Мої діти зараз покинули мене. Ми спілкуємося по телефону, напевно, раз на місяць. Може, навіть рідше.
У дитинстві я виховувала їх одна: батько постійно пропадав на вахтах, вдома практично не бував. Природно, гроші деякі були, але все-таки родина, можна сказати, була неповною.
Це призвело до того, що я їх дуже залюбила. Дочка почала водити хлопців ще будучи старшокласницею. На всі мої вмовляння вона ніяк не реагувала.
Навіть після скандалів і криків я чула її бубоніння по телефону з хлопцями, але нічого не могла вдіяти. Потім вона поїхала вчитися в інше місто, і я вже просто не мала права їй щось вказувати.
Син молодше. На жаль, справжнього чоловіка з нього так і не вийшло. У дитинстві хлопці постійно ображали його через зайву вагу. Потім, коли настала пора юнацтва, у нього з’явилося акне і він ще більше закрився в собі.
Але до сих пір він абсолютно не самостійний. Добре хоч знайшов себе в роботі: став розбиратися в комп’ютерах і тепер добре заробляє.
Коли у нього з’явилася дитина, я знову стала потрібною. Мене просили посидіти з онуком, поки його батьки займалися своїми справами.
Невістка в їх парі завжди була номер один. Не працювала в житті ні дня, тільки шлялася по салонах краси і зустрічалася з подругами. Ну та Бог з нею, хоча б хлопчика мого направила в потрібне русло. На самоті він бути не може.
Але зараз онук виріс, і його визначили в приватну школу. Став самостіним, як то кажуть. І я знову стала їм не потрібна. Ніхто не приїде, не принесе гостинців і добрим словом не втішить.
Дочка рано вийшла заміж і відразу народила двійню. Навіть не довчившись в інституті, переїхала жити до чоловіка. Навчання, природно, закинула.
Ми-то спілкуємося по телефону, але приїжджає вона вкрай рідко. І завжди без дітей. Своїх онуків я бачила тільки на фотографіях в соціальних мережах.
У фінансовому плані життя у дочки не таке райдужне, але вона боєць і робить все, щоб було добре для сім’ї. Але чоловіка свого вона розлюбила.
Останнім часом ми зідзвонюємося дуже нечасто, і розмови не перевищують кількох хвилин. Ой, мама, не можу говорити, потрібно працювати, а потім додому. Але не працюєш же ти цілодобово!
Я вже стара. Мені складно справлятися з домашніми справами, а про прибирання і говорити нема чого.
Як ми попрощалися з батьком, нікому навіть допомогти донести покупки з магазину. Пенсія зовсім крихітна, але крупи наразі купити вдається. Діти не допомагають, хоча мені ж зовсім небагато треба.
Нещодавно ось сталося мені піти вибити килими. Ну я і впала зі сходинок в під’їзді. Зламала ногу, добре хоч не стегно. Так в цей час мене хлопчаки побачили з двору, допомогли встати і дістатися до квартири.
Тепер іноді в гості приходять, приносять щось з дому. Тимурівці прямо. Хоча нинішня молодь навіть і не знає, хто це.
Моя вам порада, дорогі. У цьому житті постарайтеся сподіватися тільки на себе. Діти, звичайно, це велика радість, і виховувати їх потрібно гідними людьми. Але не варто сподіватися на допомогу з їхнього боку, коли це буде потрібно конче.
Збирайте, відкладайте, старайтеся. Тому що в цьому житті ми самотні. Особливо коли жити-то залишилося не так вже й багато.
