Приходжу додому з роботи. Зачинено зсередини. Стукаю. Мені відкриває жінка. У моєму фартуху і з моїм ополоником в руках.
Я остовпіла. Мало того, вона запросила мене до будинку і повідомила, що мій чоловік скоро прийде і все мені пояснить.
Вдома — хаос. Скрізь валізи і мішки з одягом. Розібрані меблі вздовж стінок стоять. Якісь діти грають в іграшки моєї дитини.
Заходжу на кухню, питаю у неї — хто вона така і що вони тут роблять. Вона знову мені про чоловіка заводить, що він сам все пояснить.
Що я могла подумати? Вона не родичка — всіх його родичів я знаю на пальцях. Не колишня дружина — у нас у обох перший шлюб.
Подруга? Знайома? Сказала б, не стала інтригу нагнітати. Коханка? Ну звичайно! Привів її в наш дім. Зараз прийде, скаже мені, щоб я речі збирала. Логічно? Логічно.
Я хапаю жінку і тягну її до виходу з квартири. Вона верещить, діти плачуть. Притягла в коридор і сказала збиратися. Дала 10 хвилин, щоб духу їх у нас вдома не було.
Вона уперлася. Сказала, що я пошкодую і що мій чоловік мені цього не пробачить. Ну точно — коханка. Останні сумніви розтанули.
Вона відмовилася йти. У нас квартира оформлена на мене, хоч і куплена в шлюбі. Чоловік — співвласник, але про це ніде не написано. Я викликала поліцію. Сказала, що в мою квартиру проникли і грабують.
Я не збрехала — у неї все ще був у руках мій ополоник. І звідки я знала, навіщо він їй? Може, вона саме його вкрасти прийшла?
Поліція приїхала одночасно з чоловіком. Він почав заспокоювати правоохоронців. Розповів їм, що дав ключ від квартири своїй родичці, а мене не попередив. Мені погрожували пальцем і налякали штрафом за неправдивий виклик.
Варто було поліцейським піти, як ця дама почала скаржитися моєму чоловікові на мою неврівноваженість. Так йому і сказала, що мене треба лікувати.
— Хто це і що вона тут робить? — я ледве стримувалася, щоб не кричати.
— Це — Фаїна. І у неї зараз важкий час. Поки вона поживе у нас, — зволив пояснити чоловік.
— Хто вона така? — почала кричати я.
— Заспокойся. Вона — дружина Антона, пам’ятаєш, я тобі розповідав — ми з ним служили разом. Його не стало, а його мати вигнала Фаїну з дому. Їй нікуди йти. Вона не працює — у декреті, пенсію ще не призначили.
Квартира була не Антона, а його матері. Тож поки що Фаїна поживе тут. Я винен Антону. Кохана, це не обговорюється.
Мій чоловік говорив, а на обличчі цієї жінки розквітала посмішка. Та вона зовсім не була схожа на невтішну вдову, яку вигнали з дітьми з дому! Ні слову не повірила.
— Михайло, ти рагу будеш? Я там зварила… — кокетливо поплескала оченятами ця вдова.
Тут я знову зірвалася. Я відібрала у неї свій ополоник, пішла на кухню і вилила її рагу в унітаз. Будуть тут всілякі розпоряджатися. Нічого дивного, що її з дому вигнали, нахабну таку.
— Ти хвора, чим я дітей годуватиму? — завищала ця Фаїна.
— Не кричи, ти в гостях. Не погляну на дітей, вилетиш звідси як мила. Зрозуміла?
Чоловік попросив не сваритися. Я відмовилася. Мені в квартирі ця пані не потрібна.
— Це і моя квартира теж, не забувай. Треба буде Фаїні і дітям реєстрацію зробити. Ти сама поїдеш, чи мені спочатку через суд свою частку треба буде виділити?
Очманіти. І ця ще ширше посміхатися почала. Я сказала чоловікові, щоб він сам сходив в садок за дитиною, зібралася і пішла. До подруги. Для мозкового штурму.
— Може, їй дійсно потрібна допомога? — припустила Оля, моя найкраща подруга, майже сестра.
— Ні. — похитала я головою. — Ті, кому потрібна допомога, так себе не поводять. Вони просять. А ця стоїть, як господиня. Щось тут нечисто. Та й на жінку, яка втратила чоловіка, вона не схожа. Уяви, ти овдовіла…
— Я ще навіть не заміжня! — перебила мене Ольга.
— А ти уяви, що у тебе є чоловік. Ось так. Ти овдовіла, тебе вигнали з дітьми на вулицю. Але тебе прихистив друг твого чоловіка. І ти стоїш перед ним, спокусливо посміхаєшся, а його дружина для тебе — порожнє місце. Та не буває так!
— Може, вона сама по собі така — всім посміхається.
— Ні. Тут є підступ, і я його викрию. Принеси ноутбук! — скомандувала я.
Я переглянула всіх друзів чоловіка і знайшла трьох Антонів. Одному — 46 років, він не міг служити з моїм чоловіком. Другий — син наших приятелів. А ось третій — він самий, і в сімейному стані красується ім’я Фаїна.
— Ось він. Був у мережі місяць тому, — я вказала пальцем на екран.
— Подивися родичів, за прізвищем.
— Не вчи, зараз знайду.
Ми знайшли якусь Тетяну. Судячи з усього, сестру цього Антона. І я їй написала. Висловила співчуття з приводу Антона і запитала, за що свекруха вигнала невістку.
Дівчина була офлайн, і ми стали терпляче чекати відповіді за парою чашок чаю.
Тетяна відповіла десь через годину. Вона подумала, що я — шахрайка. Написала, що її брат живий, і попросила її не турбувати.
Я знову їй написала, все пояснивши. Відповідь була така — купа смішних смайлів і порада: гнати аферистку-Фаїну до всіх чортів.
Якщо коротко, то Фаїна — марнотратниця. І Антон, поїхавши у тривале відрядження, залишив гроші на дружину і дітей своїй матері. А Фаїна спробувала випросити гроші собі на щось там. Їй було відмовлено.
Тоді вона здала свою квартиру на 5 місяців до повернення чоловіка, отримала всю суму відразу і стала думати, куди ж притулитися з дітьми. Так, щоб безкоштовно.
Тоді вона згадала розповіді Антона про мого чоловіка, за яким числився борг. І написала йому, набрехавши з трьох боків.
Ми з Ольгою попросили у Тетяни номер телефону її брата і відразу зібралися до мене додому, виселяти уявну вдову.
Ви б бачили обличчя мого чоловіка, коли я дала йому телефон і він почув голос свого товариша. Живого і здорового.
За Файкою приїхала її свекруха. Видавши невістці потиличника, вона забрала і брехуху, і онуків. Поки її чоловік, батько Антона, разом з моїм чоловіком виносили речі.
На чоловіка я образилася, серйозно. Не порадившись, він привів до нашого дому цю хитру жінку. Загалом, я залишила чоловіка з дитиною, а сама поїхала з Ольгою продовжувати банкет.
З Тетяною ми продовжили листування, навіть домовилися зустрітися. Наостанок вона написала, що не пощастило її братові з дружиною. І знаєте, я з нею згодна.
Чоловік поклявся, що більше такого не повториться. І ніхто не переступить порога нашої квартири без мого відома.
На згадку від Фаїни мені залишилися джинси — вона встигла якісь речі розпакувати і забула ці штани у нас. Новенькі, з биркою, якраз мого розміру. Я їх собі залишила, як компенсацію моральної шкоди.
Спеціально для сайту Stories
