Уже понад 20 років мені доводиться спостерігати одну й ту саму картину – мій втомлений чоловік на дивані перед телевізором. Звісно, почесне місце квадратного екрана зайняв зручний ноутбук, але суті це не змінювало.
Він завжди проводив так своє дозвілля, і ніщо не могло зрушити його з місця. Скільки я пам’ятала себе в шлюбі, чоловік вічно був втомленим. При цьому його робота не була дуже складною і тим більше високооплачуваною.
Але цього цілком вистачало, щоб наприкінці дня поскаржитися на сильну втому й завалитися на диван, очікуючи на вечерю. Я теж працювала. Моя зарплата була навіть більша, ніж у чоловіка.
Так, я не працювала фізично, бо моя праця була інтелектуальною. Але це не скасовувало втому наприкінці робочого дня. Я теж хотіла полежати на дивані й розслабитися.
Однак така розкіш давалася тільки перед сном, бо весь час після роботи я віддавала дому, куховарству і дітям. Чоловіка ж, попри всі прохання допомогти, при цьому ніколи не було поруч.
Через роки такого життя моєму терпінню прийшов кінець. Одного разу, дивлячись на свого обрюзглого чоловіка в горизонтальному положенні з ноутбуком на животі, я раптом вирішила, що більше не буду нічого робити.
І замість того, щоб піти помити посуд, я завалилася в крісло і почала читати книжку. Так минув день-два. Чоловік помітив, що щось не так, тільки коли закінчилися чисті тарілки. Мити брудні він, звісно ж, не збирався.
Через деякий час він раптом виявив, що раковини й унітаз виглядають далеко не презентабельними, а блідий шар пилу на меблях уже було видно неозброєним оком.
Коли ж капці почали липнути до лінолеуму, його терпінню теж прийшов кінець. Він просто запитав в мене, чи не збираюся я прибирати. Я лише відповіла, що він може сам прибрати, адже теж живе в цій квартирі.
Чоловік знову почав розповідати, що він дуже втомлюється на роботі і в нього немає часу на таке. Але я нагадала, що теж працюю, теж втомлююся і теж хочу, щоб було чисто, але мені набридло, щ все на моїй шиї.
Я ж не прислуга! Я вірила, що ця коротка, але ємна розмова наштовхне чоловіка на правильні думки і бажання. Що в нього все-таки виникне ідея, що дружині потрібно допомагати.
Однак ситуація обернулася абсолютно несподіваним чином. Через кілька тижнів я застала чоловіка за укладанням речей у сумки. Виявилося, що він більше не може жити в цьому шлюбі.
Що він іде назавжди і подає на розлучення. Виявляється, він не зобов’язаний прибирати і так жити він не може. Надвечір його у квартирі не було. Я увімкнула музику і, на свій подив, потягнулася до ганчірки, щоб протерти пил.
Уперше за довгі роки я із задоволенням прибирала. Адже тепер я робила це не тому, що “це обов’язок кожної дружини”, а тому що хотілося порядку в домі, де більше нікого не було.
Того вечора мені здавалося, що разом із пилом і брудом із квартири зникали й останні сліди давно зів’ялих почуттів і стосунків з чоловіком. І це додавало мені сил і радості.
Схоже, я вже давно хотіла, щоб чоловік пішов. Просто боялася зізнатися собі. Тепер же я як ніколи почувалася вільною і задоволеною життям. Не знаю, чи правильно все це, але мені стало краще.
