“- Ти що знову накоїв?! Я просила тебе не пити чай за ноутбуком, ти все залив! Не дитина, а якесь покарання, одні збитки! Ось постривай, батько ввечері прийде з роботи, буде тобі”, — все ще дзвенів у вухах голос матері, коли Мишко з рюкзаком через плече тягнувся до кнопки домофона.
Холодний вітер вдарив в обличчя гострою сніговою крихтою, варто було хлопцеві вийти з під’їзду. Відразу захотілося назад, у свою теплу суху кімнату. Але Мишко твердо вирішив, що треба йти. Навіщо терпіти, якщо його вдома ніхто не любить і не розуміє?
Потрібно бути реалістом та будувати нове життя: без батьків, без школи, без зобов’язань. Ось тільки дочекатися закінчення хуртовини — і можна йти. Він повернувся в під’їзд і, доїхавши ліфтом до останнього поверху, перейшов через балконний майданчик на сходи.
“Можна вважати, що офіційно втеча вже почалася”, – вирішив для себе хлопчик, сівши на бетонні сходи.
Вітер періодично проривався всередину, грюкаючи тонкими балконними дверима, і йшов низом сходами, а за каламутними шибками вікон сіріло занесене снігом місто.
Просидівши приблизно півгодини, Мишко відверто занудьгував. Телефон він спеціально вимкнув, щоб батьки не змогли додзвонитися, а оскільки зайнятися більше не було чим, він розглядав написи та малюнки, які роками осідали на заляпаних стінах.
Згадавши, що в рюкзаку він має кілька маркерів, Мишко дістав чорний і, стягнувши зубами ковпачок, почав виводити власні малюнки. Двері в черговий раз грюкнули, але Мишко не звернув на це уваги, поки не почув голос:
– Так от хто мені тут справи робе!
Схопившись на ноги від несподіванки, хлопчик рвонув униз.
– Та заспокойся, не буду я тебе чіпати. Мені все одно фарбувати, – долинуло йому вслід, але Мишко і не думав зупинятися. Він встиг пролетіти два сходові майданчика, коли почув фразу, яка змусила його пригальмувати:
– Рюкзак забув!
Обережно піднявшись нагору, Мишко побачив чоловіка з відром та великим пакетом у руках.
– Я не малював, — сказав Мишко, обережно простягаючи руки до рюкзака.
– Ага, мені не бреши, я ж не сліпий. Та й начхати я хотів. Кажу, мені все одно це зафарбовувати. Я маляр. Знаєш хто це такий?
Мишко кивнув, а незнайомець продовжував:
– Ти сам що тут робишь? Школу прогулюєш?
Михайло замотав головою.
– Ні, я в першу зміну вчуся.
– А-а-а, втік, отже.
– Ні, не втік! Просто гріюся.
– Мені не розповідай. Я сам так робив у твоєму віці. І не раз, — маляр говорив, а сам колупався у пакеті.
– Ну ось, розчинник забув. Чай будеш? — він дістав термос і, не чекаючи відповіді, викрутив велику кришку і наповнив її до країв.
– Ні.
– Як хочеш.
Сівши на закрите відро з фарбою, маляр подув і обережно сьорбнув напій. Під’їзд швидко сповнився ароматом чорного чаю з лимоном. Михайло, не зводячи очей з непроханого сходового гостя, сів на нижніх сходах.
– А ти не думав, що для втечі сезон не вдалий? – знову звернувся до нього маляр.
– Я не втік, – продовжував гнути свою лінію хлопець.
– Ага, а бутерброди, які в тебе з куртки стирчать, для голубів?
Михайло засунув пакет із криво нарізаними бутербродами глибше в кишеню.
– План хоч є якийсь? — продовжуючи сьорбати чай, посміхнувся маляр. — Чи так і збираєшся під’їздами ошиватися?
– Квартиру орендую! – не витримав Мишко. Йому не подобалося, що його вважають маленьким та несамостійним.
– А гроші є?
– А тобі що?
– Не тобі, а Вам. Тебе не вчили, що з незнайомими, тим більше старшими людьми, потрібно на Ви ?
Михайло промовчав.
– На, — простяг маляр кухоль, у який підлив чай, — випий, зігрійся.
Мишко недовірливо зиркнув, але все ж таки пінявся по сходах і прийняв частування.
– Слухай, я не збираюся тебе відмовляти чи здавати батькам. Я тебе знати не знаю, і мені, чесно кажучи, байдуже, що ти там задумав. Єдине, мені здається, що в тебе все не продумано. Щоразу, коли я збігав, як ти зараз, мені доводилося повертатися, бо не було де ночувати і не було чого їсти. Без грошей це неможливо, повір.
– І що ти… тобто що ви пропонуєте? — все ще не наважуючись сьорбнути гарячий напій, спитав Мишко.
– Можу порадити тобі відкласти втечу на тепліший час, а поки що накопичити на майбутнє житло та їжу.
– Батьки мені не дадуть грошей, — захитав головою Мишко. — Я мамин ноутбук зіпсував. А до цього впустив праску та розлив парфуми. Та й по математиці за чверть у мене трохи двійка не вийшла …
– Так, любиш ти, мабуть, косячити, — усміхнувся маляр.
Михайло ображено відставив чай убік і збирався на вихід.
– Я можу тобі допомогти, — знову зупинив хлопця незнайомець
– Як ви мені допоможете?
– Ти можеш працювати разом зі мною. Мені двадцять чотири під’їзди треба за зиму пофарбувати, починаючи з цього. Роботи багато, а я один. Отримуватимеш зарплатню, накопичиш на втечу.
– Мені одинадцять років. Працювати не можна. І я в школі ще навчаюсь.
– То ж після уроків. Як домашнє завдання зробиш, можеш підключатись на кілька годин. Отримуватимеш за виконаний обсяг. Відкладеш собі на втечу. Згоден?
– Не знаю. А раптом ви якийсь маніяк.
– Я взагалі тебе не переслідував. І ось скажи мені, схожий я на маніяка?
Мишко замотав головою.
– Загалом, ніколи мені з тобою тут це з’ясовувати. Якщо надумаєш, завтра в цей же час підходь сюди, тільки одяг треба такий, який не шкода. А зараз я піду. Без розчинника мені однаково робити нічого. Тебе як звати?
– Михайло.
– А мене Андрій Сергійович, — простяг маляр руку, і Мишко потис її. — Все, Михайло, давай, бувай.
– До побачення.
Після того, як Андрій Сергійович зник за дверима, Мишко просидів на сходах ще з півгодини, розмірковуючи над своїми перспективами. Маляр мав рацію: плану в нього не було, а грошей тим більше.
Михайлу навіть якось стало легше від того, що можна повернутися в тепло та затишок, а вже потім, ближче до літа, зробити нормальну втечу з повними кишенями грошей та ідей.
Вдома на нього чекало покарання за ноутбук і за те, що пішов з дому без дозволу, до того ж з вимкненим телефоном. Але він не думав про це, адже тепер у нього з’явилася мета. Він скоро втече, і все буде інакше. Так, як він сам захоче.
Наступного дня Михайло все продумав. Матері збрехав, що йде до однокласника, що живе в їхньому будинку на два поверхи вище. Уроки він обіцяв закінчити там же. Запитань не виникло, оскільки Мишко не вдягнув куртку і захопив із собою рюкзак.
Не встиг він піднятися , як ніс уловив важкий запах фарби та розчинника.
– А, Михайло! Прийшов? — привітався Андрій Сергійович, який уже встиг пофарбувати два поверхи.
– Так, я готовий працювати, — впевнено заявив майбутній втікач і поставив на підлогу рюкзак.
– А ти домашне завдання виконав? — навіщось спитав маляр, продовжуючи водити валиком по стіні.
– Ні, — махнув рукою Мишко, — навіщо мені її виконувати? Я все одно скоро втечу.
– Ні, друже, — повернувся до нього Андрій Сергійович, — так не піде. Мені потрібний помічник, на якого можна покластися. Сьогодні тебе батьки відпустили, а завтра через те, що ти їх обдурив , не відпустять. А в мене терміни.
– Але ж мені гроші потрібні!
– Тоді роби домашнє завдання, а потім підключайся.
– Я завтра спишу.
Маляр глянув на Михайла так, що хлопчик зрозумів, що торгуватися марно.
– Я не знаю, як вирішувати завдання, — сором’язливо зізнався Мишко, дістаючи зошит.
– Що там у тебе? Ходімо, покажеш.
Андрій Сергійович замочив валик у розчиннику і запропонував спуститися на кілька поверхів униз, щоб не дихати фарбою.
– А ви щось пам’ятаєте зі школи? — глянув він недовірливо на маляра.
– Щось пам’ятаю, давай перевіримо.
На домашнє завдання у них пішло близько години. Маляр справді пам’ятав багато і зміг розтлумачити Мишкові непідйомну тему з математики, а заразом поговорив з ним ламаною англійською. Якщо втікач все ще хоче влаштуватися до нього на роботу, він повинен дотримуватися встановлених правил. А що обманювати Андрія Сергійовича марно, Михайло зрозумів одразу.
Коли з уроками було покінчено, хлопчику було вручено респіратор і довірено тягати інвентар, а також цебро з фарбою.
У перший вечір вони зробили небагато, всього кілька поверхів. Але Андрій Сергійович все одно заплатив. Задоволений першою зарплатнею, Михайло втік додому.
Наступного дня хлопчик підготувався більш ґрунтовно. Більшу частину домашнього завдання він виконав ще в школі, а те, що здалося складним, розібрав разом зі своїм новим начальником.
Цю зміну він не так охоче працював і навіть почав філонити. Але Андрій Сергійович його не відчитав, а просто вручив суму вдвічі меншу за попередню.
– Це ж нечесно! Я зробив більше, а одержав менше.
– Я чудово бачив, як ти сьогодні працював, — похитав головою маляр.
Цього ж вечора Мишко вирішив закінчити з дурною витівкою. Він уже забув причину, з якої зважився на цю роботу, але батьки йому нагадали. Хлопець отримав черговий прочухан за бардак у кімнаті та за бійку з однокласником прямо під час уроку, про яку повідомила класна керівниця, зателефонувавши матері в обід. Вечір був сповнений сліз і образ. У думках знову гуркотіло страшне слово “втеча”.
Наступного дня Мишко повернувся на роботу у повній бойовій готовності.
Андрій Сергійович неохоче прийняв його назад і став поводитися ще суворіше, ніж раніше. Він постійно вимагав працювати на якість, перевіряв ще раз за Мишком кожен метр і змушував відтирати розлиту фарбу. Іноді роботу доводилося робити по другому колу, якщо десь було погано профарбовано.
До кінця першого під’їзду Мишкові нарешті довірили валик, але лише на останньому етапі. Натомість зарплатню трохи підвищили. Заповітна втеча ставала все ближче.
На середині другого будинку маляр запропонував поділитися. Мишко тепер працював згори донизу, а Андрій Сергійович, навпаки, знизу догори.
Батьки, на диво, нічого не підозрювали. Михайло йшов з дому в середньому години на чотири, а повертався завжди до темряви. Якщо мати дзвонила, він одразу зривався додому, намагаючись не викликати підозр.
За порадою маляра він працював у шапці та масці, щоб не забруднити обличчя та волосся, а також ретельно стежив за тим, щоб одяг, хай і змінний, був чистим.
У школі справи теж помітно пішли вгору. Гарним хлопець ще не став, проте двійки все рідше запливали на білі береги його зошитів і майже не пришвартовувалися в стовпцях щоденника. Причин для занепокоєння рідні не мали.
Іноді Михайло та Андрій Сергійович балакали. Мишко ділився своїми історіями зі шкільного життя, розповідав про друзів, про ворогів, про те, що батьки ставилися до нього набагато краще до появи молодшої сестри.
Андрій Сергійович також розповів про свій життєвий шлях. Розповіді його були не райдужними. Чим більше вони спілкувалися, тим незначнішими здавалися Мишкові його власні проблеми, але Андрій Сергійович запевняв, що будь-яка доля важлива, просто у кожного вона своя.
– Ну, що, на втечу вистачає? — спитав якось маляр, вручаючи Мишкові третину від своєї зарплатні, яку сам ще навіть не отримав.
За вікном голосно капало. Зима вже майже розтиснула свої клешні, і місто готувалося до зустрічі календарної весни. За планами Михайла до втечі залишалося не довго.
– Можливо, — знизав плечима Мишко. — Тільки я вже не впевнений, що хочу тікати.
– Що таке?
– Не знаю. Все якось змінилося. Я ось думаю: може, краще я ці гроші віддам мамі на новий ноутбук чи парфуми, які пролив. Адже це дійсно була моя провина.
– Мені здається, це добрий варіант, — кивнув маляр. — Знаєш, робота добігає кінця, а якщо твоя проблема вирішилася, то я можу закінчити і без твоєї допомоги.
– Я все одно завтра прийду, – твердо заявив Михайло.
– Добре, буду радий.
Увечері хлопчик, як і планував, урочисто простягнув матері конверт із накопиченими грошима і вибачився за свою поведінку. Він розповів про таємну роботу, про маляра, з яким проводив щовечора, про те, як він усе переосмислив. Реакція була негайною. Щоправда, не зовсім та, на яку чекав одинадцятирічний хлопчик, який вирішив зробити батькам приємне.
– Дай мені номер телефону твого Андрія Сергійовича, — попросив батько у Михайла.
Цього ж вечора, незважаючи на сльози та вмовляння сина, батько нагрянув до останнього будинку, де працював маляр.
Позичивши у свого колеги по роботі бейсбольну биту, чоловік збирався поговорити, і вибити всі дурниці з незрозумілого суб’єкта, що вліз у голову його дитини і ще платив гроші бозна за що. Яким же був його подив, коли перед ним з’явився двадцятирічний студент-заочник.
– Це ви Андрій Сергійович? — не вірячи на власним очам, спитав батько.
– А ви, я так розумію, батько Михайла?
– Ну… Ну так.
Чоловіки поговорили.
Студент навідріз відмовився від грошей, які намагався повернути батько Михайла, заявивши, що хлопчик чесно допомагав йому та виконав чималу частину роботи.
А ще він розповів про те, як ріс у дитячому будинку і як почав працювати приблизно у тому віці, що й Мишко. Він розповів про заплановані втечі свого юного помічника, про його переживання в сім’ї, про проблеми в школі і ще багато про що дізнався за ці місяці від свого нового друга. Батько мовчки вислухав і вибачився.
– Переді мною вибачатися не треба. Краще з сином поговоріть, він добрий хлопець. Не змушуйте його почуватися непотрібним чи надто маленьким. Ставтеся до нього з повагою.
– Я й не знав, що в нього стільки всього на душі. Адже він дитина. Звідки ці думки не розумію… Мене виховували так само. — Він замовк, прокручуючи в голові картинки з дитинства.
– Так, тепер зрозуміло, чому я не маю бажанням спілкуватися з батьком. Як же мені із сином тепер контакт налагоджувати? Він же мене, мабуть, ненавидить…
– А ви спробуйте разом попрацювати, напевно, він поділиться з вами тим, чим ділився зі мною. У мене тут об’єкт намічається, якщо хочете, можу запросити вас на один будинок.
– Дякую за пораду і за пропозицію, — простяг батько руку маляру і без жодного сарказму додав:
– Думаю, що ми нею обов’язково скористаємося, шановний Андрію Сергійовичу.
