Сталося це вісім років тому, тоді я жила цивільним шлюбом із хлопцем – наразі вже колишнім. Спочатку ми жили в місті, а коли захворіла його бабуся, довелося переїхати до неї в село і допомагати по господарству.
Я ще до переїзду до бабці розуміла, що стосунки наші недовго триватимуть, оскільки на першому місці в нього стояла не я, а оковита, і як я не намагалася йому допомогти – все було даремно.
Ось я і подумала: допоможу йому з бабусею, підлікуємо – і піду, жити разом було просто нестерпно. Але не тут-то було. У бабусі цієї була подруга-сусідка. У селі подейкували, що вона відьма.
Але я ж не вірила в таке, ставилася до неї добре, допомагала, якщо треба було, давала почитати свої улюблені книжки і без жодної задньої думки пригощалася її гостинцями.
Буквально за місяць мого знайомства із сусідкою я якось фанатично почала любити свого хлопця. Одна думка, що він мене кине, приводила в жахливий стан, мені ніхто на світі був потрібен, тільки він і його бабуся.
Я робила все, що скажуть і накажуть, терпіла його витівки, зради тощо. Що це було, я зрозуміла тільки через чотири роки, які прожила, як у тумані. В останній рік мого життя в селі сусідка-відьма захворіла.
Коли її привезли в лікарню, у лікарів був шок: як вона ще живе – всі органи всередині вмирали. Лікувати її не стали, відправили додому, а родичам сказали готуватися до гіршого.
Та не тут-то було – понад півроку вона ще не могла померти, страшні крики від болю ночами чули всі сусіди. Потім хтось порадив її близьким зірвати дошку на горищі, тієї ночі вона і померла.
А вранці я зібрала речі й поїхала додому. Зайшла до мами, впала їй на коліна й ревіла, як маленька дитина. Було таке враження, що всі ці роки хтось інший жив у моєму тілі.
Після всього цього з’ясувалося, що ця сусідка навела на мене псування, змовившись із бабусею мого колишнього хлопця. Мабуть, щоб я не кинула її онука і була безкоштовною робочою силою в їхньому господарстві.
