«Неможливо не любити своїх дітей», — думала Марія, пробираючись по засніженій стежці. Але любові вона не відчувала. Відчувала втому, злість і безперервне безсилля.
Одного разу, коли Володя ще був живий, а вона чекала п’яту дитину, сусідка з шостого поверху, впевнена, що Марія вже зачинила двері й не чує її слів, сказала своєму чоловікові:
– Заради допомоги народжують, а діти вічно покинуті!
Марія тоді плакала аж до гикання, так їй було прикро. Так, вона примудрялася працювати, маючи чотирьох дітей, але вони ніколи не залишалися самі: приїжджала мама, поки могла, потім почали наймати няню. Вона любила свою роботу і не вважала правильним кидати її тільки тому, що діти маленькі.
А коли вони виростуть, і що тоді? Ким тоді буде Марія?
Це виявилося правильним рішенням, бо коли Володі не стало, її зарплати хоч і ледь вистачало на всі їхні з дітьми потреби, але вистачало.
Вона не чіпала пенсію, та зберігалася на ощадних рахунках, щоб потім діти могли скористатися цими грошима для початку дорослого життя. Але, як виявилося, бути вдовою з п’ятьма дітьми занадто складно навіть для неї.
Всю ніч падав сніг, і стежки, які й раніше були вузькими, стали практично нерозрізнимі. Їй слід було подумати про це заздалегідь і припаркувати машину в іншому місці, а так довелося спочатку тягнути Єгора та Ліну буквально волоком до саду, та й дорога назад була не з легких.
Марія дивилася під ноги, намагаючись не набрати в низькі черевики колючий сніг, тому не помітила чоловіка, який йшов їй назустріч. Вони зіткнулися, він втримався на ногах, а Марія впала в сніг.
Чоловік простягнув їй руку, щоб допомогти встати, і випустив з рук велику червону кульку у формі серця.
«Дурний День святого Валентина!» — проклянула про себе Марія.
Вчора вона до півночі допомагала середній дочці Тані клеїти валенки та писати доповідь про свято синові Павлу, паралельно заспокоюючи старшу дочку Віку, у якої стався істеричний приступ, бо на лобі вискочив величезний прищ, а вона була впевнена, що завтра хлопчик, який їй дуже подобається, подарує їй валентинку й запросить на побачення.
Поки вона цим займалася, молодші дітлахи поцупили акрилові маркери й розмалювали білу тумбу у вітальні, лінолеум та один одного.
Вихователька вранці філософськи назвала їх папуасами й порадила купити рідину для зняття лаку з ацетоном.
— Вибачте, я вас не помітив, — вибачився чоловік.
У Марії боролися два почуття: злість на те, що такий велетень її не помітив, і незручність через втрачену ним кульку, напевно, вона призначалася коханій. Перемогло друге.
— Та годі, я сама винна. Шкода кульку.
Чоловік подивився в небо.
– Нічого. Пташки теж відсвяткують.
– Ваша дружина, напевно, засмутиться.
– Це для доньки, – посміхнувся він. – Піду куплю іншу.
І тут з очей Марії несподівано полилися сльози. Чоловік явно був збентежений і не знав, що йому з цим робити.
– Вибачте, – схлипнула Марія. – Я не хотіла, це випадково.
– Та нічого… У вас щось сталося?
Марія не любила скаржитися на життя, рідко розповідала про те, як стала вдовою з п’ятьма дітьми, але цей чоловік був абсолютно чужою людиною, а вона так втомилася.
Вислухавши Марію, він сказав:
– Вас треба познайомити з моєю дружиною. А то вона зациклилася на третій дитині, а я їй кажу: давай потім, поживи для себе, тільки-но від грудей відірвалися.
Ні, я не кажу, що багато дітей — це погано, — тут же зніяковів він. — Це добре, я теж хочу третю, але… Загалом, вибачте, я зовсім не те кажу. З мене поганий утішник.
– Та годі, – махнула рукою Марія. – Я ось іноді дивлюся на них і думаю: я ж маю їх дуже-дуже любити. А насправді більше злюся й дратуюся. І де ця любов, незрозуміло.
– Вона у вас є, – впевнено промовив чоловік. – Просто її занесло снігом, як цю стежку. А пам’ятаєте, що тут росте влітку?
– Кульбабки.
Здавалося, Марія зрозуміла, про що він говорить. Але відчуття порожнечі все одно не покидало її.
Чоловік провів її до машини й побажав гарного дня. Сівши в машину, Марія підправила макіяж і поїхала на роботу.
На серці було тяжко, у пам’яті спливали дні, коли в це свято вона знаходила під дзеркальцем валентинку або квіти на задньому сидінні. Чоловіка вже не було чотири роки. І подібні свята завжди викликали в неї почуття туги.
А сьогодні ще й нарада, де набридливий Сергій Петрович пів години нудно розповідатиме про свої результати.
В офісі панувало приємне пожвавлення: не те, щоб було прийнято якось відзначати подібні свята, але тут і там Марія бачила квіти, дівчата перешіптувалися й хихикали, чоловіки здебільшого були напруженими: так завжди буває, коли треба вгадати, чого від тебе чекають жінки.
Увійшовши до кабінету, Марія подумала, що помилилася дверима, навіть відступила назад: на столі лежав букет червоних троянд.
Але кабінет все ж був її, і вона обережно підійшла до столу, придивляючись до квітів, наче до дивного звірятка, не знаючи, чого від нього чекати: гострих пазурів чи муркотіння.
До квітів була прикріплена листівка. Марія обережно взяла її в руки.
«Я б ніколи не наважився, але коли, як не сьогодні. У твоїх очах я бачу космос, від твоєї посмішки залежить мій настрій. Давай повечеряємо? Л.»
Намагаючись відчайдушно згадати, хто з колег на «Л» міг би таке написати, Марія продовжувала сумніватися в реальності того, що відбувається: якщо кабінет все-таки її, то букет точно міг потрапити сюди випадково.
Втім, внизу на картці було вказано ресторан і час — 19.00. Леонід, Льоша, Лев? Чоловіки з такими іменами працювали з нею, але, здається, ніхто не виявляв інтересу.
Було б кумедно, якби це був Леонід: якийсь час Марія була майже закохана в нього, якраз перед п’ятою вагіт.істю. Вона тоді тільки-но вийшла на роботу, з чоловіком справи йшли не дуже добре, і їй хотілося яскравих почуттів та романтики.
Леонід щойно влаштувався, був привітним і допитливим, вони кілька разів обідали разом. Пару раз Марія навіть відчувала ті самі горезвісні метелики в животі, але коли зробила тест, зрозуміла, що це не метелики, а протестні виступи її репродуктивного органу, який просив відстрочки від чергового виконання обов’язку.
Марія завжди вагі.ніла несподівано, коли за всіма законами це було неможливо — її фертильність була вражаючою. Завагі.нівши, вона забула про своє закохання, а потім захворів Володя, і Леонід остаточно стерся з її пам’яті.
Марія весь день розмірковувала, йти їй на побачення чи ні. Вона придивлялася до Леоніда, Льоші та Льва, але всі троє поводилися, як завжди. Може, це чийсь жарт? Та й яке там побачення, хто сидітиме з дітьми? Мама вже років шість не виходить з дому, на няню грошей немає, старша дочка напевно втече на побачення. Тож нікуди вона не піде.
Єгор і Ліка подарували їй криві сердечка, тепер навіть у дитячих садках вчать вирізати валентинки. Марія одягла їх у комбінезони й потягла по снігу до машини, згадавши чоловіка, якого бачила вранці й який ніс дочці червону кульку. З нею теж могло статися так само, і від цих думок її очі наповнилися сльозами.
Діти галасували в машині, сперечалися, який мультик увімкнути, і вимагали заїхати в магазин за «Кіндерами», мовляв, сьогодні ж свято. Втомлена від їхніх криків, Марія здалася, купила «Кіндери», приховавши три для старших, і пельмені, бо готувати сил не було.
Вдома на неї чекав сюрприз: пахло смаженою картоплею та вишневим компотом. Старша Віка заявила, що хлопчик запросив на побачення її подругу, тому в неї більше немає подруги й не буде хлопця, але це навіть добре, бо прищ на лобі став тільки більшим.
На честь цього вона вирішила приготувати вечерю. Середні діти прибрали в кімнатах і відтерли сліди від маркерів з білої тумби.
Марія розчулилася, обійняла дітей і зрозуміла, що все-таки їх любить. І не тільки зараз, коли вони такі хороші, а й взагалі.
Відкопавши в шафі маленьку чорну сукню, яку не одягала вже тисячу років і боялася, що не влізе, вона взяла у старшої доньки парфуми, а у середньої — блиск для губ.
— Мама йде на побачення! — зраділа Віка.
Єгор розплакався, довелося його втішати й обіцяти, що вона скоро повернеться.
Марія приїхала до ресторану схвильована: хто знає, що її тут чекає? Дивно ось так: їхати на побачення з незнайомцем. Хоча ні, не так: з тим, кого Марія знає, але з ким саме — незрозуміло. Відчуття приблизно таке, як коли вагаєшся, кому подарувати подарунок від «Таємного Санти».
Ось Леоніду чи навіть Василю з відділу постачання подарунок вона б легко підібрала, а от якби їй дістався керівник відділу кадрів Сергій Петрович Ларин.
Коли Марія увійшла до ресторану й зрозуміла, що не знає, як сказати, на чиє ім’я заброньовано столик, вона вже вирішила розвернутися й піти, але тут побачила його. Сергія Петровича Ларина власною персоною.
Він стояв і дивився на двері. Побачивши Марію, він помітно почервонів, але погляду не відвів. Марія зніяковіла, злякалася, розлютилася. Він? Космос в очах? Що за гру затіяв цей крокодил? Але відступати було пізно.
— Я боявся, що ти не прийдеш, — сказав він.
Взагалі-то, вони не переходили на «ти». Але Марія зрозуміла, що від цього дивного дня можна чекати чого завгодно, зітхнула й пройшла за офіціанткою, яка показала їм столик біля вікна.
Зі стелі звисали різнокаліберні сердечка, і Марії спало на думку, що це її донька мала б зараз іти на побачення, а не вона. Треба було терміново щось придумати й втекти. Ну чому вона не здогадалася попросити доньку зателефонувати їй і сказати, що вдома пожежа?
Розмова не складалася. Сергій явно хвилювався, багато базікав або замовкав, дивлячись на Марію таким нещасним поглядом, що доводилося жаліти його й якось підтримувати світську розмову.
Все це здавалося їй величезною помилкою, хотілося втекти, а не жувати хрусткі баклажани й різати соковитий стейк. «Нехай щось трапиться! — молилася вона. — Молодші розмалюють стіни, середні викупать кішку, подруга Віки зрозуміє, що та зрадила, і покличе її помиритися!».
Молитви Марії були почуті, бо після третього шматочка стейка задзвонив телефон. Марія з полегшенням побачила на екрані ім’я старшої доньки й повідомила:
– Треба взяти. Діти.
Вона вже з задоволенням розповіла Сергію про свою сімейну ситуацію, сподіваючись, що він сам швидко завершить побачення, але він із захопленням повідомив, що сам був єдиною дитиною, а завжди мріяв про велику родину.
Віка ридала у слухавку.
– Мамо, пожежа! Павло вирішив підсмажити сирні палички, масло загорілося і…
Марію затрясло. Вона відчула, як уся кр.в прилила до одного місця, наповнюючи серце так, що воно було готове ось-ось розірватися.
– Що сталося? – злякався Сергій.
– Пожежа… – видихнула Марія.
Він діяв напрочуд спокійно й швидко: однією рукою діставав картку й кликав офіціантку, іншою викликав пожежників, уточнюючи в Марії адресу, паралельно керуючи дітьми – нехай вони взуються й біжать на вулицю, стукають до сусідів і ні в якому разі не намагаються рятувати речі.
До будинку долетіли за п’ятнадцять хвилин. Пожежна машина вже стояла біля під’їзду, мешканці скупчилися навколо дітей, що ридали, з вікна валив дим.
«Я більше ніколи не буду думати про те, що не люблю їх, — повторювала Марія. — Я буду найкращою мамою!». Вона притискала дітей до себе, дивуючись чужим курткам і шапкам на їхніх плечах. У світі є добрі люди, це вона завжди знала.
На щастя, з пожежею впоралися швидко, постраждала лише кухня, в інших кімнатах стояв запах гару. Навіть кішку Віка встигла забрати з собою.
– Тут ночувати не можна, – підсумував Сергій. – І, взагалі, знадобиться ремонт. Пропоную поїхати до мене.
– Як це? – злякалася Марія.
Сергій подивився на неї прямо в очі й сказав:
— Як захочеш. Можна просто в гості. А можеш залишитися назавжди.
Діти з цікавістю втупилися в Сергія: до цього вони ніби й не помічали його. Єгор знову розплакався, Павло насупився, Ліна запитала, чи є у нього мультики.
– Є, – пообіцяв Сергій. – А ще кіт і собака. Ну що, поїдемо?
– Що за собака? – запитав Павло, все ще зсунувши брови на переніссі.
«Прямо як Володя», – з ніжністю подумала Марія.
– Бігль, – відповів Сергій, і Марія зрозуміла, що Павло програв — саме цього собаку він випрошував у неї протягом останнього року.
Віка, оцінивши ситуацію, сказала:
– Я піду зберу речі. Єгор, досить плакати, ходімо збирати твої машинки.
Марія з вдячністю подивилася на доньку. А та зовсім по-жіночому їй підморгнула. Як же швидко вона росте! А Володя цього ніколи не побачить…
– Гаразд, – сказала вона. – Переночуємо у тебе, дякую. Завтра придумаю, що робити.
– Мамо, дивися! – закричала середня донька Таня, і Марія підняла голову. По небу летіла червона кулька у формі серця. Вона посміхнулася і сказала:
– Пташки теж святкують.
Сергій непомітно взяв її за руку. Рука у нього була м’яка й тепла. Незвична. Але Марія не поспішала відбирати свою.
