Після весілля Ліза та Володимир оселилися жити в його матері.
У чоловіка власного житла не було, а квартиру Лізи вирішили потихеньку відремонтувати, щоб потім не розводити пил на розкладені речі.
Ось тільки встигли зняти лише шпалери і стару штукатурку, яка почала обвалюватися місцями, а потім Ліза дізналася, що чекає на дитину.
Грошей на оплату роботи будівельникам не було, тому ремонт став просуватися повільніше, ніж хотілося б.
У Лізи постійно боліла голова, а Володимир вирішив узяти ще додаткову роботу, щоб до появи дитини купити все необхідне і якісне.
Свекруха добре ставилася до невістки, не гнобила її, тому Ліза не квапила чоловіка, і вони виїжджали на ремонт до квартири, тільки коли могли це зробити, й обидва добре почувалися.
Відремонтувати встигли тільки дитячу, коли в Лізи з’явилася підвищена стомлюваність. Жінка вийшла в декрет, а тому додаткових грошей, які можна було б вкладати в ремонт, не залишилося.
Володимир запропонував дружині поки ще хоча б рік пожити в його мами, щоб не купувати найдешевші будівельні матеріали і зробити ремонт на совість. Ліза не стала сперечатися, адже свекруха не намагалася навіть порушувати їхній особистий простір. Вона жила одна і навіть раділа, що не доведеться нудьгувати і коротати вечори на самоті.
– Я і з дитиною допоможу тобі, Лізонько! – говорила жінка, а Ліза зовсім не розуміла – чому інші жінки скаржаться на своїх свекрух, адже якщо ти поводишся по-доброму, то тобі відповідають так само.
Скоро Ліза привела у світ доньку. Дівчинка була здоровенькою, і вже на третій день їх виписали.
Усі були щасливі. Навіть батьки Лізи змогли вирватися з роботи і на кілька днів приїхати з іншого міста, щоб побачити свою онуку.
Саме тоді свекруха вперше показала свої ревнощі: їй не подобалося, коли мама Лізи погойдувала онуку і допомагала доньці викупати дитину. Свекруха дивилася на все це, шипіла собі під ніс, а потім відкрито показувала образу і психувала, наче була маленькою дитиною.
Утім, Ліза подумала, що всі просто втомилися, та й їй могло здатися. Коли батьки поїхали, свекруха стала все частіше пропонувати свою допомогу.
– Я не втомилася. Марійка ж спокійна дівчинка! – посміхалася Ліза. – Усе добре! Я висипаюся…
Однак нав’язливість свекрухи змушувала здаватися. Жінка забирала дитину до себе в кімнату, погойдувала і співала дівчинці пісні. Ліза раділа, що в її доньки така турботлива бабуся. Вона навіть почала подумувати, що може разом із чоловіком повернутися до ремонту своєї квартири, щоб скоріше перебратися туди.
Хоч би якою люб’язною була свекруха, Ліза почувалася чужою в цьому домі й мріяла про те, як облаштовуватиме затишок у власній квартирі. Усе-таки жити у своєму затишному куточку набагато краще, хоч би як добре до тебе ставилися.
Минуло три місяці. Донька росла здоровою і навіть трохи випереджала свій вік. Вона була спокійною дитиною і кричала, тільки коли насправді була голодна або настав час міняти підгузки.
Ганна Леонідівна, свекруха, увійшла в кімнату, коли Ліза щойно закінчила годувати доньку й обережно вкладала її в колиску.
– Я поговорити з тобою хотіла, Лізонько! – промовила жінка.
– Давайте поговоримо! – усміхнулася молода жінка.
– Тобі на роботу час виходити! Досить уже сидіти на шиї мого сина! Володя втомлюється дуже з двома роботами, та ще й ремонт цей усі сили в нього забирає. А онученьку, ти не переживай, я сама виховувати буду.
Я якраз сьогодні поговорила з начальством на роботі. Буду звільнятися. Досить уже мені працювати. Час вийти на заслужений відпочинок і бути корисною для нашого малятка.
Лізу нібито молотом по голові в цю секунду стукнули. Дихання перехопило, і вона не змогла слова із себе видавити. Взагалі, вона ніколи не була конфліктною людиною, але в цю секунду готова була посваритися зі свекрухою.
– Я годую Марійку грудьми! – спробувала заперечити Ліза.
– Ну і що? Націдити молоко нескладно. Заморозиш у пакетиках, а я буду давати їй.
– Ні! Так справа не піде! – суворо обірвала свекруху Ліза. – Я і тільки я виховуватиму свою доньку. Ви не ображайтеся, звісно! Я ціную вашу допомогу, але прийняти її не зможу.
Вибачте. Усе-таки виховання закладає основи. Не просто так на роботі дають декрет. Але ми з Володею подумаємо, як вчинити правильно. Можливо, я залишуся з донькою довше.
Ліза опустила голову. Свекруха почала нервово кивати, піднялася на ноги і кулею вилетіла з кімнати. Ліза почувалася винною, але так само вона розуміла, що нічого поганого не сказала. Вона сама хотіла виховувати свою дочку.
Крім того, вона сподівалася, що зможе підробляти вдома, ведучи бухгалтерію в кількох знайомих. Їй просто потрібно було трохи реабілітуватися після появи дитини, бо вона все ще до пуття не прийшла до тями і не могла довго сидіти, та й загалом стан був млявий.
Коли чоловік повернувся з роботи, Ліза вирішила поговорити з ним про пропозицію його матері. Вони домовлялися, що жодних секретів між ними бути не повинно, тож приховувати те, що не давало спокою, жінка не могла.
Крім того, за кілька годин, що минули після розмови, свекруха навіть не зазирнула до неї в кімнату. Ніколи раніше вона не показувала образу так довго, а тепер вирішила підкреслити, якого приниження їй завдала Ліза своєю відмовою.
Поділившись із чоловіком цією сваркою, яка на сварку то не була схожа, Ліза сказала, що хоче якнайшвидше перебратися у свою квартиру. Вона почувалася ніяково перед Ганною Леонідівною і боялася, що після її відмови їхні стосунки стануть тільки гіршими.
Володимир задумався. Він потер скроні і сказав, що найбруднішу роботу, по суті, було зроблено, і якщо він попросить приятелів допомогти, то за добу можуть покласти ламінат і поклеїти шпалери.
– Потерпиш кілька днів? – дбайливо поцікавився чоловік, обіймаючи Лізу.
– Звичайно, потерплю! – посміхнулася вона у відповідь.
Ось тільки терпіти було якось важкувато, тому що Ганна Леонідівна ходила і дмухала губи, немов Ліза якось завинила перед нею. Незвикла до такого напруження жінка все-таки вирішила заговорити.
– Ви вибачте, якщо я вас образила вчора, але мені здається, що мої слова цілком собі справедливі. Як мати ви маєте зрозуміти мене – я хочу сама проводити час зі своєю донькою і розповідати їй казки.
Мені нескладно робити це, і я не готова розлучатися з нею, щоб ходити на роботу. Між нами зв’язок. Мені стає сумно, навіть коли вона у вашій кімнаті, і я не бачу її. А якщо я буду на роботі, то з глузду з’їду.
Ганна Леонідівна слухала Лізу, але нічого не відповідала. Вона налила собі чай і нервово почала помішувати цукор у склянці.
– Я й не нав’язуюся. Хотіла вам як краще зробити. Ні – так ні.
Жінка пішла і зачинилася у себе в кімнаті, а Ліза задумалася. Свекруха поводилася так, немов Марійку в неї забрали і заборонили бачитися з дівчинкою. Повернувшись до кімнати, Ліза зрозуміла, що потерпіти не вийде. Вона зателефонувала своїй матері і розповіла про ситуацію, що склалася.
– Давай, я грошей тобі переведу? Орендуй ти на місяць квартиру, щоб нерви цілішими були.
Ліза сказала, що подумає і ввечері дасть відповідь. А ввечері чоловік повідомив, що домовився з хлопцями вже – за годину поїде до квартири, щоб доклеїти шпалери, а завтра покладуть ламінат і вже можна заселятися, головне встигнути меблі купити, а грошей небагато.
Гроші Ліза пообіцяла позичити у своєї мами, адже та пропонувала переказати їй на квартиру, то на диван якийсь вистачило б, а донька все одно спить у колисці. А далі вже обживуться.
Ось тільки стан свекрухи все-таки не давав жінці спокою. Чоловік повернувся додому вже пізно вночі. Він показав фотографії виконаної роботи і сказав, що ремонт матиме просто шикарний вигляд. Непомітно Ліза перевела тему розмови на його маму.
– Ти ж її син! Ти маєш знати, чому вона так реагує, – сказала Ліза.
– Я знаю, що мама доньку сильно хотіла після того, як я з’явився, але лікарі сказали, що дітей більше не буде, і тривале лікування не дало результатів. Потім батько пішов, і вона стала багато переживати. А потім начебто все налагодилося.
– Значить, вона хотіла доньку…
Ліза раптом зрозуміла, чому свекруха намагалася проявити таку активну участь у житті Марійки – вона мріяла про доньку. І тепер сподівалася, що зможе втілити всі мрії, виховуючи онучку.
Наступного дня, коли чоловік поїхав укладати ламінат у їхній квартирі, Ліза вирішила знову заговорити зі свекрухою. Вона трохи злилася на те, що жінка поводилася як жертва і їй, Лізі, доводилося виправдовуватися, але вона поважала свекруху за те, що та виростила такого чудового сина і за те, що по-доброму ставилася до неї самої.
Тож вгамувавши злість, яка почала розігруватися під впливом гормонів, Ліза постукала в кімнату жінки.
– Заходь! – відповіла Ганна Леонідівна.
Цими днями вона допомагала з Марійкою, але вже не так активно, здебільшого тільки коли Володимир був удома, щоб не перетинатися зайвий раз із Лізою.
– Ви мене уникаєте, я це бачу, – почала Ліза, – але я не хотіла б сваритися. Учора Володя випадково розповів про те, що ви мріяли про доньку… Ганно Леонідівно, Марійка ваша онука! І вона залишиться вашою онукою! Ви зможете проводити час із дівчинкою, як бабуся. Ось тільки ж ніхто не заважає обзавестися дочкою.
Жінка з іронією реготнула.
– Так, я знаю, що вам уже не тридцять і не сорок років, – продовжила Ліза. – Але я не кажу про те, що слід самій це робити. Чому б не оформити опікунство над дівчинкою з дитячого будинку, яка втратила материнську любов і потребує її?
Я знаю, що зараз є безліч соціальних програм, коли держава допомагає піднімати таких дітей. Так не тільки ви змогли б знайти доньку, а й самотня душа пізнати материнську любов і турботу.
Ганна Леонідівна розплакалася. Вона вибачилася перед Лізою за те, що почала ображатися на неї без жодних підстав на це.
Поговоривши з невісткою відверто, жінка задумалася про те, що насправді могла б узяти дитину під опіку. Вона колись намагалася вмовити чоловіка удочерити дитину з дитячого будинку, але він був категорично проти. А потім і зовсім пішов із сім’ї.
Ганна боялася, що одна малюка не потягне, але ж Ліза мала рацію – існувала можливість взяти дитину під опіку, і не малюка, а дівчинку років десяти. І подарувати їй свою любов і турботу.
Минуло кілька місяців. Коли Ліза і Володимир приїхали провідати Ганну Леонідівну, двері їм відчинила дівчинка, точно старша за десять років. Вона посміхнулася і привіталася з ними.Спеціально для сайту Stories
Ліза здивувалася, адже Ганна Леонідівна брала молодшу дівчинку. Вона нічого не говорила про те, що хоче поміняти дитину. Але скоро з кімнати вибігла Катерина.
– Мамо, Володя прийшов! – крикнула вона.
– Знаю, – посміхнулася Ганна Леонідівна і вийшла зустрічати свою сім’ю. Вона широко посміхнулася, приймаючи з рук сина онуку.
Жінка світилася від щастя.
– Знайомтеся, новий член нашої родини, Олена! – представила вона ще одну дівчинку, на яку оформила опікунство.
– Вони з Катею були близькі в дитячому будинку, і мені не хотілося розлучати їх, а оскільки житлоплоща дозволяє, я вирішила забрати ще й Олену.
Коли вони з Лізою накривали на стіл, Ганна Леонідівна подякувала невістці за те, що підштовхнула її до такої чудової ідеї, бо тепер вона була по-справжньому щасливою, і в неї були дві улюблені донечки, син, невістка й онука.Спеціально для сайту Stories
