Я у декреті вже півтора роки. З чоловіком розлучилася, коли доньці був місяць. Допомагає мама, не скаржусь.
Наразі є хлопець. Відносини повільно перетекли з дружби на побачення. У нас все добре, він надійний, дбайливий, опора у моїй нелегкій ситуації.
До дитини не сказати б, що він тягнеться, але й не ігнорує: може допомогти мені по дрібницях з донькою, грає з нею, спілкується.
І хоче з нами жити. Спробувати звести сім’ю. Дочка до нього добре ставиться. Тато відвідує дочку.
Він раз на місяць привозить аліменти, і ми гуляємо втрьох із дитиною. Більше ніякої уваги немає, лише раз на місяць, дитина його цурається, не впізнає.
А до хлопця біжить, коли бачить, він дуже багато говорить про спільне проживання, сім’ю. І про спільну дитину звичайно.
А я не можу. Не хочу. Боюся, що не захочу вже ніколи народжувати. Сказати, що материнство — не моє, ні, я люблю дочку і намагаюся бути класною мамою.
Але другої дитини я з низки причин не хочу. Я просто мрію, нарешті, вийти з декрету і почати реалізовувати себе. І друга дитина до планів не входить.
