— Олена, ти не бачила моїх гумових чобіт? — Петро визирнув із коридору.
— Та кому вони потрібні — лижі сорок п’ятого розміру? Краще шукай! — відповіла дружина.
— Та я вже все обшукав! Наша квартира останнім часом нагадує мені аномальну зону, в якій усе зникає! — Петро потихеньку розпалювався. — То стара куртка, яку я хотів відвезти на роботу, то теплі штани, а тепер ось ще й чоботи! І, здається, я знаю, як називається ця аномалія!
Олена лише махнула рукою: не вигадуй.
Одного разу Петро не витримав внутрішніх мук і вирішив з’ясувати, куди зникають речі.
— Ларисо Сергіївно, а ви, часом , не брали мої рукавички?
Теща енергійно похитала головою.
— Та що ти, Петре, навіщо вони мені? — Лариса Сергіївна продемонструвала зятю свої мініатюрні ручки. — Вони мені навіть як взуття будуть завеликі…
— Петре, відчепися від мами! Їй не потрібне твоє барахло! — У дверях кімнати з’явилася Олена. — У тебе, здається, з віком параноя розігралася…
Може, це, звичайно, й так… Але Петра не покидали невиразні сумніви.
***
На тещу Петру було гріх скаржитися: Лариса Сергіївна була найтихішою істотою. Свого часу, вирішивши, що втомилася від міської метушні, переїхала в село на постійне місце проживання. Саджала город, дихала свіжим повітрям, дружила з сусідами. І не лізла в життя дочки Олени та її чоловіка Петра…
Але нещодавно будиночок Лариси Сергіївни згорів. Як це сталося — історія незрозуміла. Теща не зловживала міцним, не палила в ліжку й загалом дотримувалася всіх правил пожежної безпеки. У цьому Петро навіть не сумнівався.
Олена, як добра дочка, забрала маму жити до себе. Займатися руїнами у Олени не було часу, тому ділянка з обгорілим фундаментом колишнього будинку потихеньку заростала бур’янами…
Сама ж Лариса Сергіївна, повернувшись назад до міста й трохи посумувавши, філософськи вирішила, що життя триває… Вона оселилася в маленькій кімнаті, яку надала їй дочка, в’язала шкарпетки та іншу корисну дрібничку. А на згадку про зниклий город вирощувала на балконі різну зелень.
Петро не заперечував: рідним треба допомагати. Тим більше що з рідних, можна сказати, залишилася лише теща. Дітей у подружжя не було, а батьки самого Петра вже давно перебували в кращому світі, як і батько Олени…
Ось тільки з недавнього часу з дому почали зникати речі. Причому лише чоловічі й виключно старі.
— Ти не бачила моїх гумових чобіт? Усе перешукав — немає! — Петро запитально подивився на дружину.
— Ну кому вони потрібні, твої лижі сорок п’ятого розміру?! Краще шукай! — відповіла Олена.
— Наша квартира останнім часом нагадує аномальну зону, в якій речі зникають без сліду… І я, здається, знаю назву цієї аномалії.
Олена махнула рукою: що ти вигадуєш?
— Олено, ти ж не хочеш сказати, що разом із твоєю мамою до нас переїхав її домовий чи ще якась нечисть чоловічої статі? Твої речі ж усі на місці! — допитувався Петро дружину.
— Відчепися ти зі своїм барахлом! Зникло — і добре, менше доведеться викидати! — відмахувалася дружина.
Розмова з тещею теж не дала результатів.
Правда, безтурботність Олени як вітром здуло, коли вона виявила: старе барахло чоловіка — не єдине, що зникло.
— Петре, ти що, тушонку з’їв? — одного разу поцікавилася Олена, виринаючи з кухонної шафки.
— Навіть не знав, що вона є! — відповів Петро.
— А куди ж вона поділася? Я, здається, ще при здоровому глузді! Пам’ятаю — було кілька банок! — Олена підозріло поглянула на чоловіка.
— Домовий твоєї мами з’їв! — пожартував Петро.
Олена заглянула в сусідню шафку, але замість тушонки виявила нову зниклу річ: не було старенької каструльки з квітковим візерунком. Олена її не любила, тому навіть не засмутилася, а лише здивувалася:
— Куди поділася ця жахлива посудина?
— Я ж тобі кажу: домовик забрав! — хихикнув Петро.
Потім так само раптово зник набір пластикового посуду та кілька пачок локшини швидкого приготування.
— Хотіла взяти з собою на дачу, а їх немає! — лаялася Олена. — Треба йти в магазин. Чорт, на електричку запізнюся, доведеться їхати пізніше…
— Може, це все-таки твоя мама… — припустив Петро вкотре.
— Та ну, навіщо мамі їсти цю гидоту?! Вдома повно нормальної їжі. Це суто дачний варіант, та й то, тільки на початку сезону, коли я їжджу прибирати…
***
Проте Петро вирішив підглянути за тещею. Олена поїхала на всі вихідні, а вони з Ларисою Сергіївною залишилися вдвох.
Вранці, коли Петро йшов на роботу, з кімнати тещі долинуло гучне хропіння. Зате коли він повернувся в середині дня, квартира зустріла його тишею. Раніше Петро лише зрадів би цьому, але сьогодні він був шпигуном, тому одразу зацікавився, куди поділася Лариса Сергіївна.
На лавці перед входом, де збирався місцевий «клуб літніх знавців», Лариси Сергіївни не було. Вона взагалі не любила проводити час із літніми пліткарками…
Роздумуючи над зникненням своєї тихої тещі, Петро вирішив сходити до магазину. З’їхав ліфтом і несподівано почув бурмотіння з напіввідчинених дверей підвалу. Петро прислухався.
— Василю, мої щось підозрюють… — Петро був готовий присягнутися, що це говорить Лариса Сергіївна.
— Ох, я тобі стільки проблем створив… — зітхав невидимий Василь.
— Може, пора нам вийти у світ? — запропонував голос тещі.
— Так невідомо, чим це закінчиться… Як би погано не стало, — засумнівався Василь.
Петро, намагаючись не шуміти, відступив назад до ліфта. Він уже забув, що хотів купити в магазині. Петро не розумів, свідком чого став. Але потрібно було це терміново обміркувати, а потім поговорити з Оленою.
— Ти вже вдома, Петре? — Лариса Сергіївна заглянула на кухню, де за тарілкою супу Петро обмірковував план дій.
— Субота ж — короткий день. — Петро розсіяно подивився на тещу. — А ви де були, Лариса Сергіївна?
— Вийшла прогулятися, не можна ж цілий день сидіти вдома й киснути.
«Я знаю про твої прогулянки по підвалах!» — подумав Петро, але тещі поки що вирішив нічого не говорити. Треба було підготуватися.
— Олено, вона в підвалі якогось чоловіка ховає! Зуб даю! — Петро збуджено ходив по кімнаті.
Олена, яка нещодавно повернулася з дачі, втомлено дивилася на чоловіка.
— Не розкидайся зубами! Це ж дороге задоволення в наш час! — сказала вона. — Мені здається, що тут хтось збожеволів. Або ти, раз тобі таке ввижається, або мама, якщо припустити, що ти кажеш правду…
— Та звичайно, правду! — Петро обурено подивився на дружину. — Мені ще рано впадати в маразм! Треба у Лариси Сергіївни запитати, що це було. Тільки от я не знаю, як… Судячи з усього, вона не дуже хоче ділитися своєю таємницею! Інакше б давно все розповіла.
Наступного дня з дому зникла термочашка, яку Петро іноді брав на роботу.
— Навіть не сумніваюся, куди вона поділася… — пробурмотів Петро й вирушив до тещі. Пора було прояснити ситуацію.
— Лариса Сергіївна, я все знаю! — Петро вирішив діяти прямо.
Теща підвелася й здивовано подивилася на зятя.
— Про що, Петре?
— Про те, що ви носите речі комусь у підвал!
— Та ти що, рідний?
— Не відпирайтеся, я чув, як ви там розмовляли з якимось Василем! — вирішив дотиснути Петро. — Ви навіть пропонували йому… Як це ви сказали… «Вийти в світ»!
— Нічого такого не було… — безпорадно заперечила Лариса Сергіївна, вже розуміючи, що її викрили.
— Мамо, ми не будемо сваритися, — Петро обернувся. У дверях стояла Олена. — Нам не шкода цих нещасних макаронів і тушонки, та й гумові чоботи були старі… Скажи правду.
Лариса Сергіївна підняла очі на дочку, зітхнула й усе розповіла.
Виявляється, оселившись у селі, вона познайомилася з чоловіком. Василь Іванович був самотнім, працьовитим і бездомним. Він блукав, заробляючи на життя випадковими заробітками: комусь побудує сарай, комусь набере дров, комусь полагодить паркан. Жив, де доведеться: у селах повно занедбаних будинків, а іноді виручав намет.
Як він опинився на вулиці, Василь Іванович розповідати не любив. «Став заважати родичам, от і позбулися мене», — це єдине, що він розповів Ларисі Сергіївні.
Спочатку вона пожаліла його, запропонувала залишитися: місця вистачить. Та й у господарстві допомога не зайва буде. А потім…
— Ви розумієте, я й не думала, що в нашому віці таке буває… — опустила очі Лариса Сергіївна. — Тільки ось ми зблизилися. Може, це кохання, а може, щось інше. Остання радість життя… Сусіди, звісно, засуджували.
Навіть вітатися зі мною перестали, зате почали говорити гидоти. А потім сталася пожежа. Я переїхала до вас, а Василь не захотів залишатися без мене.
— То що ж, він тепер у підвалі ночує?! — запитала Олена.
— А куди йому подітися? Він суворо заборонив вам розповідати про себе. Він не довіряє людям: свої вигнали, то навіщо бути добрими до чужих. Боїться, що ви його з підвалу виженете. Намагалася влаштувати його в хостел…
Так його там молоді ображають. Один раз навіть гроші відібрали.
— Господи! Це якийсь кошмар! Та як же його з підвалу не вигнали?! — здивувалася Олена
— Намагалися, — зітхнула Лариса Сергіївна. — Одного разу прийшов якийсь комунальник. Спочатку лаявся на Василя й проганяв його. А потім, коли Василь дав на пляшку, одразу пом’якшав.
«Живи, друже! — каже. — Людина має допомагати людині!» Тепер ось періодично заходить у гості й вимагає гроші. Василь дає, бо нікуди дітися.
— Ну, з цим чоловіком ви домовилися. А раптом ще хтось з’явиться? — зацікавився Петро. — На всіх пляшок не набереш.
— Та ніхто й не з’явиться! — махнула рукою Лариса Сергіївна. — Цей комунальник Василю, коли випив, сказав, що йому, мовляв, пощастило. У керуючій компанії бракує кадрів, тому, крім нього, Сашка, ніхто сюди ще сто років не прийде!
— Ну й справи… — промовив Петро. — А де він миється, куди ходить у туалет?
— Миється в громадській лазні. А туалет… З цим ми теж розібралися. Підвал не бруднимо, — зніяковіла Лариса Сергіївна.
Петро не став уточнювати подробиці.
— Вибачте мені, що я брала ваші речі. Адже у Василя після пожежі майже нічого не залишилося. Йому навіть на вулицю вийти не було в чому. Зараз він намагається підробляти, тільки ось у місті його неохоче беруть — вік.
— Не переймайся, мамо. Забудь про це барахло. Треба придумати, що робити далі, — Олена потерла перенісся й подивилася на чоловіка.
— Придумаємо, — пообіцяв Петро.
Увечері вони сиділи на кухні.
— Доведеться взяти кредит і відремонтувати мамин будинок. Я не бачу іншого виходу! — розмірковувала Олена.
— Доведеться, — погодився Петро. — А чоловіка поки що пустимо до себе пожити. Кімната у Лариси Сергіївни, щоправда, маленька, ну то нічого. Не годиться літній людині блукати по підвалах. Візьму його поки що до себе на роботу: у нас, здається, потрібні люди в охорону.
Олена зітхнула, але погодилася.
— Що ж поробиш… Сподіваюся, це ненадовго.
***
Лариса Сергіївна навіть розплакалася, коли рідні повідомили їй про своє рішення. Василь Іванович просто розгубився, коли вона прийшла визволяти його з підвалу. Довго не міг повірити, що таке буває.
— Свої викинули, а чужі підібрали… Якесь диво… Дякую! — дякував він, зніяковіло витираючи очі потайки.
Петро, як і обіцяв, влаштував Василя Івановича на роботу.
І ні на секунду про це не пошкодував.
— Ти нам гарного чоловіка підібрав! Відповідального! Дякую! — дякував Петру начальник охорони. — У телефоні не сидить, кросворди не розгадує, на посту не дрімає! Такі ще є?!
— Ні, він єдиний у своєму роді, — посміхався Петро. А про себе думав: «І слава Богу!»
Вдома Василь теж намагався бути корисним — у нього були золоті руки. Полагодив усе, що потребувало ремонту, чим міцно завоював прихильність Олени, яка спочатку дивилася на вимушеного мешканця підвалу з підозрою.
***
Незабаром подружжя взяло кредит, найняло бригаду й взялося за відновлення будинку Лариси Сергіївни.
— Дякую! Я віддам потроху. З пенсії переказуватиму! Василь теж без діла сидіти не буде! Ми обов’язково розрахуємося! — розчулилася теща, по черзі обіймаючи то Петра, то Олену.
— Відчепися ти, мамо, зі своєю пенсією! Як-небудь розберемося! — збентежено відмахувалася Олена. — Я твоя дочка чи хто?! Живіть щасливо!
***
Коли будинок відремонтували, Лариса Сергіївна та Василь Іванович повернулися в село. Побралися й почали вести своє господарство. Петро та Олена часто приїжджають до них у гості.
Правда, Петро так і не припинив свою шпигунську діяльність. На ділянці він встановив камери спостереження. Йому дуже не сподобалася та частина історії Лариси Сергіївни, де сусіди спочатку сварилися, а потім трапилася пожежа… Можливо, це просто збіг. Але береженого Бог береже.
