Зі школи Василь вийшов разом зі своїм однокласником Вадимом. Вони збиралися разом сходити на снігову гірку, але на півдорозі Василько раптом зупинився:
-Пробач,, але я краще додому піду. Там бабуся одна, хто знає, можливо, саме зараз їй потрібна моя допомога.
Вадим похитав головою і невдоволено відповів:
-Ех, ти, а ще друг називається… Та якби я знав, що ти відмовишся, то я з хлопцями на ковзанку пішов би. Добре тоді.. давай! І передавай привіт своїй бабусі!
Василь не образився на його слова, розуміючи, що Вадим їх сказав не зі зла, і через день, максимум, два, він заспокоїться. Дійшовши до будинку, хлопчик подивився на вікна своєї квартири. У них не горіло світло, а це означало, що бабуся або спить, або почувається погано, і чекає, коли зі школи повернеться її онук. Відчинивши ключем двері, хлопчик відчув подих холодного повітря.
І йому стало не по собі, тієї ж миті він забіг до кімнати і побачив, як його бабуся лежить на дивані із заплющеними очима. Наблизившись, він провів рукою по її обличчю та зрозумів, що вона жива. Однак часте дихання говорило про те, що з нею щось не так і потрібна медична допомога. Набравши на телефоні номер, він судомно промовив черговому:
-Приїжджайте швидше, моя бабуся непритомна, їй погано.
Далі він також спритно продиктував адресу. Медики вчасно встигли і привели стареньку до тями. У неї різко підскочив тиск і на деякий час вона знепритомніла. Розплющивши очі, Зінаїда Петрівна насамперед сказала:
-Онуче, як же я рада тебе бачити.
Через силу вона простягла йому руки і притиснула до себе. Їй запропонували госпіталізацію, але вона від неї відмовилася:
-Не можу я в лікарні прохолоджуватися. Мені онука треба доглядати, він без мене пропаде, зовсім дитина ще. Дякую, Вам, що до життя мене повернули, але краще я вдома полікуюся.
У відповідь медики знизали плечима, побажали доброго здоров’я та залишили квартиру. Василь знову притулився до бабусі і ледве не заплакав:
-Я так злякався, що більше не побачу тебе живою. Все, тепер жодних друзів, після школи одразу додому. Пробач, бабусю, що затримався, я дуже сильно тебе люблю.
Зінаїда Петрівна не стрималася і заплакала:
-Господи, та який ти в мене добрий і чуйний. Сама доля мені тебе подарувала, – у цей момент вона подумала: «І якщо так судилося, то я нізащо тебе не кину. Я обов’язково поставлю свого онука на ноги, чого б мені це не вартувало».
Вихованням Василя вона займалася сама, тому, що його мати зникла п’ять років тому і про неї нічого не було відомо. Подейкували, що Марини, так звали мати хлопчика, вже немає в живих, але Зінаїда Петрівна в це не вірила і продовжувала сподіватися, що її дочка скоро знайдеться. Щоправда, організовані пошуки ніяких результатів не принесли.
Згодом їх згорнули та розвели руками, давши зрозуміти, що зробили все, що могли. Що ж до сина Марини, то він також, як і бабуся, жив надіями знову побачитися з мамою. Він щодня лягав і прокидався з цією думкою. Так і жили удвох – бабуся і онук, небагато звичайно, на бабусину пенсію і на крихітну допомогу Василя.
І ось тепер, коли крім нього більше не було кому доглядати за бабусею, він узяв на себе цей обов’язок. Бабуся, яка виховала онука практично одна, навчила його найголовнішого: «Любов, Василю, не закінчується, вона буде завжди, а разом з нею завжди буде турбота, співчуття, і милосердя». Хлопчик легко відмовився майже від усіх дитячих радощів, заради догляду за бабусею, яка слабшала на очах.
Все більше через сильні болі Зінаїді Петрівні доводилося лежати, крадькома втираючи сльози. І при цьому вона палко просила Бога не забирати її, доки онук не підросте і не встане на ноги. Зінаїда Петрівна розуміла, що Василь зовсім ще дитина і йому дуже важко, тому щоразу, приховуючи свою слабкість і хворобу, наполегливо просила його не сидіти вдома, а йти до друзів.
Онук у відповідь кивав, але знаходив різні причини відмовитися. Ось і сьогодні він не пішов із Вадимом на снігову гірку. Як відчував, що треба якнайшвидше повертатися додому. Підвівшись із дивана, Зінаїда Петрівна взяла онука за руку і повела на кухню. Там Василь побачив на столі стос пишних млинців.
-Бабусю, коли ж ти встигла їх напекти?.
Відкривши кришку каструлі, він ледве не свиснув на всю квартиру:
-Ще й мій улюблений борщ приготувала.
Усміхнувшись у відповідь, бабуся сказала:
-Ну, звичайно, невже ж я тебе голодним залишу!? Іди мий руки, зараз вечерятимемо. До речі, сьогодні до млинців буде згущене молоко.
Радості Василя не було меж. Він швиденько помив руки і, сівши за стіл, взявся за наваристий борщ. Дивлячись на нього, Зінаїда Петрівна підтримувала руками своє обличчя і хитро посміхалася. Помітивши таку пильну увагу, онук запитав:
-Що трапилося, бабусю, я що, неправильно тримаю ложку?
Махнувши на нього рукою, та спокійно відповіла:
-Та, ні, просто згадала слова своєї знайомої. Вона якось давно, ну, до того, як твоя мати зникла, казала, що ти весь у батька. Навіть наводила аргументи: мовляв, Андрій був неробою, підступною та бездушною людиною. Але ось, минуло зовсім небагато часу, а я бачу, що її слова виявилися порожніми балачки. Та ти їж, он і млинці на тебе чекають. Я сьогодні замоталася і не помітила, як тиск підскочив. Добре, що я маю такого онук, як ти.
Повечерявши разом з ним, Зінаїда Петрівна вимила весь посуд, а потім вмостилася на крісло і ввімкнула телевізор. Вася ж, після ситної вечері подався до кімнати робити уроки, але не встиг він зробити й пару кроків, як побачив, що бабуся дістала з кишені халата гаманець і з тремтінням у руках почала перераховувати рештки грошей.
Зважаючи на все, їх було небагато, а попереду ще два тижні до наступної пенсії. Обережно, щоб вона нічого не чула, він все ж таки пройшов через зал і зачинив за собою двері. У голові тільки й крутилася думка «Я мушу допомогти бабусі». Але як це зробити, Василь поки не знав, і єдине, що спало на думку, це пошукати в інтернеті підробіток для підлітків.
Щоправда, у його тринадцять років важко було знайти щось хороше. І тоді Василь згадав, що один із учнів у школі, який навчався на два класи старше, якось розповідав йому, що іноді підробляє миттям машин, але це була не просто робота по найму, а допомога батькові. Той володів кількома автомийними комплексами і тим самим привчав сина до праці.
І в нього дуже непогано виходило, тим більше, що Тимур, так звали того учня, завжди мав досить кишенькових грошей. Василь загорівся цією ідеєю і вже наступного дня, під час перерви, ледве вмовив Тимура, щоб той замовив за нього слівце перед своїм батьком. Старшокласник погодився, особливо після того, як Василь розповів, навіщо йому потрібні гроші.
Після уроків вони разом вирушили на автомийку, і вже там хлопчик познайомився з батьком Тимура. Подивившись на нього, Євген Олегович підморгнув і промовив:
-Молодець, що вирішив допомагати своїй бабусі. Це похвально, адже серед підростаючого покоління так рідко зустрінеш цілеспрямованих та дбайливих дітей. Але дивись, щоб навчання від цього не страждало.
І цього ж дня Василь заробив свої перші гроші. Він прямо сяяв від щастя, коли йому вручили хрусткі купюри. Не бачачи дороги, хлопчик мчав додому, щоб дорогою купити бабусі щось смачне. З усієї великої кількості солодощів він вибрав шоколадні трюфелі.
Саме їх вона любила і купувала, коли дозволяли гроші. Не подумавши про те, що бабуся в будь-якому разі спитає, звідки в нього гроші, Василь прийшов додому і гордо вручив їй цілий кульок цукерок. Схиливши голову на бік, Зінаїда Петрівна промовила:
-Ну, ти даєш, начебто на якомусь святі. У вас що, сьогодні у школі чиїсь день народження відзначали?
Василь зробив пару кроків назад, ніби боявся, що з близької відстані бабуся помітить його хвилювання.
-Та ні, просто я допомагав одному нашому вчителю, і він мені за це заплатив. Тільки не лайся, адже мені так хотілося зробити тобі щось приємне.
Схрестивши руки на грудях, Зінаїда Петрівна стримано відповіла:
-Я і не думала сваритися, тим більше, що ти нічого поганого не зробив. Допомога іншим людям, це завжди гарна справа. Ми теж, коли були такими ж юними, ходили до людей похилого віку і допомагали по господарству. Щоправда, нам тоді за це не платили, проте грамоти вручали, що теж було дуже, приємно.
Різко видихнувши, Василь одразу радісно дістав із кулька кілька трюфелів:
-А давай разом їх поїмо, все ж таки, це моя перша получка.
Він так вимовив слово получка, що Зінаїда Петрівна ледве стрималася, щоб знову не заплакати, адже не на це вона чекала від долі: не повинен онук працювати в такому віці. Це їй треба шукати кошти, щоб він нічого не потребував, а виходить, що Василь замість неї витрачає свій особистий час на те, щоб заробити трохи грошей.
З іншого боку, вона й сама розуміла, що вічно жити не буде і настане момент, коли онукові доведеться самому визначатися в цьому житті. Зінаїда Петрівна вважала, що має вивернутися навиворіт, але оточити онука теплотою та турботою. До того ж, як вона думала, не можна давати собі слабину. Он, дочка, схоже, оступилася і зникла, і невідомо, за яких обставин це сталося.
Василеві пощастило, і більше бабуся не питала про гроші. Тим більше, що він поки не хотів їй говорити про те, що підробляє миттям машин багатих людей. Так, саме так, адже більшість клієнтів отця Тимура були заможні. Поєднуючи навчання та нечасті підробітки, Василь все частіше помічав, що стає більш самостійним та відповідальним.
Якщо раніше він якось не звертав уваги на ціни, коли ходив із бабусею за продуктами, то тепер детально вивчав вартість кожного товару на полиці. Ось, що означає вроджена господарність, і правильно сказала бабуся, що він анітрохи не схожий характером на свого батька-пройдисвіта. Щодо бабусі, то вона все одно насторожено ставилася до того, що він підробляє після школи.
Зінаїда Петрівна почувала себе немічною людиною. Хоча, якщо подивитися на це з іншого боку, то навіть добре, що онук тепер не просто рідна людина, але ще й справжнісінький помічник. Якось вони сиділи біля телевізора, і бабуся несподівано в нього запитала:
-Василю, може, ти більше не підроблятимеш? Я ж пенсію отримую, хай і невелику, але ж голодними ми не сидимо.
Відповідь онука вразила її наповал:
-Я хочу бути потрібним суспільству, а тобі опорою. У нашій сім’ї тепер є чоловік, котрий здатний її забезпечити.
Гордість розпирала, як самого Василя, так і його бабусю, обидва вони усвідомлювали, що це не пусті слова. І незважаючи на час, що витрачається на миття машин, онук досить, непогано вчився, принаймні, без двійок і трійок. Крім того, Зінаїду Петрівну ще жодного разу не викликали до школи. І це говорило про те, що онук – старанний учень.
Допомагаючи своїй хворій бабусі, він відчував за неї відповідальність. І якщо раніше вона найчастіше ходила магазинами, то після цих змін Василь сам брав гроші та список того, що необхідно купити. Мало того, Зінаїда Петрівна домовилася з однією знайомою у ЖЕКу і та спокійно приймала від її онука квитанції на оплату за комунальні послуги.
Загалом, Василь став дорослішати не щодня, як кажуть, а щогодини. І що цікаво, він практично зовсім не питав у бабусі щодо своєї матері. Таке відчуття, ніби він перестав про неї думати або зневірився в тому, що вона колись знайдеться. Зінаїда Петрівна часом задавала собі одне й те саме запитання «А чи не очерствів він душею?».
Їй здавалося, що в спробах непогано вчитися і хоч щось заробляти, Василь міг розгубити всі хороші емоції. І в майбутньому вже не зможе щиро посміхнутися, бо розучиться це робити чи просто серце не реагуватиме на радісні моменти. Це найбільше й турбувало Зінаїду Петрівну, і вона вирішила обрати день, щоб серйозно поговорити з онуком.
Наближалися вихідні, а це означає, що онук вдень буде вдома, але як на зло в суботу до них у гості прийшла сусідка. Та любила почаювати, а заразом міські плітки зібрати, бабуся жартома про неї говорила, що в тієї язик без кісток. Довелося відкласти розмову із онуком до неділі. Тим більше, що Василь був у якомусь пригніченому настрої.
Цілу ніч Зінаїда Петрівна не могла нормально заснути. Все обмірковувала, як би м’якше натякнути онукові, щоб він кинув цю свою витівку із заробітками. І начебто потрібна та корисна справа, та тільки цим дорослі повинні займатися. Подумавши про це і представивши себе на його місці, бабуся тихо заплакала в темряві.
Їй було незручно через те, що тепер онук, можна сказати, тягне сім’ю, а не вона зі своєю невеликою пенсією, але, знову ж таки, це було його рішення, і він усвідомлено пішов на це. Крім того, навчання не страждало і вчителі на нього не скаржилися. Настала довгоочікувана неділя, той день, коли треба було відверто поговорити з онуком.
Зінаїда Петрівна навіть заздалегідь перевірила, у якому настрої Василь. Той задерикувато наспівував якусь пісеньку у ванній, поки вмивався. Приготувавшись до розмови, бабуся навіть принесла до зали кухлі з компотом та заварними булочками, але тут, раптом, задзвенів дверний дзвінок. Знизавши плечима, старенька пішла відчиняти.
Не розуміючи, хто б міг завітати до них у гості, вона без задньої думки відчинила двері. І її в ту ж мить в неї трохи напад не стався. Якраз і онук вийшов із ванної, і він остовпів, адже перед ними стояла Марина, цілком жива, ще й у дорогому одязі. Навіть усміхалася, правда якось натягнуто і як здалося Василеві нещиро6
-Привіт, мої хороші, а чого такі налякані, ви що мені не раді!?
Зінаїда Петрівна, засмутившись, взяла Василя за руку і позадкувала назад у зал, попутно шепочучи якусь молитву. Марина пройшла слідом за ними і сіла в крісло:
-Щось ви дивно мене зустрічаєте, а адже я так поспішала побачити рідного сина і свою улюблену маму.
Вона картинно приклала хустинку до очей, нібито промокаючи неіснуючі сльози, намагаючись не зачепити густо нафарбовані вії. Нарешті заціпеніння минуло, і Зінаїда Петрівна тихенько запитала:
– Де ж ти була весь цей час? Тебе шукали всім містом, та що там казати, навіть обласні рятувальники підключалися. Ми думали, що ти остаточно зникла чи загинула.
Сміючись, Марина сказала те, чому у бабусі та її онука все всередині похололо:
– Так я влаштовувала своє особисте життя, ти все одно, мама, не дала мені цього зробити. От і довелося зникнути на якийсь час, щоб стати на ноги. Ну, Василько, йди до мами, я так за тобою скучила.
Натомість син зло покосився на неї і також вороже промовив:
– Не хочу я тебе бачити, йди, ми й так добре живемо. Адже, правда, я кажу, бабуся?.
Зінаїда Петрівна у відповідь кивнула:
– Все вірно, онуку, ми через багато чого з тобою пройшли. І не думаю, що якась вертихвістка нам потрібна. Нехай котиться туди, звідки приїхала, та вже остаточно! Марино, іншого рішення від мене не чекай.
Блиснувши очима, та пирхнула собі під ніс:
– Ну, ми це ще подивимося, хто буде в шоколаді.
Грюкнувши дверима, Марина вискочила з квартири, і навіть не попрощалася. У тому, що вона в жодному разі нічого не отримає, ніхто й не сумнівався. Звістка про її повернення швидко розлетілася містом і незабаром Мариною зацікавилися співробітники опіки. У них до неї накопичилася маса питань і насамперед, де вона стільки часу пропадала.
Звичайно, нічого іншого, як ту ж казку, що й бабусі з онуком розповіла, Марина їм не розповіла. Співробітники опіки були шоковані і не могли повірити, що вона так вчинила з рідним сином. Інша річ якщо мама і справді опинився у важкій ситуації і не могла вийти на контакт. Так ні, веселилася на повну котушку у своє задоволення.
Як і слід було очікувати, на вимогу Зінаїди Петрівни, співробітники опіки підготували документи для позбавлення Марини батьківських прав. Що ж до тієї розмови, яка мала між ними відбутися, то Зінаїда Петрівна вирішила не квапити події. Вона подумала, що нехай онук спокійно вчиться, а щодо грошей тепер не буде проблем.
Марину, як їй сказали співробітники опіки, зобов’яжуть виплачувати на сина аліменти. Мало того, перерахують усі роки її відсутності, тим більше, що вона робила це навмисне. Крім того, їм доведеться розібратися, як Марині вдавалося всі ці роки так майстерно ховатися. Після цих подій Василь тимчасово припинив підробляти. Він віддав бабусі всі гроші, що зібрав і сказав:
– Нам поки вистачить, а там щось придумаємо.
І те, правда, адже хлопчику треба довчитися, щоб у майбутньому здобути хорошу професію. Загалом, довгі і тяжкі очікування матері для них закінчилися. І нехай не зовсім приємно, але тепер не треба за неї думати. Василь взагалі заявив, що в нього, крім бабусі, більше нікого немає, і вона для нього єдина рідна людина. Правильно говорила бабуся, любов не закінчується, не бере відпусток і не робить перерв, якщо вона, звісно, є…
