Була п’ятниця. Вже починало сутеніти, а Іван тільки повертався з ферми додому. Стежка, якою він ішов, пролягала повз автобусну зупинку, де Іван помітив незнайомого хлопця, який сидів на лавці й розгубленим поглядом дивився на захід сонця.
– Привіт, – за сільською звичкою привітався з незнайомцем Іван. – Ти чого тут сидиш?
– Автобус чекаю, – спокійно відповів хлопець.
– Який автобус? – здивувався Іван.
– Який-небудь.
– Ти що, хлопче, на душу прийняв?
– На жаль ні… — зітхнув незнайомець. — Я б хотів, але, я не п’ю.
– Так? — з повагою здивувався Іван. — А ти знаєш, добрий чоловіче, що автобусів сьогодні в нашому селі вже не буде?
– Не буде? – хлопець недовірливо подивився на Івана. – Чому не буде?
– Тому що головна траса у нас осторонь. До неї майже п’ять кілометрів. До нас автобуси приїжджають строго за розкладом. Останній звідси відходить рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль.
– Так? – Хлопець на кілька секунд замислився, потім пробурмотів: – Ну й добре.
– Що добре? – занепокоївся Іван. – А ти сам де живеш?
– У Кривому Розі.
– Де? – ще більше занепокоївся Іван. – І як ти тепер додому добиратися будеш?
– А ніяк. – Хлопець сумно стиснув губи. – Буду до ранку тут сидіти. Вранці приїде перший автобус, я й поїду.
– Як це до ранку? — Іван здивовано подивився на хлопця. — Ти ж тут замерзнеш. Та й тебе, напевно, вдома чекають. Хвилюються.
– Ні-і… — хлопець похитав головою. — Мене тепер ніхто не чекає.
– Чому це?
– А тому що мене кинули.
– Покинутий? Ким покинутий?
– Дівчиною. Я з нею пів року жив, а вона… – Незнайомець зітхнув з сумом. – Вона мене кинула.
– Зачекай… – Іван похмуро посміхнувся. – А ти тут взагалі як опинився?
– Просто. Сів на перший-ліпший міжміський автобус і поїхав, куди очі дивляться. Думав, їду на край світу, а мене сюди привезли. Ех… Як це, виявляється, неприємно, коли тебе кидають…
– А скільки тобі років, шановний покинутий? – з іронією в голосі поцікавився Іван.
– А що? – невдоволено пробурмотів хлопець. – Якщо ви дізнаєтеся мій вік, щось зможе змінитися в моєму житті?
– Може й зможе, – добродушно посміхнувся Іван. – То скільки тобі років, бідолахо?
– Ну, тридцять.
– Скільки?! — Іван засміявся. — У тридцять років, і покинутий? Та ні, хлопче, ти не покинутий.
– Як це не покинутий? — обурився хлопець. — Мене сьогодні відкрито послали на… На всі чотири сторони. Ви розумієте? Я її кохав, а вона… Зрадниця… Вона ж до іншого пішла.
– Заспокойся, хлопче. – Іван поклав молодому чоловікові руку на плече. – Ти не покинутий. Ти ще не знайдений. Не знайдений хорошою жінкою. Нумо, встань.
– Навіщо? – злякався хлопець.
– Підемо до мене, ти переночуєш у мене вдома. А вранці я сам особисто посаджу тебе на автобус, що їде до Кривого Рогу. Ти, напевно, ще й голодний?
– Трохи, — кивнув незнайомець.
– Ось і добре. Як тебе звати?
– Микола.
– А мене Іван. Зараз нас з тобою моя дружина нагодує. Вставай, кажу, чого сидиш?
Хлопець неохоче підвівся з лавки, і вони пішли сільською вулицею. Коли до будинку Івана залишалося метрів двадцять, він раптом зупинився і запитав:
– Слухай, Миколо, а ти за професією хто?
– Будівельник.
– А який ти будівельник?
– Звичайний. Багатоповерхові будинки будую.
– Так? – Іван із зацікавленням подивився на молодого чоловіка. – А, припустимо, полагодити дах у дерев’яному будинку ти зможеш?
— Якщо заплатять, зможу, — хлопець знизав плечима. — Я ж професіонал.
— А якщо не заплатять? — поставив підступне запитання Іван. — Якщо людина дуже хороша, і будівельні матеріали в неї є, але платити їй поки що нічим. Ти зможеш допомогти, як благодійність?
Хлопець одразу ж підозріло подивився на Івана.
— Бачиш будинок із синіми воротами? — продовжив Іван і вказав на будинок, що стояв поруч із його хатою. — Ось у ньому живе справжня покинута людина, не те що ти.
Правда, це жінка. Ольга. Її кинув якийсь недобрий тип, залишивши з дитиною на руках. А в її будинку дах протікає. Сам поміркуй, як їй у такому будинку жити, та ще й з дитиною?
Давай, зайдемо до неї, подивишся, що можна з цим дахом зробити, щоб не перекривати його повністю. Якщо, звичайно, ти справді професіонал.
– Ні-ні, що ви! – злякано замахав руками хлопець. – Я до жінки не піду. Я цих жінок тепер бачити не хочу. Вони всі зрадниці.
– Це твої жінки зрадниці, а у нас тут все навпаки. І взагалі, Миколо, я зараз згадав, у мене в будинку сьогодні гостей навалилося безліч, тебе ніде покласти спати.
А в цьому будинку є веранда, і на ній є вільний диван. Тобі ж все одно, де спати, правда? Головне, щоб було тепло.
– А жінка молода? — ще більше злякався хлопець.
– Та не бійся, вона тебе не з’їсть, — знизав плечима Іван. — Ти тут поки що постій, почекай, а я налагоджу стосунки. Ця Ольга — жінка горда, може від несподіванки відразу й прогнати.
Іван залишив Миколу на стежці, сам підійшов до ґанку і сміливо постукав у двері.
– Оля! Сусідко! Не спиш? Відчини на хвилинку.
Незабаром двері відчинилися, і на порозі з’явилася моложава жінка в теплому халаті.
— Вітаю, дядьку Іване, — здивовано привіталася вона з вечірнім гостем. — Як тут спати? Ще рано. І справ повно. А ви чого? Щось сталося?
– Та я все через твій дах, — почав з далека Іван. — Він у тебе все ще тече?
– Поки дощів немає, не тече, — посміхнулася господиня. — А минулого тижня я втомилася ставити відра.
– Ось і добре. А я тобі знайшов людину, яка може полагодити дах.
– Ой, – зраділа і водночас злякалася жінка. – Та ви що? Так несподівано. У мене ж поки що немає чим платити. На ринок везти нічого, тільки червень почався. Ось почну продавати щось із городу, гроші з’являться, тоді можна й будівельників наймати.
– Це зрозуміло, — кивнув Іван. — Але людина ж має спочатку подивитися на об’єкт. Правильно? Щоб зрозуміти, що і як. І це… — Іван зробив паузу.
— Наш будівельник запізнився на останній автобус. А в мене вдома гості. Може, ти його на веранду пустиш? Переночувати.
– А він тверезий? – через паузу з підозрою запитала жінка.
– Він, взагалі, не п’є, – гордо відповів Іван. – Непитущий професійний будівельник. Рідкісний, можна навіть сказати – вимира.чий тип.
– Ну, якщо, справді, не п’є, тоді пущу, – невпевнено, але кивнула Ольга.
– І ти йому чогось перекусити дай. А то він до ранку не дотягне.
– Так і бути, – хмикнула Ольга, – нагодую вашого протеже.
– Миколо, — голосно покликав хлопця Іван. — Іди сюди, не соромся. Зараз господиня покаже тобі, що робити. А потім нагодує і покладе спати, як це прийнято у нас. А я, з вашої обопільної згоди, з вами прощаюся.
І Іван, залишивши двох на ґанку, поспішив до себе додому.
Наступного ранку він, ледь прокинувшись, почув, як з боку сусіднього будинку спочатку пролунали боязкі удари молотка, а потім — тріск дощок, що відривалися гвоздодером.
– Он як! – з подивом вигукнув Іван і весело поглянув на дружину. – Чуєш, Маріє, тріск? Це ж той самий Микола, про якого я тобі перед сном розповідав. Здається, він уже взявся за роботу.
Ольга, наша сусідка, вже взяла цього будівельника під свою опіку. – Іван засміявся.
– А то, сидить на лавці, носа похилив. Я, каже, покинутий… А я йому кажу, не буває покинутих у тридцять років! Бувають не знайдені! І я ж виявився правий. Га, Маріє? Правий.
