17 років тому розійшлася з хлопцем, тоді кохання не було, але нам було дуже добре разом. Був юнацький максималізм, який не дав нам побудувати нормальні стосунки, кожен з нас вирішив, що не потрібен іншому і я перервала спілкування, без сварок і скандалів, просто мовчки.
Нещодавно знайшли одне одного в соцмережі, але в кожного з нас є сім’ї. Голова запаморочилася, здавалося, це те найкраще почуття на світі. Здавалося, що й не було цих 17 років, почали спілкуватися. Так тривало півтора року, живемо ми далеко одне від одного. Зустрілися всього один раз.
Три дні щастя, абсолютного, як мені здавалося. З мого боку інтимні стосунки не планувалися, але не минуло й кількох годин, як я зрозуміла, що готова багато чого віддати за це хвилинне щастя, довго чинила опір сама собі, та й йому теж, але здалася.
Пізніше мене почала мучити совість, тому що з чоловіком стосунки практично ідеальні. Не знаю, любов це чи що, але те, що таких сімей мало, це факт. Щоправда, в той період було якесь охолодження з його боку, зміна роботи або вікова криза, думала, що за 15 років я йому набридла, ми ж живі люди.
Я почала розриватися між двома чоловіками, не фізично, а саме морально, це позначилося на стосунках із цим чоловіком на гірший бік, із чоловіком же, навпаки, стосунки стали ще кращими, тому що відчувала постійне почуття провини перед ним, і ніжність до чоловіка накривала з головою.
Мабуть, того чоловіка це почало зачіпати. Спілкування звели практично на “ні”. Він вирішував свої сімейні проблеми, я не заважала. Навіть, подумала, що не потрібна йому, хоча він стверджував зворотне.
Щойно йду в повний ігнор, може одразу написати, коли запитала, чому немає того спілкування, як раніше, з усіма пристрастями, каже, що не хоче вішати на мене свої проблеми, а вони справді в нього зараз є. Ось уже кілька місяців він не живе з дружиною і дуже переживає через розлуку з сином.
У них довго не було дітей, а ось коли з’явилася довгоочікувана дитина, начебто і не потрібні вони стали одне одному. Я не знаю, як мені поводитися з ним, пропонувала просто дружбу, каже, що не може зі мною дружити, ось і виходить, що не тримає і не відпускає.
Я ж уже нічого не хочу з ним, але й втратити його не готова, сподіваюся, що за кілька років моя образа вщухне і залишиться просто спілкування, нормальне людське, та й не звикла я розкидатися людьми, які мені дорогі. Не можу я його зрозуміти.
Образа тому, що я багато років думала, що помилилася в людині, закохалася, зустрілася, а тепер розумію, що якою розумницею я була в 19 років і ні в чому я тоді не помилилася. Ось тільки сталася зрада чоловіка і цього я ніяк не можу собі пробачити.
Якби він зі мною міг розділити всі ці хвилювання, мені було б набагато легше, до того ж у нього феноменальний дар переконання, а так, виходить, що заварили кашу разом, а тепер зі своїми проблемами я залишилася сама.
Він поговорить, якщо я попрошу, але це вже зобов’язалівка, а хочеться, щоб людину справді хвилював мій психічний стан, щоправда, знаю, що для чоловіків це не властиво, але так важко перебудуватися, коли зовсім недавно я чула від нього, що крім мене йому ніхто не потрібен…
Я зверталася до психолога, спочатку начебто як усю навиворіт вивернули, навіть трохи легше стало, але мене постійно змушували прийняти, що я для нього – коханка, а я не можу прийняти це як даність.
Я не хочу миритися з думкою, що людина могла говорити про спільну дитину, мій переїзд до нього, його приїзди до мене за 1500 км, і все це тільки заради тілесної близькості? Я його любила, а ніяк вже не зустрічалася з ним заради цього.
Для мене любов і близькість це дуже тісно пов’язані поняття. Звісно, у межах нашого з ним віку, можливо, років за 30 я цілком прийму і платонічне кохання. Впоратися з образою і почуттям провини не можу досі. Минуло вже 8 місяців і жодних зрушень, крім того, що гризу сама себе постійно.
Поруч чоловік, задоволений, щасливий як ніколи. Я йому посміхаюся, сміюся, а вночі, обіймаю його, зі сльозами на очах. Якби могла, розповіла б йому все, але я не можу заподіяти такого болю, та й не розв’яже це проблему, просто перекладу тягар відповідальності на його плечі.
