— Насте, до тебе приїхали свати! Вони там, за хвірткою чекають! — радісно кричав Данька на весь будинок.
— Тьфу ти, балакун! — від переляку Наталя випустила з рук качалку. — Що ти мелеш? Які свати?
— Вони стоять біля будинку. Мене послали вас попередити. З ними дід Семен.
Мати виглянула у вікно:
— Зачекай, Насте. Зараз розберуся, у чому справа. Якась помилка…
Настя з цікавістю спостерігала за тим, що відбувалося за вікном. У тому, що сталася помилка, вона не сумнівалася. З дитинства дівчина страждала від надмірної боязкості та своєї непримітної зовнішності.
Настя повернулася до дзеркала. На неї дивилася дівчина з відстовбурченими вухами, великим носом, тонким, наче маленька змійка, ротом, безбарвними бровами та віями. Хлопці навіть не звертали уваги на дівчину, якій уже виповнилося 27 років.
Настя жодного разу в житті ні з ким не зустрічалася й не цілувалася.
Мати разом із незнайомими людьми увійшла до будинку:
— Справді до тебе, Настя. Зустрічай сватів!
Дівчина боязко оглянула гостей. Зупинила погляд на нареченому: високий, статний, спокійний. Дід Семен розповів усім сумну історію.
Виявилося, що два роки тому в сусідньому селі згорів будинок. Мати встигла врятувати дітей, а сама отримала опіки, несумісні з життям. Чоловік у той час був на заробітках.
З житлом сім’я якось дала собі раду, а от щодо виховання та утримання трьох дітей у органів опіки було багато питань.
Співробітники постійно приходили додому з перевірками, хотіли забрати дітей із сім’ї.
Ось тоді дід Семен і розповів родичу про свою сусідку Настю, яка мешкала в сусідньому селі.
— Хороша дівчина, працьовита. І яка добра! Сергію, навіть не сумнівайся, вона буде гарною мачухою для твоїх діточок.
Ось і приїхали свати в село до Насті. Як не плакала мати, як не відмовляла доньку, дівчина стояла на своєму:
— Мамо, я нічого не втрачаю. Вперше в житті мені засяяло примарне щастя. Коли стане нестерпно, відразу повернуся додому.
— Ти накинеш собі петлю, — мати дивилася на дочку з жалем. — Сергій шукає няньку для дітей, а не дружину!
***
І для Насті почалися важкі будні. Дівчина намагалася догодити всім: була доброю господинею, дружиною й мачухою. У домі все блищало, кожна річ була на своєму місці.
Молодші сини відразу прийняли Настю і дуже до неї прив’язалися, а ось старша дочка з порога заявила:
— Ні, у мене є мама: мою матір поховали. А ти — чужа тітка, яка буде за нами доглядати.
Сергій замахнувся на дочку, та Анастасія вчасно перехопила його руку:
— Та що ти! Бідна дівчинка стільки натерпілася! Нічого, скоро сердечко відтане…
А Рита весь час мовчала й поводилася, як дика тваринка, часто провокувала сварки між братами. А Настя ніби й не помічала цієї злості. Вона поїхала до міста й купила неймовірно гарну сукню для падчерки.
Рита, щойно побачила її, заціпеніла від захоплення, потім опанувала себе й вичавила:
— Прибери цю кляту ганчірку. Ніколи й нічого мені не купуй! — вибігши на город, дівчинка забилася в куток і весь день проплакала.
Через деякий час хлопчаки почали називати Настю мамою. Риті іноді здавалося, що брати так сильно не любили рідну матір. Вона ненавиділа батька й братів за те, що вони так швидко забули найдорожчу для неї людину.
Павло з Семеном навперебій хвалилися, яка добра й красива у них мама. А Рита постійно дорікала й принижувала Настю, робила все навмисно, щоб досадити. Вона бачила, як Настя після докорів потайки витирала сльози. І при цьому мачуха жодного разу не поскаржилася батькові.
Одного разу Настя почула, як падчерка розповідала сусідці:
— Краще б батько мене покарав, мені було б легше, ніж чути, як мачуха постійно заступається за мене. Ненавиджу її!
Чоловік ставився до Насті з ніжністю й вдячністю. Багато разів він казав друзям, що добре серце дорожче за красу. Анастасія полюбила Сергія та його дітей усім серцем, усією душею. Незабаром Настя зав.гітніла.
***
— Мамо, собаки напали на Ритку! — Семен, плачучи, вказував на вулицю.
— Ой! — видихнула Настя і вже за секунду опинилася за огорожею.
Анастасія побачила, як два величезні собаки трясуть дівчинку, яка згорнулася в клубок і не ворушилася.
Настя закричала нелюдським голосом і з кулаками кинулася на собак. Від несподіванки собаки відпустили дівчинку й відбігли вбік. Тут же на допомогу прибіг сусід, відігнавши псів вилами.
— Рита, донечко, що з тобою? Де болить? — Настя притискала голову падчерки до грудей.
— Усе нормально, мамо. Трохи прокусили ногу. Я дуже злякалася… — дівчинку трясло від страху.
— Мамо… Донечко, ти назвала мене мамою? Ой! — Настя схопилася за живіт і опустилася на землю. — Викликайте швидку!
***
— Вітаю, тату, у вас народився синочок, 3100. Здоровенький, гарненький, — посміхаючись, вітала медсестра.
Рита сиділа біля ліжка мачухи й беззвучно плакала. Настя розплющила очі:
— Поплач, донечко, може, тобі стане легше. Ти так настраждалася, моя рідна, — більше року терпіла. Я ж усе бачила, але як тобі допомогти, не знала.
— У мене тепер дві мами: одна на небі, а інша на Землі, — мачуха й падчерка сиділи на ліжку, обійнявшись, і плакали.
Від несподіваної радості у Сергія навернулися сльози, він поспішно заплющив очі й відвернувся вбік.
Минуло кілька років.
Гомоніли теплуваті літні вечори, і подвір’я Сергія та Насті вже давно перестало бути мовчазним чи напруженим. Воно сповнилося дитячим сміхом, тупотом малих ніг та затишним запахом свіжоспеченого пирога, який Настя щонеділі випікала для всієї родини.
Маленький Івась — той самий синочок, який з’явився на світ того тривожного, але переломного дня, — виріс білявим, непосидючим хлопчиком. Він став справжнім улюбленцем для всієї сім’ї, а найбільше — для своєї старшої сестри Рити.
Рита змінилася до невпізнання. З дикуватого підлітка, чиє серце розривалося від болю й відчуття зради щодо пам’яті про рідну матір, вона перетворилася на турботливу, дорослу дівчину.
Той внутрішній бар’єр, який не давав їй підпустити Настю, остаточно впав. Вона більше не соромилася обійняти мачуху, поділитися дівочими таємницями чи просто прошепотіти: «Мамо, відпочинь, я сама все домию».
Одного разу до них у гості приїхала мати Насті. Жінка, яка колись гірко плакала й казала, що донька «накине собі петлю», тепер заворожено спостерігала за цією ідилією.
Вона бачила, як Сергій дивиться на Настю — не як на безкоштовну няньку чи кухарку, а як на жінку, яка врятувала його дім і подарувала йому справжнє кохання та спокій. Бачила, як діти туляться до неї, шукаючи захисту й ласки.
— Вибач мені, Насте, — тихо мовила мати, коли вони залишилися удвох на ґанку. — Я ж тоді думала, що тебе просто використають… А ти змогла любов’ю перемогти все.
Настя лише посміхнулася своєю теплою, лагідною посмішкою. В її очах більше не було остраху й самотності.
Вони світилися глибоким, материнським щастям, яке робило її красивішою за будь-яких визнаних красунь.
— Знаєш, мамо, — тихо відповіла Настя, — краса живе не в рисах обличчя. Вона живе там, де тебе чекають, де тебе люблять і де тебе називають мамою.
Сергій підійшов ззаду, м’яко поклав руки Насті на плечі, а з будинку вибігла Рита, тримаючи на руках маленького Івасика, і за нею поспішали хлопці.
Примарне щастя, про яке колись мріяла перелякана дівчина біля дзеркала, стало її справжнім, міцним і вічним життям.
