У мене дві доньки. Із чоловіком ми розійшлися, коли молодша тільки до школи пішла. Переїхали ми до моєї матері в село. Вона тоді дуже підтримала нас. Не знаю, як би впоралася з усім, якби не мама.
Коли дівчатка стали старшими, залишила їх із мамою, а сама поїхала на заробітки за кордон. Уже багато односельців там працювали. Тож знайомі і зустріли, і допомогли знайти роботу. Звісно, було важко в розлуці.
Мені ставало легше від знання, що в моїх дітей і матері є хороша їжа, гарний одяг, теплий і затишний дім. Звісно, щомісяця я надсилала їм гроші, але так само регулярно відкладала на свою мрію.
І коли доньки виходили заміж, я змогла їм допомогти: кожній на весілля подарувала по хорошій однокімнатній квартирі. Подарунки одразу ж було оформлено на дочок. Я вважала, що так виконала свої материнські обов’язки.
Коли дівчата обжилися, коли кожна налагодила своє життя, я сказала їм, щоб вони більше на мої гроші не розраховували. Вони не заперечували. Зрозуміло, були подарунки, продовжувала допомагати мамі.
Тепер я стала збирати і на власне житло, і на старість, яка не за горами… Три роки тому не стало моєї мами. Я продовжую працювати за кордоном, а будинок, який успадкувала, стоїть порожнім.
Не раз просила доньок і зятів бодай по черзі їздити в село, щоб наглянути за будинком. Взимку протопити кілька разів, почистити подвір’я від снігу. Влітку скосити траву, прибратися в саду, помити вікна, пофарбувати, підремонтувати.
Але ні, завжди знаходилися причини для відмови. Так і стояв би він занедбаним, але я наважилася звернутися по допомогу до сусіда. Пообіцяла платити за роботу. Він погодився.
Не щодня, але часто що-небудь лагодив, доглядав за садом, подвір’ям. Телефонував, повідомляв про зроблене, розповідав про те, що потрібно зробити. Доглядаючи за могилою своєї дружини, прибирав і мамину…
Поступово між нами виникло щось більше, ніж просто ділові стосунки. Симпатія, довіра… Ми подовгу розмовляємо: згадуємо, ділимося тим, що хвилює, цікавить нас обох і окремо. Іноді мріємо.
Він вже кілька років удівець. Є в нього дорослий син, теж живе за кордоном, а на самому початку весни він покликав мене повернутися додому. Мовляв, добудуємо й оновимо будинок, житимемо разом. Я не проти, навіть рада.
Але розповіла своїм донькам, а вони розсердилися: що це я на старості начудила? Заміж вийти надумала курям на сміх? І навіщо чужу людину в сімейне гніздо приводити?
Пообіцяли, що якщо прийму пропозицію цього чоловіка, то вони не приїдуть до нас на Великдень. Може, сподівалися, що дороблю будинок і візьму одну з них до себе? Але ж колись він усе одно перейде до них.
