Моя мама все життя прожила на селі. Вона там виросла, обзавелася своєю сім’єю і виростила мене, а я нині живу у місті. Я вже й сама давно матір. В мене є чоловік та двоє чудових діточок.
Живемо у двокімнатній квартирі у спальному районі та намагаються по можливості відкладати на майбутнє. Я часто дзвонила матері. Тому вже давно знала про її намір переїхати у місто.
Вона постійно жаліється, що в неї немає сил займатися городом. Що їй вже набридло самій опалювати будинок взимку і що їй хочеться відпочити. І доки її сусіди активно працювали на землі, мама відкрито заявляла, що хоче жити в мене.
Це було дуже дивно чути мені. Мама була досить активною жінкою у свої 63 роки, а її набагато старші сусідки нічим не поступалися їй самостійністю. Мій чоловік був тієї ж думки.
Навіщо тещі переїжджати до міста, якщо вона може спокійно жити в себе? Адже не стара ще. Головною проблемою була житлова площа. Сім’ї з чотирьох осіб навіть двох кімнат було недостатньо.
Поки діти ще малі, це ще не настільки гостре питання. Але якщо до них приїде ще й бабуся, то буле зовсім сутужно. Я намагалася матері пояснити, що мені немає куди її забрати. Пропонувала допомогти їй грошима.
Але всі мої благання були порожнім звуком для неї. Під час останнього дзвінка вона заявила, що остаточно закинула город. А ще вона продала корову та розповіла сусідам, що переїжджає до міста. Я була в паніці.
Не знала, як краще їй вчинити. Просто не відчиняти двері? Дати грошей та відправити назад? У будь-якому разі ми не мали місця для матері. А винаймати окреме житло було не по кишені.
Залишається лише спробувати домовитись. Якщо не по телефону, то віч-на-віч. Може, тоді її вона почує мене і побачить, як ми живемо. Може тоді вона зможе зрозуміти, що її переїзд погана ідея.
