У мене складні стосунки із батьком. Вони були завжди такими, але зараз я встаю на ноги, образно кажучи, формуюсь як особистість, тому й проблема загострилася, як ніколи.
Якщо в дитинстві мені було трохи байдуже, що там каже мій тато, головне щоб смаколики з магазину тягнув, і я вже без розуму від радості та подяка через край, то зараз мені не байдуже.
Він, можливо, й любить мене, але на словах показує протилежне: постійні закиди щодо дрібниць, критика. Коли мені важко він, як на зло все погіршує: висміює зовнішність, дорікає дрібницями, що я дурна і ні на що не здатна.
Я худорлява і переживаю через це, а він, як побачить дівчину з формами, вказує, якою гарною жінкою має бути, а я — нікчемне створіння. Так, він каже це смішним тоном, але не легше мені від цього.
Я дуже невпевнена, і він цим користується. Причому сам загнав у комплекси. Коли вирішила, що все, я сама постою за себе, і набралася сміливості, його відкрито критикувати стала, ніби віддзеркалюючи його критику.
Він ще більше роздувся, типу, невдячна, тебе ростив, а ти так поводишся. Гроші не дає, іноді навіть на їжу, на кшталт: нехай подумає, як поводиться. З мамою у мене нормальні стосунки.
Вона в цій ситуації каже, що він жартує, що багато що говорить, не слухай його, а я бачу, що він і її дістав. На днях дуже засмутилася після того, що він викинув під час обіду.
Мені по мізках ця сімейна ситуація б’є. Я так боюся, що й мій чоловік зі мною так обходитиметься. Вже не знаю, як поводитися з батьком, як впевненість у собі розвинути, щоб мені критика була байдужа.
