктів! – беру ситуацію в свої руки. Не люблю, коли мені вказують, що робити.
-Я вже послухав його версію! – відповідаю їй, – Тепер ви мені розповідайте, що сталося!
Зінка ніби не чує мене:
– Запросіть, будь ласка, вашого сина сюди і сідайте самі! – підштовхує мені стілець.
Я закриваю двері. Син залишається в секретарській.
Мені знайома ця ситуація. Довелося побувати на подібних судилищах. З тих пір ненавиджу подібні зібрання і людей, які таке організовують. Зінка слабка людина. Таким не можна довіряти владу. Тим більше владу над дітьми. Уявляю, скільки судилищ було в її кабінеті. Скільки зламаних дитячих душ вийшло звідси. А головне, відданих власними батьками.
Я добре знаю цей метод. Людину заводять і ставлять перед усіма. Він уже звинувачений. Вирок давно винесено такими Зінками.
Але весь інтерес в іншому-потрібно розтоптати людину. Потрібно зламати і знищити, щоб він більше ніколи не зміг, ніколи не підняв би голови проти системи. Судилище маленької людини. Яка не навчилася ще себе захищати. І для цієї мети запрошують батьків. Їх саджають спеціально поруч з собою, прямо навпроти власної дитини.
Потім почнеться допит. І на кожну відповідь директриса буде дивитися в очі батькам:
– Ось бачите! Подивіться на нього! Як таке, взагалі, могло прийти в голову ?!
І батьки слухняно будуть кивати головою, погоджуючись. Погоджуючись, вони чинять зраду.
Злий геній Зінки торжествує!
Чим ще болючіше можна вдарити дитину, хоч би тим, що найрідніші йому люди, прилюдно відмовляються від нього.
Я принципово не сідаю на стілець. Хочу дати зрозуміти, що для мене це справа не варта виїденого яйця і у мене немає ніякого бажання сидіти тут і обговорювати мого сина.
– Ви запросили мене в школу! – я дивлюся прямо їй в очі. – Будьте люб’язні, поясніть мені причину виклику!
Зінка втрачає контроль над собою і нічого кращого не знаходить, як знову попросити запросити сина в директорську.
З нею все зрозуміло. Я продовжую шоу. Повертаюсь до класної керівниці і питаю її про те, що сталося.
Вона совається на стільці і нервово викрикує мені:
– Я попросила його викинути сміття! Він відмовився і я його замкнула в кабінеті! Він викинув сміття у вікно!
Я оглядаю всіх.
– За яким правом ви замикаєте мого сина в кабінеті ?!
Вчителька закочує очі. Я починаю злитися.
– Чому мій син повинен виносити сміття в школі ?! – я перекладаю погляд на Зінку.
– У вас тут, що – зона ?!
Може прислати комісію в школу ?! Може у вас для цього немає прибиральниці або хто отримує гроші за що фіктивно розписується ?!
– Може бути, ми все таки послухаємо версію вашого сина?! – лунає голос єдиного молодого чоловіка. Це прогин. Перед Зінкою. Він молодий, як потім з’ясувалося балотується в депутати. Знаємо ми таких депутатів.
– Ви хто?! – питаю його.
– Я вчитель цієї школи!
– Яке відношення ви маєте до мого сина ?!
Він губиться і безпорадно крутить головою.
– Я в комісії! У педраді! – тороторить він.
– Тоді давайте запросимо моїх і його друзів! Його тренерів з спортшколи, сусідів по будинку! Це буде моя педрада! І тоді ми послухаємо всіх!
Всі притихли. Я звертаюся до Зінки:
– Судилище хотіли влаштувати ?!
Не вийде! Навіть не намагайтеся! Я добре знаю закони! Навіть в вашому законі, в шкільному немає таких правил!
Відчуваєте себе, як власник цього закладу! Вас найняли, ось і вчіть! А виховувати будемо самі, без вас! Як найняли, так і знімуть!
Я грюкаю дверима. Шах і мат.
Обіймаю сина і ми йдемо з ним додому.
– Життя таке, синку! Вони тепер будуть ловити тебе на промахах, що б пригадати образу!
– Я обіцяю, що більше тебе не викличуть в школу!
– Це фігня, синку! Знайдемо іншу.
Я радий цій ситуації. Вона дозволила захистити мені свою дитину. Вона важлива для нас обох.
Слово він дотримав. До кінця навчання нас більше в школу не викликали.
Вся школа заздрила йому. А всього лиш потрібно було – не зраджувати і захистити свою ж дитину.
