Моя мама вже літня людина. Нещодавно я прийшла провідати її, стушила картоплю, прибрала в хаті. А перед тим, як сісти відпочити та випити чай, помітила на комоді папери. Це був заповіт. Мимоволі я почала його читати.
Мама завжди однаково приділяла увагу і мені, і Вірі. Я навіть не могла подумати, що вона не впише мене в заповіт. З того часу, як я побачила її заповіт, ми дуже посварилися. І хоча зараз я розумію, що мама не хотіла мені зла, не можу її пробачити.
Чомусь мати вирішила, що все майно потрібно переписати на молодшу дочку, а мене залишити ні з чим. Коли я запитала її, чому вона так зі мною вчиняє, мама сказала, що в мене все є, а Вірі живеться нелегко.
Так, я закінчила університет, працюю на добрій роботі. Мій чоловік теж непогано заробляє, але сам факт, що мого імені немає у заповіті, просто вибиває з колії.
Вірі не пощастило з чоловіком, він кинув її з дитиною рік тому. З того часу Віра знаходить якісь підробітки і намагається звести кінці з кінцями. Ось мама і вирішила їй залишити квартиру та свої заощадження.
Але ж я теж її рідна дочка і заслуговую на мамину підтримку, хіба ні? І якби сестрі знадобилася допомога, я ніколи їй у цьому не відмовила б. Я вирішила поговорити із мамою.
У результаті вона передумала, і набув чинності заповіт, який вона склала до цього. У попередньому документі згадується моє ім’я як спадкоємиці. Але це не скасовує того, що мама зробила. Адже якби я її не переконала, вона б і не подумала мене вписувати до заповіту.
Мені прикро, що в очах мами я виглядаю як людина, яка може погано вчинити зі своїми рідними. Хіба я давала привід так думати про мене? Я завжди намагалася допомагати мамі усім, чим можу. Мені здається, що цього достатньо, аби мені довіряли.
Віра здивувалася, коли дізналася про заповіт. Вона сказала, що у будь-якому разі віддала б мені половину майна. Але мою образу вона розуміє. І все ж таки досі осад на душі. Начебто і мама вибачилася, а я ніяк не можу її пробачити.
