Імовірно, міські мене не зрозуміють, але у сільськи теж є свої проблеми з батьками. Діти, які живуть у селі, добре знають, що таке фізична праця. Ми змалку знаємо, як подоїти корову; бачили, як мама вбиває курей біля сараю; носили воду з колодязя, дорога до якого займає понад годину.
А ще в моєму дитинстві була одна велика мрія: велика упаковка різнокольорових жуйок, як із реклами по телевізору. Але діти виростають, і проблем стає більше. Відсвяткувавши своє двадцятиріччя, я вирішила жити окремо. Мене дістало сільське життя, та й всі подруги радили їхати в місто.
Так я і вчинила. Мама з татом дали мені трохи грошей, допомогли зібрати речі в сумку і благословили. Сказавши наостанок, що завжди чекатимуть мого повернення. До переїзду я жила в гарному великому будинку, який побудували мій дід із батьком.
Ми не вважали себе багатою родиною, але й не злидарювали теж. Міцні “середняки”, але це ж не привід сидіти на одному місці все життя?! У будь-якому разі з того моменту вже минуло чотири роки, і моє ставлення до батьків за цей час досить відчутно погіршилося.
Приїхавши в місто і склавши батьківські гроші зі своїми, заробленими в селі, я отримала суму, якої б вистачило на три місяці оренди квартири, де я вирішила оселитися. Однокімнатна панелька біля вокзалу. Нічого примітного. Я відразу ж почала шукати роботу.
Незабаром влаштувалася офіціанткою в одне невелике кафе. Справа пішла не відразу, адже мені потрібно було починати все з нуля: вчити позиції страв і напоїв, їхні ціни, внутрішні правила закладу. Бути завжди привітною і готовою з посмішкою вислухати клієнта, навіть у непритомному стані.
Але я була молода і дуже хотіла зачепитися. Тож робота йшла. Через півроку я почала зустрічатися з хлопцем і переїхала до нього. Роман тривав недовго, і через півроку я знову опинилася у орендованій квартирі, оплату якої підняли за час моєї відсутності.
Весь цей час я підтримувала зв’язок із батьками. Розповідала їм про свої новини, успіхи та невдачі. Часто натякала на те, що єдине, чого мені не вистачає, – це своєї власної квартири. Хоча б невеликої, без ремонту, але своєї, щоб не платити обридлу оренду, яка забирає в мене всі вільні гроші.
Але батьки вперто вдавали, що не розуміли. Я була впевнена, що гроші в них були, але вони вперто пропонували мені переїхати додому. Де було свіже повітря, багато родичів, знайомих. А ще відсутність перспектив, інфраструктури та нормальних доріг. Не те щоб я вміла водити.
Але от не подобається мені виходити в новому взутті на вулицю і зношувати його через два дні. І все ж найглибшу образу, прямо в серце, завдали мені улюблені мама з татом після отримання спадщини від якоїсь напівзабутої родички. Троюрідна чи того далі бабуся представилася на 93-му році життя.
За кордоном. І залишила після себе 19 тисяч доларів, але жодних родичів на батьківщині в неї не залишилося, тож їхні пристави вийшли на нашу сім’ю. Я дізналася про все це тільки через місяць. Батьки зателефонували і коротко описали ситуацію. Просто наступного дня я поїхала в рідне село.
Я вирішила благати маму з татом віддати мені ці гроші для придбання свого кута в бетонних джунглях. Тому що платіжки за квартиру на той час почали викликати в мене нервовий тік. Але замість цього я побачила викопаний котлован неподалік від нашого будинку.
Виявилося, батьки зрозуміли мої прохання по-своєму. Вони вирішили, що я просто не хочу жити з ними в одному будинку. Що ж, нехай. Тепер, на їхню думку, мені нічого не заважатиме жити окремо, метрів за 50 від нашого сімейного будинку. Ну і що, що в селі, а не в місті.
Зате мама з татом поруч, а ще газ обіцяли скоро провести. Я кілька днів відходила від побаченого. Напевно, це був якийсь нервовий зрив. Мене нудило і боліла голова, але сил, щоб закричати, не було. Я відлежалася у своїй орендованій квартирі й зареклася щось просити в батьків.
Приїжджати в гості раз на півроку – так. Може, відсвяткувати чийсь день народження – будь ласка. Але жодних більше прохань ні з мого, ні з їхнього боку. Дорослі пташенята мають відлітати з рідного гнізда. Так влаштована природа, і я нарешті це зрозуміла.
