Мій перший шлюб виявився невдалим. З першим чоловіком я розлучилася, коли нашому синочку виповнився рік. Через деякий час у соцмережі випадково у пошуку людей зі свого регіону знайшла хлопця, який подобався з 15 років. Почали спілкуватися, потім зустрічатися та жити разом.
Сина мого він дуже полюбив, став виховувати як рідного. У свою чергу, синок відповідав йому взаємністю і називав татом. Все було ідеально, поки мій чоловік не потрапив під скорочення і довелося влаштуватися працювати таксистом.
Він почав пропадати цілодобово, відключати телефон і гуляти з колегами після зміни. Одного ранку, запізнюючись на роботу, я забігла до нього в офіс, і побачила таку картину: на дивані сидячи спав мій чоловік, а поряд, згорнувшись калачиком, спала диспетчерка, прикрита пальто.
Вони були в одязі, у кабінеті несло перегаром. Я його розбудила і попросила вийти надвір. Розпитала про цю ситуацію, що сталося. Телефон сів, вони трохи гульнули, всі таксисти кудись вранці роз’їхалися, а те, що вона тут поряд заснула, мені має бути все одно. Запевнив, що у них нічого не було!
Про цю історію я незабаром забула. Потім ми переїхали до іншого міста, де жили його родичі. Ми часто збиралися компанією, грали у гру «Правда чи дія». Якось, зібравшись разом, ми знову почали грати і моєму чоловікові випала «правда». Я запитала: «Чи змінював він мені хоч раз».
В цей момент мені зателефонували, і я вийшла на сходову клітку, він слідом за мною. Після того, як я закінчила свою розмову з подругою, він зізнався мені у своїй зраді. Якийсь час я була в шоці, все перед очима попливло, ноги підкосилися, я присіла на сходи.
Добре, що ми в цей момент були вдвох і цього визнання ніхто більше не чув, бо я б згоріла від сорому. Я вирішила, що це дурний, жорстокий жарт. Наступного ранку я поставила лише одне запитання: «Коли це сталося?» Відповідь мене приголомшила.
Тоді, коли я вранці побачила його, а поруч спала та диспетчерка. Я мало не впала на диван. Погано мені так у житті ще не було. Він вибачався, навіть плакав, щиро жалкував і клявся, що кохає тільки мене, а це було безглузде непорозуміння, наче йому щось підсипали.
Я пробачила – кохаю його, як би банально це не звучало. Я бачила, як важко йому далося це зізнання наступного дня, як він щиро хвилювався і перепрошував. Я дала йому шанс. Пройшло вже чотири роки після цього випадку. Ми зіграли весілля.
У нас росте чудова донька, старша дитина допомагає у всьому. Живемо ми душа у душу. Але скажу ось що. Пробачити — пробачила, але осад осів десь усередині, іноді як накотить, аж горло стискає, трясти починає. Намагаюся забути цей день, як страшний сон і начебто виходить.
Він дарує мені любов і турботу, уваги від нього стало в десятки разів більше: квіти, компліменти, ласка… Тепер, коли емоції схлинули, я впевнена, що всі мають мати другий шанс. У когось виходить зробити правильні висновки зі своїх помилок, а когось ні, але не треба рубати з плеча.
