Мені 22 роки, а моєму обранцеві 20 років. Разом ми вже рік, з якого дев’ять місяців живемо разом. Мій коханий дуже хороша людина, він добрий і далеко не дурний хлопець.
Він вчиться, працює, прагне досягти в житті успіху і найголовніше – він мене любить. І я дуже його люблю! За цей рік ми дуже зблизилися, він став для мене практично рідною людиною.
Так у чому ж тоді проблема? А проблема в тому, що я шалено хочу дітей! Я хочу побудувати справжню сім’ю і жити не цивільним шлюбом, а узаконити стосунки і виховувати маленьке янголятко!
Але він через свій вік ще абсолютно не готовий до таких серйозних кроків, і в мене і в думках немає засуджувати його за це. І я навіть не проти почекати пару-трійку років.
Проблема в тому, що він вважає, що чоловік повинен заводити сім’ю не раніше років тридцяти, а я стільки не витримаю. Із цього приводу в нас були конфлікти, в один із яких я сказала йому, що хочу розійтися.
Але він, увімкнувши всю свою чарівність, став просити мене одуматися, і я, звісно ж, не змогла кинути його. Тим більше що сама його дуже люблю. Але думка про діток не дає мені спокою. Що мені робити?
Може дійсно розійтися і пошукати чоловіка, який дасть мені те, що я хочу? Але чи я знайду такого ж хорошого хлопця? Чи може все ж таки потерпіти і сподіватися, що коханий одумається і погодиться на дітей зараз?
