— Краще віддайте його! Він же чужий! Навіщо вам такий тягар?
— Діма й чути не хоче про це, — сказала Марія Матвіївна.
— Ви що, зовсім не розумієте, що на себе берете? — не могла збагнути Поліна, подруга Марії Матвіївни.
— Розуміємо, Поліно! Але що робити?! У тебе є інший варіант?
— Є! Я ж кажу, віддайте його! — розвела руками Поліна.
Марія Матвіївна похмуро подивилася на подругу й промовчала.
Коли син Марії Матвіївни, Дмитро, нарешті вирішив познайомити матір зі своєю нареченою, жінка зраділа. Вона вже давно мріяла про те, щоб її син — гарний, розумний тридцятирічний чоловік, її гордість і радість, — нарешті створив сім’ю.
Житло у Діми було — про це вони подбали з чоловіком, коли той ще був живий: після сме.ті матері Марії Матвіївни вони продали її старенький будиночок у селі й взяли в іпотеку двокімнатну квартиру для сина.
Діма тоді ще тільки вступив до інституту. Після його закінчення він влаштувався на роботу й повністю взяв на себе іпотечні платежі.
— Молодець твій Діма, — сказала тоді Поліна Марії Матвіївні. — Гарного сина ви виховали.
— Так… Він такий… — посміхнулася Марія Матвіївна. — Іноді, знаєш, я навіть хвилююся з цього приводу. Чи не занадто чесним і порядним ми його виховали? Життя зараз таке, що… словом, ці якості можуть і нашкодити.
— Можуть, — погодилася подруга. — Але чесність і порядність, все-таки, це добре. Насамперед для вас, батьків. З таким сином можна не турбуватися про старість. Не те що моя Варька…
Марія Матвіївна промовчала. А що тут скажеш? Вона знала, що у подруги донька виросла непутящою і Поліна навряд чи дочекається від неї тієї самої «склянки води»…
А з іншого боку, Марія Матвіївна й сама не хотіла б ніяких склянок. Правильніше було б дбати про себе, про своє здоров’я, фінанси, щоб потім не звалювати непосильний тягар на свою дитину, вважаючи, що вона тобі зобов’язана до кінця життя.
Коли відбувалася та розмова, Марія Матвіївна ще не знала, що незабаром її чоловіка не стане. Жінка дуже важко переживала такий удар долі. Іноді вона замислювалася про те, що було б, якби їхній син виявився таким, як Варя у Поліни — непутящим?
Сидів би без роботи на їхньому утриманні? Так і повисло б усе на Марії Матвіївні. Адже іпотеку ще треба платити й платити.
У голову жінки, буквально розчавленої горем, приходили найрізноманітніші думки. Але недарма кажуть, що час лікує, і Марії Матвіївні потроху стало легше.
Син радував її. Він був розумним, перспективним, добре заробляв, чудово виглядав — просто мрія й бажаний наречений для будь-якої дівчини.
І Марія Матвіївна почала замислюватися про перспективи: про одруження сина та онуків. Таких самих розумних і красивих.
— Коли Дімка приведе наречену, я всіма силами постараюся з нею подружитися, — казала Марія Матвіївна Поліні. — Не хочу бути мегерою. Навіщо псувати життя молодим?
— Ти правильно думаєш, — посміхнулася Поліна. — Тільки життя буває складнішим, ніж здається. Як казала моя мама: «Не кажи „гоп“, поки не перестрибнеш…»
Марія Матвіївна знову промовчала. Вона розуміла, що у Поліни гіркий досвід, і тому вона так песимістично міркує. Адже її Варя досі сидить на шиї матері, працювати не хоче, та ще й вживати почала.
Незаміжня, онуків, швидше за все, не передбачається. І чи потрібні вони за таких обставин? Хіба про таке майбутнє мріяла подруга? Та й хто про таке мріє?
І тому, коли Діма, якому щойно виповнилося тридцять років, повідомив, що незабаром приведе до матері свою наречену, Марія Матвіївна зраділа. Почала мріяти про весілля та інші радісні події.
Однак реальність виявилася дещо іншою.
— Знаєш, ця Женя мені зовсім не сподобалася, — розповідала Марія Матвіївна подрузі.
— Яка вона? Розкажи! — з ентузіазмом вигукнула Поліна.
— Здається, нормальна, — знизала плечима Марія Матвіївна. — Просто, знаєш, трохи недоглянута і якась втомлена, з похмурим поглядом. Таке враження, що їй би відпочити, виспатися, зробити гарну зачіску, макіяж, манікюр і все таке, і вона стала б яскравішою, красивішою. А так — сіра мишка. Але поводиться, знаєш як?!
— Як?
— Коли Діма й вона приїхали, я запропонувала їм не тільки чай, а й пообідати. Сіли, їмо. Бачу, вона хоче щось сказати. Виявляється, у моїй страві їй не вистачило солі. Вона встала прямо з-за столу й почала лазити по моїх шафках, шукаючи сіль. Це що таке?
— Мм так… Дивно… — промовила Поліна. — Ну, по-перше, я б, наприклад, навіть не сказала, просто з’їла б так, не така вже й велика біда. А по-друге, лазити по шафках у чужому домі…
— Я потім розповіла про це Дімці, а він сказав, що, мовляв, у неї таке життя, доводиться бути такою — нахабною й боротися за місце під сонцем. Тому що… тому… — Марія Матвіївна не договорила й, прикривши обличчя руками, тихо заплакала.
Потім, опанувавши емоції, продовжила:
— Навіть не знаю, як це сказати. Загалом, у неї є дитина-інвалід. Йому вже шість років. І він народився таким. І таким залишиться. А чоловік від неї пішов, поїхав кудись, кинув її одну справлятися з цією халепою. І ніхто не знає, де він.
Марія Матвіївна знову беззвучно заплакала, відвернувшись до вікна.
— Дімка її дуже любить, хоче одружитися, — сказала вона, витираючи сльози. — За що це нам, скажи?!
Жодні вмовляння матері не вплинули на сина. Діма переконував Марію Матвіївну, що Женя хороша, а хлопчик — взагалі диво.
— Він розумний, знаєш який! — хвалив малюка Діма. — Ти, коли з ним познайомишся, відразу зрозумієш. Тільки ось йому важко рухатися, розмовляє трохи нерозбірливо і ще всяке-різне… Але на розумових здібностях це ніяк не позначається!
Чомусь саме цей факт Дмитро особливо підкреслював. Але матір це не дуже втішало. Проте, познайомившись із хлопчиком, якого звали Гриша, вона справді відчула до нього велику симпатію. Хлопчик мав легкий характер, був життєрадісним, веселим, допитливим, багато знав і справляв найсприятливіше враження.
— Він дуже мріє піти до школи, як усі діти, — сказав Дмитро матері, коли вони були у неї вдома наодинці.
Марія Матвіївна мовчки витерла сльози. Усе це було зворушливо добре й прекрасно, але… Краще б це їх ніяк не стосувалося. Ось такі похмурі й егоїстичні думки блукали в голові жінки.
Дмитро й Женя одружилися. Тихо, без весілля, просто розписалися. Почали жити в квартирі Діми. Цілком дружно. Про онуків Марія Матвіївна й не згадувала. Зрозуміло, які їм інші діти, з однією б впоратися! Хоча, як вирішать, так і буде. Можливо, наважаться, — думала Марія Матвіївна, у глибині душі все ж сподіваючись.
— Хлопчик і справді класний! — ділилася вона з подругою. — Але рухається важко. Стільки всього йому потрібно! Дімка розповідає мені, а в мене волосся стоїть дибки від жаху… Не дай Боже…
Хоча… Тепер це мій онук. Привчаюся до цієї думки. Знаєш, на них так приємно дивитися. Нормальна сім’я вийшла, хороша. Начебто й ця Женя нічого. Справді, зробила стрижку, причепурилася.
— Адже її тепер забезпечує твій синок, — вирвалося у Поліни. — Вибач, не хотіла натискати на болюче місце, але ти мене знаєш…
— У твоїх словах є частка правди, — зітхнула Марія Матвіївна. — Я стільки ночей не спала, все думала і, знаєш, що вирішила? Нехай живуть, якщо їм добре. Ну ось така доля, значить.
Навіщо плакати? Хлопчик, справді, чудовий. Може, ще й свого народять. Буде в мене другий онук.
«Нормальний…» — подумки закінчила за подругу Поліна.
— А чому, до речі, Гриша таким народився?
— Травма під час пол.гів, — тихо відповіла Марія Матвіївна. — Від цього, на жаль, ніхто не застрахований…
Через вісім місяців одного осіннього ранку у вихідний день Женя заявила чоловікові, що їй треба поїхати. Що подруга запросила її на весілля. Їхати далеко, в інше місто.
Поки розгублений Діма намагався збагнути, що до чого, Женя взяла свої речі (судячи з усього, заздалегідь зібрані) і вийшла з квартири. Як потім з’ясувалося, назавжди.
Того ж вечора Женя надіслала чоловікові відеоповідомлення, в якому говорила, що втомилася від такого життя. А Діма — хороший чоловік, він полюбив її сина й прийняв його як рідного, і тому вона більше не турбується за Гришу.
«Прощавайте», — мило посміхнувшись, сказала Женя з екрану телефону. Номер Діми вона заблокувала у своєму телефоні.
Марія Матвіївна після такої новини потрапила до лікарні з гіпертонічним кризом. Діма теж був недалекий від цього. Перевіривши шафи, він змушений був визнати, що Женя забрала все, що стосувалося її. Залишила лише речі та документи Гриші — усі його численні виписки, картки, висновки, рецепти на ліки тощо…
Гриша довго плакав, зрозумівши, що мати його покинула, проте він встиг сильно прив’язатися до Дмитра, а ще…
Послухавши розмови дорослих (Марія Матвіївна, щойно виписалася з лікарні, одразу приїхала до сина й «онука»), він зрозумів, що віддавати його нікуди не збираються, і заспокоївся.
— Ці очі, Поліно! Такі розумні, мудрі, незважаючи на те, що йому лише сім років! — розповідала Марія Матвіївна подрузі. — Він усе розуміє, усе! Сам запитав про дитячий будинок.
— А ви? — напружилася Поліна.
— Ми? Сказали йому, що не віддамо.
— Навіщо ж так казали? Навіщо давати дитині марну надію? — не зрозуміла Поліна.
— Чому марну? Ми й справді не віддамо. Просто все це буде складно оформити, — сказала Марія Матвіївна. — Батько в нього вказаний у свідоцтві, але ніхто не знає, де він. І де мати, тепер теж ніхто не знає.
У понеділок Діма піде оформляти тимчасову опіку. А з Жені треба виб.ти аліменти. Усім цим Діма й займатиметься зараз. Ця хитра дійсно все прорахувала… Знала, що Дмитро не кине хлопця. Я мала рацію. Порядність і доброту мого сина використали. І тепер у нас такі справи.
— Віддайте його, і справа закінчиться! — заявила Поліна. — Він вам чужий, чужий! Своїх здають, а тут… Ви що, не розумієте, який це тягар?!
— Ми все розуміємо, Поліно. Але я собі просто не пробачу. Я не зможу спати спокійно, як ти собі це уявляєш?!
— Та просто! Віддайте і все. Викресліть і забудьте, як страшний сон. Ось ще придумали, чужого інваліда підбирати…
Марії Матвіївні було неприємно слухати такі розмови. Вона й сама все чудово розуміла. Але вони з Дімою вже вирішили: Гриша житиме з ними.
До школи Гриша пішов, хоч і не до звичайної, а до корекційної. Все виявилося не так уже й погано. Дмитро багато з ним займався, регулярно водив до фахівців, допомагала й Марія Матвіївна. Хлопчик досить непогано пересувався, сам себе обслуговував і більш-менш виразно говорив.
Ключову роль відігравало ще й те, що він сам дуже хотів бути якомога «нормальнім» і не обтяжувати інших. Тому й терпів біль, і наполегливо займався. І, звісно ж, величезну роль відігравала підтримка близьких.
У Гриші з’явилася мрія — стати повноцінним членом суспільства, добре заробляти й забезпечувати своїх: тата-Діму (як він його називав) і бабусю, зовсім чужу бабусю Марію, яку він полюбив усім серцем і яка полюбила його.
Не те що рідна бабуся, мати Жені, яка зраділа, дізнавшись, що дочка, нарешті, знайшла спосіб «позбутися тягаря» — свого сина-інваліда Гриші.
Вона з самого початку дивувалася, чому ж дочка відразу не віддала хлопчика до дитячого будинку? А потім зрозуміла.
Тому що Женя добра й милосердна! Адже раніше вона знайшла синові нормального батька, щоб той подбав про нього. А якщо Діма віддасть Гришу до дитячого будинку — то це вже буде на його совісті. Чудове рішення.
Правда, аліменти платити «добрій і милосердній» Жені все ж довелося — Дмитро домігся цього.
А Гриша виріс, закінчив навчання і став хорошим ІТ-фахівцем. Хлопець дійсно виявився дуже розумним і обдарованим. Спілкуючись з ним, люди швидко забували про його фізичну ваду, настільки він був цікавим співрозмовником і просто чудовою людиною.
