Влад вимкнув воду в душі. Витер обличчя рушником, прислухався до звуків зі спальні. Марія ще спала. Краплі стікали по його плечах, залишаючи вологий слід на щойно вимитій підлозі.
Глянувши мигцем у дзеркало, Влад залишився задоволений своїм відображенням. У тридцять сім він мав непоганий вигляд. Регулярні походи в спортзал і здоровий спосіб життя давали свої результати. Жінки звертали на нього увагу, і це лестило його самолюбству.
Останні тижні здавалися найщасливішими за довгий час. Розлучення з Іриною поки не було оформлено до кінця, але сам факт розставання дав Владу те саме відчуття свободи, про яке він мріяв.
Зустріч із Марією перевернула все з ніг на голову. Влад не пам’ятав, коли востаннє відчував такий приплив емоцій.
– Ти вже встав? – донісся сонний голос Марії зі спальні.
– Так, зараз зроблю каву, – натягнув домашні штани і вийшов із ванної.
На ліжку лежала Марія. Розпущене волосся розметалося по подушці. У свої двадцять вісім вона була сповнена енергії і якоїсь особливої життєвої сили. Влад підійшов, поцілував її в лоб і попрямував на кухню.
– Знову кава в ліжко? – Марія потягнулася всім тілом, усміхаючись. – Прямо як у перші дні знайомства!
– А чому б і ні? – усміхнувся Влад, дістаючи кавомашину, яку Ірина привезла три роки тому з Італії. Квартира все ще зберігала сліди минулого життя.
Марія перевезла частину своїх речей, але багато що нагадувало про Ірину. Фотографії в рамках Влад прибрав у шухляду столу, але книжки на полицях, посуд у шафках і навіть розміщення меблів – усе видавало присутність іншої жінки.
– Знаєш, нам треба зробити ремонт, – Марія зайшла на кухню в його футболці. – Хочу, щоб ця квартира стала по-справжньому нашою.
– Звичайно, щойно з документами на розлучення все владнається, – Влад поставив чашки на стіл.
– А коли це буде? – Марія сіла, підігнувши під себе ногу. – Ти начебто казав, що це справа кількох тижнів.
– Ну, сама розумієш… бюрократія, – Влад невизначено махнув рукою, розмішуючи цукор у чашці. – Але це неважливо. Ми з Іриною все вирішили, залишилося тільки забрати свідоцтво про розірвання шлюбу.
Марія відпила кави, роздивляючись Влада поверх чашки. Їхні стосунки розвивалися швидко. Три місяці від знайомства в офісі до переїзду до нього.
Зазвичай Марія не ухвалювала таких рішень, але Влад був наполегливий і переконливий. Його впевненість у тому, що минуле залишилося позаду, якимось чином заразила і її.
Влад хотів розповісти про плани на вихідні, але у двері подзвонили. Насупився:
– І кого принесло в суботу зранку?
Відчинивши двері, Влад так і застиг на місці. На порозі стояла Ірина. Жінка, з якою він прожив шість років, виглядала зовсім інакше, ніж під час їхньої останньої зустрічі. Тоді вона здавалася виснаженою нескінченними сварками і стресом.
Тепер перед ним стояла зібрана і впевнена в собі жінка з прямою спиною і ясним поглядом. Світло-русяве волосся прибране у хвіст, що підкреслювало риси обличчя. На Ірині був строгий брючний костюм пісочного кольору, якого Влад раніше не бачив.
– Привіт, – голос Ірини теж змінився – зникли нотки втоми і тривоги. – Я за своїми речами.
Влад швидко прийшов до тями. Усміхнувся і схрестив руки на грудях. Цей момент – коли колишня дружина побачить його нове щастя – багато разів уявлявся йому в думках. Чекав сліз, докорів, може, навіть істерики. Але Ірина стояла спокійно, і це чомусь дратувало ще сильніше.
– Ти за барахлом своїм приперлася? Ну що ж, заходь, подивися, хто тепер господиня!
Хотілося побачити біль в очах Ірини, але жінка лише злегка підвела брову і пройшла у квартиру, не чекаючи запрошення.
– Хто там, Владе? – Марія вийшла з кухні, все ще в його футболці і з чашкою кави в руках.
– Це Ірина, моя колишня, – Влад спеціально виділив останнє слово.
Марія завмерла, ніяково обсмикнула футболку, яка ледь прикривала стегна. Оцінювально подивилася на Ірину, намагаючись виглядати впевнено, але зрадницький рум’янець видавав її збентеження.
– Приємно познайомитися, – сказала Ірина, і не можна було зрозуміти, чи справді їй приємно, чи вона просто дотримується пристойності. – Я ненадовго, просто заберу речі й не буду заважати.
– Звичайно, не соромся, – Марія випрямилася, підкреслюючи свій новий статус.
Ірина пройшла в спальню, а Влад рушив слідом, залишивши Марію на кухні. Колишня дружина відкрила шафу і почала діставати одяг.
– Не дивно ось так заявлятися без попередження? – запитав Влад, намагаючись додати в голос насмішку.
– Я дзвонила тобі тричі за останній тиждень, – Ірина акуратно складала блузку. – Ти не взяв слухавки.
– Був зайнятий, – Влад притулився до одвірка, спостерігаючи за її рухами.Ірина продовжувала мовчки збирати речі, і цей спокій просто дратував. Не такої реакції чекав Влад. Хотів побачити сльози, звинувачення, може, прохання повернутися.
– Бачу, ти швидко знайшов мені заміну, – Ірина нарешті порушила мовчання, закриваючи валізу.
– Так, ми дуже щасливі, – Влад не упустив можливості підкреслити свою перемогу. – Марія – саме та, хто мені потрібен.
– Я рада за тебе, – Ірина подивилася йому прямо в очі. – Справді рада. Кожен заслуговує на щастя.
Ця щирість якось дивно подіяла на Влада. Не розумів такого спокійного прийняття ситуації. Чекав образи, ревнощів, але не цього.
– Навіть не запитаєш, як довго в нас стосунки? – зробив ще одну спробу зачепити її.
– Це не моя справа, – Ірина знизала плечима. – Ми розлучаємося, ти маєш право зустрічатися з ким завгодно.
Усередині наростало роздратування. Усе йшло не за його сценарієм.
– До речі, про розлучення, – Ірина зупинилася в дверях спальні. – Гроші коли віддаси за мою частину квартири, тоді й кажи про нову господиню. А так, офіційно половина квартири ще моя.
Влад застиг. Кров ніби відхлинула від обличчя. Цю тему обговорювали мимохідь, коли вирішили розлучатися. Квартиру купили вже в шлюбі, оформивши у спільну власність.
– Що означає “твоя частина”? – Марія з’явилася в передпокої, явно прислухалася до розмови.
– Ой, а він не розповів? – з легкою усмішкою продовжила Ірина. – Квартира у нас була у спільній власності, і якщо вже ми розлучаємося, моя частка залишається за мною. Сподіваюся, ти не проти жити в чужому будинку?
Марія перевела погляд на Влада:
– У сенсі – половина?
Влад бачив, як упевненість покидає обличчя Марія. Жінка насупилася, схрестила руки на грудях.
– Це просто формальність, – спробував пояснити Влад. – Ми все одно розділимо майно під час розлучення.
– Якого, до речі, ще не оформлено, – додала Ірина, прямуючи до виходу з валізою.
– Почекай, – Влад перегородив їй шлях. – Давай вирішимо це питання зараз. Я вимагаю, щоб ти відмовилася від своєї частини!
– На якій підставі? – спокійно запитала Ірина.
– Ти ж пішла перша! – випалив Влад.
– Я пішла, бо ти зрадив мені з колегою, – Ірина вимовила ці слова без гіркоти, просто констатуючи факт. – І це не дає тобі права на мою частку квартири.
Марія відступила назад, її очі розширилися:
– Ти сказав, що ви розлучилися за обопільною згодою.
Ситуація виходила з-під контролю.
– Усе складніше, ніж здається, – спробував викрутитися Влад.
– Ні, Владе, якраз дуже просто, – Ірина дістала телефон із сумки. – Хочу отримати свою частку грошима або продати квартиру і розділити виручені кошти. Обирай.
– А якщо не погоджуся? – з викликом запитав Влад.
– Тоді доведеться жити втрьох, – Ірина посміхнулася, і в цій посмішці промайнуло щось хиже. – Або можу здати свою частину квартири. Думаю, знайдуться охочі.
Влад зблід. Усвідомив свою помилку. Так поспішав почати нове життя, що не продумав наслідків. Квартира була єдиним цінним майном, і він просто припускав, що Ірина відмовиться від своєї частки.
– Ти не можеш так вчинити, – вимовив він, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
– Можу, – спокійно відповіла Ірина. – І це моє законне право.
– Владе, ти казав, що все вирішено! – Марія дивилася на нього зі звинуваченням у погляді.
Ірина набрала номер на телефоні:
– Алло, Світлано Андріївно? Доброго ранку, це Ірина. Підкажіть, коли зможете підготувати документи щодо поділу майна?
Влад стояв стовпом, дивлячись на колишню дружину. Обличчя чоловіка поступово сіріло, немов із нього змивали всі фарби. Ірина кивнула в слухавку, записала щось у телефоні й закінчила розмову.
– Юрист зможе підготувати документи до середи, – Ірина подивилася на колишнього чоловіка. – Думаю, найсправедливіше буде продати квартиру і розділити гроші порівну. Або ти можеш викупити мою частку.
Марія переводила погляд із Влада на Ірину і назад. Жінка явно почувалася не у своїй тарілці, переминаючись з ноги на ногу. Футболка тепер здавалася занадто короткою, безглуздою.
– Може, мені одягнутися? – пробурмотіла Марія і, не чекаючи відповіді, зникла в спальні.
Влад із хвилину ошелешено мовчав. Хвилину тому життя здавалося ідеальним, а тепер валилося картковим будиночком.
– Ти не можеш просто прийти й заявити свої права, – процідив нарешті Влад. – У нас же була домовленість.
– Ні, Владе, – Ірина похитала головою. – Не було жодної домовленості. Ти просто хотів, щоб я зникла і не заважала тобі будувати нове життя. Але квартиру ми купували разом, і мої права на неї нікуди не поділися.
Марія вийшла зі спальні вже вдягнена, у джинси та светр. Волосся зібране у вузол, на ногах туфлі, а не домашні капці. Жінка буквально перевтілилася, ніби одягла захисну броню.
– Так, почекай… Ти мені казав, що квартира твоя! Тепер виходить, що половина належить твоїй колишній? – Марія схрестила руки на грудях, дивлячись на Влада.
Влад спробував щось пробурмотіти, але слова плуталися в роті. Ірина тим часом дістала з сумки папку з документами.
– Я не збираюся влаштовувати скандали, – спокійно сказала Ірина, викладаючи папери на журнальний столик. – Просто або ти викуповуєш мою частку, або продаємо квартиру і ділимо гроші.
Влад відчув, як під ногами розверзається прірва. Грошей на викуп частки не було – останні заощадження пішли на нові меблі для спальні, які Марія вибирала з таким ентузіазмом. А продаж квартири означав повний крах його планів.
– Скільки часу ти мені даси? – запитав Влад, намагаючись виграти хоч трохи часу.
– Часу на що? – Ірина підняла брову.
– Ну, щоб зібрати гроші або… – Влад запнувся. – А якщо я просто… ну, скажімо так, продовжу тут жити?
Ірина посміхнулася, і в цій посмішці Влад побачив щось нове – впевненість жінки, яка точно знає свої права.
– Тоді я продам свою частку комусь іншому або здам. Зрештою, у мене тут є моя половина, так? – голос Ірини звучав майже весело.
Марія різко встала з дивана, на який присіла було. Терпіння жінки явно вичерпалося.
– Я не збираюся жити у квартирі, де власниця – колишня дружина! Владе, вирішуй сам, але я йду, – Марія попрямувала в спальню і почала збирати речі.
Влад кинувся за нею, залишивши Ірину у вітальні.
– Маріє, почекай, давай обговоримо, – зашепотів Влад, зачиняючи за собою двері. – Це просто непорозуміння. Я все вирішу.
– Непорозуміння? – Марія жбурляла одяг у сумку. – Ти мені збрехав! Сказав, що квартира твоя, що розлучення майже оформлене, що ви розлучилися за обопільною згодою. А виявляється, ти зраджував свою дружину! І тепер ця жінка має право на половину квартири, де я, як дурепа, вже планувала робити ремонт!
– Але я ж не знав, що вона так вчинить, – спробував виправдатися Влад. – Думав, ми домовимося.
– Ти просто вирішив, що вона відступиться, – Марія застебнула сумку. – Але знаєш що, Владе? Я б на її місці вчинила так само. І взагалі, як ти міг так запросто привести мене у квартиру, яка наполовину належить твоїй колишній? Це… бридко.
Влад намагався утримати Марію, умовляв, обіцяв усе виправити, але жінка була непохитна. Зібравши речі, Марія пройшла через вітальню до виходу.
– Вибачте за сцену, – кинула вона Ірині. – Приємно було познайомитися.
– Взаємно, – кивнула Ірина.
Влад розгублено спостерігав, як Марія відчиняє вхідні двері. Кинувся за нею, але жінка вже спускалася сходами, навіть не обернувшись.
– Маріє! Почекай! – крикнув Влад із порога, але у відповідь почув тільки звук зачинених під’їзних дверей.
Повернувшись у квартиру, Влад застав Ірину вже в передпокої. Колишня дружина поправляла комір піджака і виглядала абсолютно спокійною, ніби нічого особливого не сталося.
– Гадаю, ми все з’ясували, – сказала Ірина, застібаючи сумку. – Я повернуся ще за парою речей, але попереджу заздалегідь.
– Ти ж спеціально це зробила, так? – процідив Влад. – Прийшла, коли знала, що я буду не один. Хотіла все зруйнувати.
– Я прийшла по свої речі, Владе, – Ірина подивилася на колишнього чоловіка з легким здивуванням. – І попередила б, якби ти взяв слухавку хоч раз за цей тиждень. А те, що все зруйнувалося – ну, не я зраджувала і не я брехала.
Влад стиснув кулаки. Хотілося вдарити що-небудь, закричати, але до горла підкотив клубок безсилля. Ірина тим часом попрямувала до виходу, кинувши через плече:
– У тебе є два дні, щоб вирішити питання з нотаріусом. Якщо не хочеш домовлятися по-хорошому, будемо вирішувати через суд.
Двері за Іриною зачинилися, а Влад так і залишився стояти в передпокої. Минуло кілька хвилин, перш ніж чоловік зрушив із місця. Влад повернувся у вітальню, впав на диван і обхопив голову руками.
Квартира раптом здалася занадто великою і порожньою. На журнальному столику залишилися дві чашки з недопитою кавою – його і Марії. Ранок, який починався так добре, перетворився на кошмар. Влад потягнувся до телефону – може, Марія відповість, може, вдасться все пояснити? Але що саме пояснювати?
Набрав номер і почув короткі гудки. Марія заблокувала його. Влад відкинувся на спинку дивана, дивлячись у стелю. Усвідомлення накрило його: в один момент втратив усе – і дівчину, і комфортне життя, і впевненість у майбутньому. Залишилася тільки порожня квартира, половина якої йому вже не належала.Спеціально для сайту Stories
А Ірина, виходячи з під’їзду, нарешті відчула легкість. Сонце ласкаво гріло обличчя, і жінка підставила йому щоки, прикривши очі. Це було дивне відчуття – суміш смутку й звільнення.
Пішла не просто з квартири, а з минулого, де її не цінували. Півроку тому, виявивши повідомлення на телефоні чоловіка, Ірина думала, що світ завалився. Тепер розуміла – світ тільки починався.
Ірина відкрила телефон і надіслала повідомлення: “Усе зробила, як вирішили. Зайшла за речами і документами. Ти мав рацію – одразу стало легше”.
За хвилину надійшла відповідь: “Молодець. Увечері відзначимо твою свободу вечерею?”
Ірина посміхнулася і набрала: “О сьомій у мене?” Відповідь не змусила себе чекати: “Буду чекати з нетерпінням”.
Телефон ковзнув у сумку, а Ірина попрямувала до своєї машини. Життя, яке півроку тому здавалося зруйнованим, тепер повільно, по цеглинці, вибудовувалося заново. І в цьому новому житті не було місця для людини, яка не вміла цінувати те, що мала.Спеціально для сайту Stories
