Я вийшла заміж за теперішніми мірками досить рано, у 22 роки. Це був самий розпал мого студентського життя, під час якого я й не замислювалася над тим, що важливіше: кохати чи бути коханою? Мені хотілося лише скоріше втекти з рідного дому.
Батьки всіляко намагалися мене відмовити, посилаючись на мій вік і світле майбутнє, але в них не вийшло. Повинна сказати, я жодного разу про це не пошкодувала. Однак роки непомітно пролетіли, і ось мені вже 52. Чоловіка вже немає, я залишилася одна в приватному будинку на околиці міста.
Зараз я багато працюю, діти вже дорослі. І раптом отримую пропозицію про заміжжя! Здавалося б, жінка мого віку має бути на сьомому небі від щастя. І наречений завидний, ось тільки я не поспішаю приймати його пропозицію. У мене є для цього серйозна причина. Вся справа у покійному чоловікові…
Не можу сказати, що вийшла заміж через кохання. Як я вже згадувала, мені більше хотілося якоїсь самостійності. У домі всім заправляв батько, ми з сестрою по струнці ходили. Навіть мама боялася йому перечити. Зустрівши чоловіка, я зрозуміла, що мені з ним тихо і спокійно – все життя б так.
І нічого страшного, що батькам він не подобався. Я знала, що саме їх відштовхує: він був із бідної сім’ї, трохи нижчий за мене і злегка гаркавий. Але мій чоловік зміг розтопити навіть батьківське серце своїм ставленням до мене. Це була людина дивовижної доброти. Сонячна, працьовита.
Будинок, у якому я зараз живу, повністю зроблений його руками. Кожне вікно, кожна прибита поличка – все нагадує мені про нього. Кохання прийшло потім. Згодом, коли мої однокурсниці повискакували заміж за красивих і багатих, я зрозуміла, як сильно мені пощастило.
Зустрічаючись за чашкою чаю, молоді дружини навперебій розповідали, які в них нехороші чоловіки. Хтось п’є, хтось лінується, хтось із роками став байдужим бовдуром, а хтось навіть б’є. Мені нічого було розповідати. У мене все було добре. Дім ми прибирали разом, із дітьми теж сиділи по черзі.
Я, щоправда, частіше готувала – не люблю прання і миття посуду, а йому не подобалося ходити за продуктами і думати, що ж такого приготувати. Ті 15 років, що ми прожили разом, були найщасливішими в моєму житті. Я ніколи і ні від кого не відчувала стільки турботи і тепла, як від колишнього чоловіка.
Він жодного разу не підвищив на мене голос, а не згодні одне з одним були настільки рідко, що ці ситуації можна на пальцях перерахувати. На жаль, його не стало. На околиці міста взимку дороги чистять і посипають рідко. Машина пішла в кювет, і отримані травми були несумісні з життям.
Не знаю, як я це пережила. Напевно, найбільше мені допомогла сім’я чоловіка – нам це горе було близьким однаково. Хоча й мої батьки не могли знайти собі місця від смутку. Вони сильно переживали за мене, намагалися підтримати, але найстрашніші моменти відчаю я пережила зі свекрухою.
Минуло вже понад 10 років, але мені так само дорогий будинок, у якому я живу. Діти роз’їхалися на навчання в різні міста, але про мене не забули. Регулярно телефонують і приїжджають. Ось на минулий день народження вони в складчину з батьками купили мені поїздку в санаторій.
Там-то я і познайомилася з новим чоловіком – статний чоловік, трохи старший за мене, з хорошим заробітком і приємною зовнішністю. Начитаний, інтелігентний. Сама не знаю, що зі мною сталося – але моє серце ніби збожеволіло. З чоловіком такого не було, все було дуже спокійно і тепло.
А тут мене то в жар, то в холод кидає. Він ніколи одруженим не був, і все тому, що він живе з мамою. Мати серйозно хвора, тому він не може її залишити саму. І жодна наречена не хотіла жити з хворою свекрухою, так і залишився сам на старості років.
Після відпочинку в санаторії ми стали часто зідзвонюватися і дуже рідко бачитися, бо живемо досить далеко одне від одного, за дві години їзди. Зустрічалися на півдорозі, щоб обом було зручно. Я й подумати не могла, що коли-небудь знову буду у стосунках.
Але коли мова зайшла про щось серйозне, зрозуміла, що не готова. Він кличе до себе, вважає, що нам утрьох із його мамою добре житиметься. Запропонував, якщо перший варіант не підходить, до мене просто їздити, якщо я, звісно, запрошу. Заміж кличе, а я не можу.
Жити з його матір’ю не варіант. І я не можу уявити, що приводжу іншого чоловіка в цей дім, який з такою любов’ю побудував мій чоловік. І собі пробачити зраду не можу. Не можу навіть родичам розповісти, що в мене хтось з’явився. Як вчинити?
