Світлана стояла біля вікна і дивилася зверху на те, як її чоловік вів, тримаючи за руку, дівчинку… Їхню доньку. Їхню колишню доньку… Зараз грюкнуть дверцята, машина рушить і відвезе їх обох туди, звідки чоловік повернеться вже один.
По щоках Світлани стікали гіркі сльози, капаючи на маківку однорічної доньки, та невдоволено пхикала, намагаючись вивернутися з материнських рук… Свєта притискала дитину міцніше до грудей, і серце її стискалося від болю, сорому, жалю…
Дитину вони хотіли давно, але все ніяк не виходило, а тому рішення взяти малюка з дитячого будинку було ухвалено якось обопільно легко. Важко було лише здійснити його. Свєта пам’ятала їхній похід із чоловіком до дитячого будинку, насторожені дорослі очі на дитячих обличчях, які дивляться на них із надією і побоюванням.
Надюша сподобалася їй одразу, хоч чоловік і мріяв про сина. Русяві косиці, величезні світлі очі, – одинадцятирічна Надя була напрочуд схожа на покійну матір Світлани, і серце жінки здригнулося. Та й дівчинка теж одразу потягнулася до подружжя, раділа кожному їхньому приходу.
Шок стався з ними тоді, коли директор дитячого будинку повідомила, що Надя вважається “вічною вихованицею дитбудинка”. Дівчинку усиновлювали вже чотири рази і щоразу повертали назад. Світлана не особливо вдавалася в подробиці того, чому так відбувалося. Її добре серце просто стискалося від жалю до нещасної дитини, зрадженої стільки разів тими, кого вона вже звикла називати батьками.
Подружжя чекало на схвалення документів, вони стали забирати Надю все частіше до себе додому. У дитини в їхній двокімнатній квартирі вже була своя кімната, чому Надя була дуже рада.
Діти з дитбудинка обділені не стільки речами, скільки увагою і любов’ю, а ще їм усім не вистачало особистого простору. І тепер у дівчинки з’явилася своя кімната, а вже любові й уваги від майбутніх батьків та отримувала з лишком…
А тут ще й диво сталося, – Світлана раптом дізналася, що чекає на дитину. Адже так часто буває в тих, хто бере сироту в сім’ю, трапляється диво, і, крім прийомної, з’являється в родині ще й рідна дитина.
Подружжя було щасливе швидкій появі малюка, але скасовувати усиновлення однозначно не збиралося, – воно щиро звикло до дівчинки та полюбило її.
Минав час, опіка схвалила усиновлення і Надійка покинула дитячий будинок, як тоді здавалося, назавжди… Одинадцять років цілком свідомий вік і психолог, який допомагав адаптуватися дитині в новій сім’ї, настійно рекомендував батькам повідомити Наді, що в неї скоро з’явиться сестричка чи братик.
Подружжя так і зробило. Розмова відбулася, а точніше, монолог. Поки Світлана з чоловіком по черзі розповідали Наді ситуацію, та, розплющивши на всю свої величезні сірі очі, уважно їх слухала, переводячи серйозний погляд з одного на іншого…
Вони, звісно ж, щиро запевнили дитину, що любитимуть її не менше після появи малюка, що ніхто ніколи її не замінить у їхньому серці. Але, коли довелося пояснювати, що тепер кімнату Наді доведеться ділити з малюком на двох, щойно той підросте, погляд дівчинки на секунду став жорстким. Вона відвернулася і мовчки вийшла, не дослухавши батьків.
Відтоді Надя стала поводитися дуже дивно, – щойно дорослі з’являлися вдома, вона обіймала їх по черзі, зчіплюючи руки, притулялася і стояти так могла дуже довго. Підбігала ззаду, обіймала матір за шию так сильно, що це більше було схоже на ненависть.
Очі дитини дивно скляніли при цьому й зуби скрипіли від зусилля. “Я люблю тебе, матусю” – дедалі частіше й частіше чула Свєта від прийомної доньки.
Свєта обіймала доньку у відповідь, пестила, цілувала, а ось чоловіка дуже насторожувала дивна поведінка Надійки, хоч і любив він її не менше за дружину.
Психолог же на обережні скарги батьків провів кілька сеансів із дівчинкою і дійшов висновку, що дитина напрочуд швидко адаптувалася в новій родині… А зайва ласка і нав’язливість? Ну, нічого страшного, просто дитина боїться, що скоро увага батьків ділитиметься ще й на майбутнього малюка…
Справжнє пекло в їхньому домі почалося з появою маленької Вірочки. Дитина з’явилася на світ трохи раніше терміну, а тому часто плакала і буквально вимагала постійної уваги матері.
Щоб не турбувати Надю, ліжечко Вірочки розмістили в батьківській спальні. Світлана щиро намагалася знайти час на обох доньок, просто розривалася, втомлюючись до вечора настільки, що ввечері буквально провалювалася в глибокий переривчастий сон.
Чоловік допомагав їй як міг, водив Надюшу до школи, читав на ніч казки… І спочатку ніхто нічого не помічав… А ось потім…
Потім Світлана почала звертати увагу, що варто залишити Вірочку наодинці з Надею, як дитина просто заходилася в істеричному крику. Світлана, кидаючи все, вмить прибігала в кімнату, де заставала Надю, яка дбайливо поралася навколо сестрички, і малюка з червоним від крику личком.
Але одного разу Світлана застала Надю за тим, що її жахнуло і налякало. Дівчинка затискала носик немовляті, тримала так якийсь час, потім, побачивши, що ввійшла Світлана, відпустила, і Вірочка, намагаючись гарячково вдихнути повітря, відчайдушно закричала.
Світлана підбігла, схопила дитину на руки і довго, з останніх сил намагаючись зберегти спокій, намагалася з’ясувати в Наді, що тут сталося.
Надя уважно і серйозно дивилася на прийомну матір своїми величезними сірими очима і… мовчала. Мовчала вона і ввечері, коли з нею намагався поговорити вже чоловік Світлани. Але, проявивши диво дипломатії, він усе ж витягнув із Наді не надто правдоподібну інформацію, що та просто витирала немовляті носик.
Батьки поговорили з психологом, який також постарався всіляко їх заспокоїти і переконати в тому, що дівчинці не вистачає любові та уваги.
Потім був ще один небезпечний дзвіночок – Світлана встигла зловити Надю біля дитячого ліжечка до того, як та дала малятку пляшечку з сумішшю, завареною крутим окропом. Тоді Надя теж уважно й мовчки спостерігала за реакцією батьків, а Світлана, дивлячись у величезні красиві очі, так схожі на очі її матері, уперше подумала, що не бачить у них жодної краплини любові, лише порожнечу…
Минав час. Віра росла, ставала дедалі спокійнішою, та й Надя, як здавалося батькам, якщо й не полюбила, то звикла до сестрички.
Настало літо. Ще на стадії усиновлення подружжя збиралося з Надею поїхати на море і дівчинка дуже чекала, адже це мало стати її першою в житті поїздкою на море.
Але… з крихітною дитиною їхати було абсолютно нерозумно, і Світлана якомога м’якше сказала це Наді.
Того вечора Надюша вперше влаштувала істерику. Вона не просто плакала, вона вила як поранений звір, абсолютно відмовляючись слухати будь-які доводи й обіцянки. Вона кидалася на підлогу, несамовито стукаючи руками і ногами куди доведеться. Світлана була дуже налякана, вона зовсім розгубилася.
Але, що дивно, психолог знову не знайшов жодних відхилень у поведінці дівчинки, навпаки, після сеансу похваливши її за адекватність і чемність і, як і раніше, давши пораду приділяти Наді більше уваги.
Батьки не стали сперечатися, лише переглянулися і про себе вирішили терміново змінити психолога і пошукати когось більш досвідченого…
Того вечора Світлана вкладала Надюшу сама, – чоловік поїхав у відрядження. Вклавши в ліжечко Вірочку, Світлана з книжкою в руках понад дві години вела з Надею душевну бесіду. Їй навіть стало здаватися, що вона геть несправедлива до доньки, почала звинувачувати себе в дивній поведінці доньки та її ревнощах…
Винила вона себе рівно до того моменту, поки Надя в розмові не стала розпитувати, ніби ненароком, що було б, якби Вірочка раптом… пропала. Стали б батьки любити її, Надю, більше? Не стали б ще заводити дітей? Поїхали б із нею відразу на море чи ні?
Світлана обережно відповідала на дивні запитання дитини, а про себе думала, що Наді потрібен не психолог, а психіатр…
Сяк-так вклавши доньку, вона пішла до спальні й від утоми провалилася в глибокий сон. Прокинулася від дивних звуків, ніби хтось борсався поруч, машинально глянула на дитяче ліжечко і завмерла, – нависнувши над Вірочкою, Надя поклала дитячу подушечку тій на обличчя і намагалася притиснути міцніше.
Світлана одним стрибком опинилася поруч, відштовхнувши Надю, вона підхопила Вірочку на руки, личко малятка було блідим, посинілим. Світлана відчувала непереборне бажання дати Наді ляпаса, але її рука завмерла, коли вона зустрілася з дочкою поглядом. У величезних чистих очах дівчинки через край хлюпала злість і ненависть.
А далі Світлана почула таке, про що навіть згадувати не хотіла більше ніколи. Надя ненавиділа їхню дитину. Ненавиділа люто, ревнувала, бажала щоб тієї ніколи не було… Обіцяла знищити дівчинку за будь-яку ціну, бо вона зайва у стосунках Наді й батьків.
Світлана в жаху опустилася на ліжко і слухала гнівні слова крізь пелену сліз, абсолютно не розуміючи, де ж вона помилилася…
А далі були консультації психологів, психіатрів, безуспішні спроби достукатися до Наді, яка в категоричному тоні вимагала позбутися маленької Вірочки, інакше вона “прибере” її сама…
Прийомні батьки змушені були прийняти непросте рішення… І ось зараз Світлана стояла і дивилася на чоловіка, який вів назад у дитячий будинок їхню доньку. Їхню колишню доньку…
Надя зупинилася, обернулася і подивилася прямо на вікна своєї колишньої квартири, Світлана смикнулася як від удару струмом, відсахнулася від вікна і розридалася сильніше…
Коли вона наважилася виглянути на вулицю знову, то там уже не було ні чоловіка, ні Наді… навіть їхніх слідів не залишилося, – їх присипав м’якими пластівцями білий сніг…Спеціально для сайту Stories
