Я розійшлася з колишнім чоловіком. Разом були трохи менше восьми років, є син, зараз йому п’ять років. Серйозних причин у нас не було, він не гуляв, працював стабільно, але через роки я зрозуміла, що ми абсолютно різні люди, і немає в мене зовсім ніяких почуттів до нього, хіба що жалість. Спочатку наші стосунки будувалися на його почуттях до мене.
На тлі мого повного остигання до нього у нас почалися конфлікти, які роки за два привели мене до рішення закінчити ці стосунки. Я намагалася і обдумати, і себе переконати, що багато хто без любові живе, недовго у нас виходило, все одно все приходило до сварки та нерозуміння. Моїм родичам та подругам він не подобався.
Мені часто казали, що він то нагрубить комусь із них, то інші якісь дрібниці неприємні, але я ніколи на це уваги не звертала, якось не могла вірити в поганого його, сама тому що цього не бачила, а вірити людям на слово не схильна, розумію, що кожен має право на свою думку. Я дуже відповідальна, сумлінна та сильно хвилювалася перш ніж розлучитися.
Я дуже боялася заподіяти біль, відчувала відповідальність, і про дитину звичайно думала, що без батька її хочу залишити, всередині мене ці протиріччя чаїлися довго, і виливались назовні дуже неприємними речами . У результаті я ходила по лікарях, обстеження, пошуки рішення, зрозуміла, що руйную себе та поставила крапку.
Після розлучення я впізнала його зовсім з іншого боку, це сталося не відразу, а коли він зрозумів, що це серйозно та остаточно. Він став дуже агресивно розмовляти зі мною, від спілкування із сином взагалі відмовився спочатку. Я списувала це на стрес, думала, мине час і він заспокоїться. Але агресивність не проходила, навіть погрожував.
Через місяці три приблизно він все ж таки вирішив, що платитиме аліменти і спілкуватиметься з дитиною. Сума мінімальна, але я не наполягала на більшій, вважаю це справою добровільною, регульованою совістю. Я не хотіла обмежувати їхнє спілкування, проте наші взаємини не повинні поширюватися на дітей.
Близько півроку він періодично забирав дитину на вихідні до себе, по будням не відвідував її. Зі мною, коли як, то агресивно, то начебто мені здавалося, перемир’я ось-ось буде повне, то просто холодно. Я завжди намагалася максимально акуратно поводитися з ним і стримано, своїх емоцій не виявляла.
Єдине, за дитиною зауваження, звичайно, були з годування, режиму, такі моменти. Потім почалися проблеми, син почав приїжджати від нього агресивним та примхливим. Я не розуміла, чому. Він потайливий хлопчик, не все розповідає, принаймні, не одразу. Поступово став іноді говорити, що «тато бабусю ненавидить», «тато тебе ненавидить» тощо.
Завели собачку маленьку, малий розповів батькові на радощах, той із розповіді сина сказав: «плювати мені на це цуценя, я його не люблю», дитина по приїзду стала ображати цуценя. Намагалася багаторазово розмовляти з колишнім чоловіком, пояснювати, що не можна на дитину виливати свої негативні емоції.
Іноді розумів, на якийсь час все ставало нормально, потім знову починалося «промивання мізків» дитині. Я причому ніколи поганого нічого собі не дозволяла синові про тата говорити. Далі ставало гірше, тепер він почав вважати, що все правильно говорить синові, а зіпсувала все я і психіку йому теж псую я.
Коли в мене з’явилися нові відносини, колишній взагалі став злитися. Я вже під загрозою припинення спілкування його з дитиною почала пояснювати, що наші стосунки, це наші, і вона може мене хоч усім своїм нутром ненавидіти, але дитині цього показувати не треба, він ніби не розуміє. Потім дзвонить і вимагає сина на вихідні відпустити.
Я почала боятися, що він звідти приїде з набитою головою дорослими проблемами. Не хочу я так вирішувати і припиняти їхнє спілкування, але й дитину травмувати татовими хвилюваннями теж не хочу, він став синові забороняти зближуватися з моїм новим чоловіком, а ми вже живемо разом, і синові подобається з ним і грати, і гуляти і взагалі все.
Намагалася це пояснити, що заради сина, якщо він його любить і хоче спілкуватися, і щоб у нього все було добре, щоб він узяв себе в руки і не зливав негатив на його голову, не вдалося домовитися, тільки гидоти наслухалася на свою адресу. Поділилася проблемою зі своїм батьком, той з’їздив до нього та спробував сам із ним поговорити.
Підсумок був незрозумілий, колишній упирався, що в усьому правий, але випрошував бачитися із сином, тобто ми так і не переконалися, що він усе зрозумів. До речі, сина він не бачив уже три місяці, хоч і знає, де живемо і де садок, і день народження був у цей період. Через пару днів після розмови з батьком написав, що все зрозумів і просить дитину, а я боюся давати.
Намагалася радитися з близькими і основна їхня думка була, що якби він дійсно хотів дитину бачити, то давно б приїхав і нісенітницю не говорив синові і мені гидоти, а вся його поведінка націлена щоб мене потурати, а не дитину побачити. Але вони все ж таки упереджено можуть до проблеми ставитися, та й його відсутність частково гордістю можу пояснити, хоча сама б звичайно за сином прибігла б давно.
