Якось у листопаді помітив, що біля під’їзду де я жив став періодично ошиватися здоровенний пухнастий кіт, спочатку думав, що персидський, але потім дізнався, що це британська порода довгошерста.
Помітив та помітив. Так він пару місяців і прожив на вулиці, кіт лагідний, бабусі його любили місцеві, домашній, думав, випускають погуляти.
А на початку січня сусід мені розповів, що він палив стояв колись, на подвір’ї зупинилася машина і кота просто викинули з неї і поїхали.
Ось він тут прибився, і його годують. І повертаюся якось додому вже в січні, годин в дев’ять вечора, дивлюся, а бабусі йому борщу налили, а борщ замерз, і в нього в тарілці льодяник, і він сидить і дивиться на нього.
Ну, думаю, гаразд, візьму на ніч у квартиру погрітися. Все-таки звір дорослий, незнайомий, хто знає, як поведеться.
Взяв на руки, приніс у квартиру, поставив його на підлогу в коридорі і сів на підлогу поруч із ним.
Він був простигший, не міг навіть нявкати, а подушечки на лапах були сині. І ось зараз пишу, а самому сльоза навертається.
Цей величезний пухнастий комок підійшов до мене, заліз на коліна, поставив лапи на руку і груди і поклав голову на шию.
Готовий присягнутися, кіт обійняв мене. У той момент я зрозумів, що кіт залишається жити зі мною.
Ось минуло вже 8 років, кіт став ще більшим, вже вміє кричати, лапища рожеві, і я знаю, що мій найвірніший і люблячий друг.
