Ми з чоловіком розлучилися після 14 років спільного життя. Взагалі, я читала, фахівці стверджують, що найбільший пік розлучень припадає на перші три роки заміжжя. Потім шанси на розлучення поступово спадають із кожним наступним роком. Мабуть, це мені так пощастило.
Історія насправді банальна й сумна. З’явилася молода дівчина. Він покликав мене заміж, коли ми ще були дуже молоді. Я звичайна дівчина із середньостатистичної сім’ї, а він єдиний син впливових батьків. При цьому не якийсь мажор, а вже тоді фахівець-початківець.
Такого з радістю візьмуть на роботу в будь-якій точці країни. Ну й характер у нього теж був доволі непоганий. Не без своїх тарганів, і все ж таки. Звісно, я погодилася. Свекор і свекруха подарували нам шикарну трикімнатну квартиру в центрі. Жодних проблем, що моя сім’я не могла дозволити таке, не було.
Ми довго не могли завести дитину, але потім з’явився синочок, а через два роки і донечка. Я думала, моє життя – це книжковий роман, де все просто добре і чудово, без будь-яких гойдалок, але півтора року тому ми розлучилися. Він найняв молоду співробітницю.
Вона ж робила вигляд, що старанно намагається розібратися в проекті, а виявилося, що не тільки в ньому. Мені навіть згадувати неприємно. Загалом, він швидко зробив вибір не на мою користь і виставив нас із дітьми на мороз. Аліменти на дітей він платив. Але на що було жити мені, їхній матері?
Тим паче без освіти і робочої практики? Мене з дітьми прихистили батьки, давши пожити в колишній квартирі бабусі. Було важко, нудно і дуже незвично, але з часом я навчилася жити як середній клас: економлячи, працюючи і поєднуючи дітей з пранням, прибиранням, кухнею та іншим.
Поки в якийсь момент мені не зателефонував колишній. Скрипучим голосом він попросив вибачення і зізнався, що був не правий. Через тиждень умовлянь я все ж погодилася з ним зустрітися. У дешевій забігайлівці біля мого будинку, але це було неважливо.
Головне було зрозуміти, чого від мене хоче колишній чоловік і якого біса він взагалі дзвонить. На зустріч прийшов пом’ятий чоловік, з мішками під очима, тижневою щетиною і стійким запахом відчаю. Довелося напружитися, щоб упізнати в ньому колишнього
Адже колись він був спортивний і задоволений життям успішного підприємця. Його історія виявилася до банальності простою. Принаймні, для мене. Дівиця, яку він обрав, згодом хотіла тільки більше і більше грошей. Вона вимагала возити її на відпочинок і шопінг в інші країни.
Дійшло до того, що вона влаштувала істерику в автосалоні, коли він не купив їй вподобану “машинку”. І врешті-решт вона вкрала важливу інформацію фірми і продала її конкурентам. Коротше, карма в дії. Природно, колишній чоловік благав мене повернутися з дітьми.
Стояв на колінах, ревів і просив його пробачити. І перед нашою зустріччю я дуже боялася, що так і зроблю. Навіть раніше, ніж він попросить, але, на мій подив, мені цього не хотілося. Я дивилася на людину, яку колись кохала, і в мене в голові не було жодної емоції.
Нічого поганого чи доброго, лише байдужість. Я навіть попросила колишнього перестати робити з себе клоуна на очах людей, але зробила це лише тому, що від гучних криків у мене починала боліти голова. А так – вопи скільки влізе. На вулиці божевільні теж волають іноді.
Хіба це привід думати про них хоча б секунду? Ні, це їхні проблеми. Прийшовши додому, я ще довго роздумувала над своєю внутрішньою порожнечею й апатією, а вранці поділилася своїми думками, точніше, їхньою відсутністю, з мамою і подругами.
Терпіти не можу всяких порадників та інших “мимопроходилів”, але в той момент їхня думка для мене була важливою. Тож, переробивши всі ранкові справи, я сіла за телефон. В результаті думки, як завжди, розділилися. Подруги емоційно критикували мене вже за те, що я взагалі пішла на зустріч.
Як я могла, після того як об мене і дітей просто витерли ноги. Давати другий шанс у жодному разі не можна, адже якщо зрадив одного разу, зрадить і вдруге. Тим паче що я тільки-тільки навчилася бути самостійною. А мама була, навпаки, задоволена тим, що я зустрілася з колишнім.
Звісно, вона погано поставилася до ситуації загалом, але порадила мені задуматися про майбутнє. Діти ростуть, і все це для них стрес. Та й кому хочеться летіти з князі в багнюку, особливо в такому віці. До того ж нагадала, що готую я все ще погано.
Раніше в нас був кухар, який робив чудові страви. Тобто мама була на боці того, щоб повертатися у сім’ю, а подруги застерігали в жодному разі не повторювати помилки і не зв’язуватися з колишнім. І це на тлі того, що мені незрозуміло, які почуття я відчуваю до тієї людини, і чи відчуваю я їх узагалі.
Уже місяць минув, а я все в бабусиній квартирі. Намагаюся готувати за книжками, тож виходить ще більш-менш. Деякі речі мені все ще робити складно, але вести господарство – справа практики. З іншого боку, я підтримую спілкування з колишнім чоловіком.
Він став давати більше грошей на дітей, перестав пити і продовжує благати мене повернутися. Для нього місяць минув, мабуть, продуктивніше. Ну а я досі перебуваю в прострації. І залишати все як є не хочеться, і повертатися немає бажання. Що робити – розуму не маю.
Я вже доросла, не дитина, а відчуваю, що щось усередині в мене змінилося. Але сподіваюся, що незабаром усе буде як раніше, і я зможу ухвалювати зважені, самостійні рішення, а поки якось так.
