Іванну вважали недбалою свекрухою й жахливою матір’ю. Причини для таких висновків були безглуздими й смішними.
Річ у тім, що Іванна не цікавилася життям своїх синів. Не набридала дзвінками, рідко приїжджала до них у гості. І ніколи не турбувала своїх дітей без особливого приводу.
— І навіть серце не здригається? — дивувалася сусідка Людка. — Я б уже з розуму зійшла, якби не знала, як там живе мій Дімочка…
— Де там? — нахмурила брови Іванна.
— У невістки. А де ж іще?
— Там, де зазвичай живе твій Дімочка. Як і всі.
— Ну не кажи… Віка рідко варить супи… Лінується прасувати білизну. – Завела звичну пісню подруга. Її не влаштовувало те, як вела господарство єдина невістка.
Іванна, слухаючи скарги, посміхалася про себе.
Син Людки знав, на кому одружується, отже, його все з самого початку влаштовувало. То який сенс нарікати на те, що не в силах змінити? Лише марна трата нервів і привід для сварок.
Своїх синів Іванна любила, але в їхнє життя не втручалася з банальної й очевидної причини — вважала, що не її справа лізти в чужий дім зі своїми правилами.
— Чесно кажучи, — Іванна хитро примружилася, збираючись сказати Людці те, що шокує її. — Я вдячна своїм невісткам за те, що забрали у мене синів. Годують, напувають, доглядають, люблять. Чого ще бажати? А я… Я втомилася… Змучилася, перепрацювала, втомилася.
— Якщо тебе слухати, то можна подумати, що ти їх не любиш, — образилася Люда. — Як годують? Чим напувають? Моя невістка навіть компоти варити не вміє… А доглядає як… Постійно бачу сина в пом’ятому одязі…
Ні, я не можу свого Діму кинути напризволяще. Занадто вже його люблю. У будь-якому разі мене ніяк не можна назвати недбалою, — натякнула Люда. – Але вони ображаються через зауваження.
– Якби ти його любила, то не дратувала б ні його, ні його дружину, — Іванна не пропустила «шпильку» на свою адресу. — Щоразу, коли тобі хочеться посварити невістку, прикуси язика. Може, допоможе.
Людка стиснула губи, почувши її відповідь. Можливо, вона й збиралася щось сказати, але вирішила промовчати. Вкотре кожна залишилася при своїй думці, але останнє слово знову було за Іванною.
Незважаючи на це, того дня жінка засумнівалася в правильності своєї поведінки. Може, вона й справді недбала свекруха й мати, раз не втручається в справи сімей своїх синів?
Про цю жінку в селі ходили різні чутки, але всі точно знали: сперечатися з Іванною марно, а часом це навіть небезпечно. Жінка не стримувала язика й не переймалася ніжними почуттями людей. Так її виховали.
Свою матір Іванна не знала. Виховувала її бабуся. Та не давала їй поблажок, не балувала любов’ю й не зважала на чужу думку.
— Навіщо ти дівчину ганяєш до втрати свідомості? Вона ж сирота. Шкода. Таких треба любити втричі більше, — засуджували бабусю сусіди.
— Саме тому й ганяю, що вона сирота! Не пропаде.
Іванна не сердилася на бабусю, навпаки, поважала її й захоплювалася нею. Усі її доручення виконувала беззаперечно.
Вважала це своїм обов’язком за турботу й свіжий хліб. Сльози й жалість до себе придушувала в зародку. Адже не мала права скаржитися на долю. Хто знає, як склалося б її життя, якби бабуся не погодилася піклуватися про неї.
Напевно, згнила б під яблунею, там, де мати її новонароджену залишила.
Вона проявила свою волю лише раз, коли закохалася в сусідського хлопця Тимофія. Бабуся не зрозуміла її вибір. Засудила.
— Усі чоловіки однакові. Рубають дрова, косять траву, копають грядки, а цей цілу годину вимальовує крапельку роси на полотні. Сміх, і все. З таким ти пропадеш.
Іванна навіть бровою не повела.
— Або Тимофій, або ніхто! По.ру старою дівою.
— Пом.рай, — легко погодилася бабуся.
Довго Іванна домагалася свого. Хотілося, щоб бабуся прийняла й погодилася з її вибором.
Кожен день Іванна знову й знову заводила звичну пісню.
— Краще б ти зайнялася справою й подумала разом з усіма, як відігнати лисиць від села.
— Та що мені твої лисиці?! Нехай приходять. Нехай навіть тут живуть! Я їм шкарпетки зв’яжу. «Невже ти не розумієш, що моє життя — це не життя без Тимофія!» — кричала у відповідь Іванна.
Поява лисиць у селі стурбувала всіх. Кожен використовував свої методи, щоб відлякати хижаків від ділянок. Точилися обговорення, суперечки. Пліткувалм, що якщо лисиці не бояться людей, то це означає, що вони хворі на сказ.
Хтось хвилювався за врожай, хтось — за своє здоров’я. Однак проблема була спільною. Іванна не слухала розмов, її серце було зайняте коханням.
Тимофій був ласкавим, милим і добрим до неї. За це вона його й покохала. Ніжності в її житті бракувало від слова зовсім.
Наприкінці літа Іванна поставила бабусю перед фактом. Не схвалить весілля — значить, так тому й бути. Все одно вийде заміж.
Бабуся, вкотре вислухавши онуку, похитала головою.
Іванна не придумала нічого кращого, ніж впасти на землю й почати котитися по ній, витискаючи з себе ридання. З вуст виривалися лише хрипи та стогони. Від злості не виходило зображати велике горе. У цей же час до них на ділянку зайшла сусідка, яка, побачивши, як Іванна б’ється мало не в конвульсіях, схопилася за голову й побігла сповіщати про те, що сталося.
— До Василівни з онукою дісталися лисиці. Молоду дівчину покусали, вона корчиться в судомах! Яке ж це горе! Біда! Сказ у селі.
Бабуся лише закліпала очима. А Іванні стало соромно й прикро. Чому ж вона поводиться, наче маленька дитина? Завжди зібрана й стримана, вона вирішила досягти свого ганебним методом.
Іванна встала на ноги й струсила з себе землю з травою.
— Своє слово я сказала, — поставила крапку в сьогоднішній виставі Іванна, притискаючи долоні до почервонілих щік.
Бабуся лише похитала головою.
— Ой, як ти будеш жаліти, дівко! Дармоїд він і ледар. Гірше за нього — хіба що п’.ниця.
— Так, це мій вибір.
Іванна гордо підняла голову й пішла. Сівши за сараєм, щоб ніхто не бачив, вона розплакалася. Вперше й востаннє вона так сильно плакала. Їй хотілося кохання. І здавалося, що від весілля з Тимофієм залежить усе її життя.
Ніщо в майбутньому чоловікові Іванну не бентежило. Все її влаштовувало й подобалося. Найгірше було те, що бабуся не приймає її вибір.
Бабуся простежила за Іванною. Щирі сльози онуки відгукнулися болем у серці. Виросла її дівчинка й тепер хоче кохання. А хіба можна наказати серцю?
«Вона ж не передумає. На своєму стоятиме. Залишається тільки змиритися», — вирішила бабуся.
Іванна сприйняла питання про весілля як своєрідну згоду й схвалення… Радості не було меж. Від щастя Іванна стрибала, скакала й танцювала. До того часу й сусіди збіглися подивитися, що відбувається з онукою Василівни.
Побачивши завжди стриману Іванну в шаленому танці, вони жахнулися. Біда все-таки сталася, і є постраждалі. І головне — хто? Молода дівчина, у якої ще все життя попереду.
— Що з дівчиною? Невже справді сказ?
— Це ви самі скажені, — від захвату кричала й сміялася Іванна, — а я виходжу заміж.
Наступного дня вона зробила висновок: не можна нікому показувати щирі почуття. Не так витлумачать, не так зрозуміють. Від пліток потім сто років не відмиєшся. І вона була цілком права у своїх висновках. Відтоді почали пліткувати, що на характер Іванни вплинув укус лисиці.
Тимофій з підозрою сприйняв радісну звістку від нареченої.
— А Василівна не проти? Дозволить жити?
— Не заперечує. Дозволить жити, — запевняла Іванна і, щоб надати своїм словам переконливості, для достовірності додала: — Ти їй завжди подобався.
— То чому ж вона при кожній зустрічі називає мене безруким дармоїдом?
— Та це від збентеження й від радості, що ти станеш її зятем, — базікала Іванна. — Вона рада, справді рада. Прийме тебе як сина. Ух, тепер заживемо!
Іванна не пошкодувала про свій вибір навіть через роки. Тимофій, як наймолодший син у своїй родині, не був привчений до праці.
Хлопчика з самого дитинства пестили й обожнювали. Він міг цілий день сидіти й малювати свої картини. Але й зовсім безруким його назвати не можна було.
Рубав дрова, топив піч, косив траву. Все, як бабуся й наказувала. Правда, до роботи брався з таким нещасним виглядом, що серце стискалося від жалю.
Найбільше Іванну в чоловікові дивувало те, що він уміє бачити прекрасне, здавалося б, у звичайних речах. Якщо жінка, прокидаючись вранці й дивлячись на сніг, розуміла, що незабаром доведеться щодня розчищати доріжки, то Тимофій, навпаки, захоплювався красою. Сніг здавався йому білуватим покривалом.
Одного разу після сильного снігопаду він змусив Іванну разом із собою милуватися цією красою.
— Дивися, як він переливається на сонці. Немов пухнасте покривало, що вмістило в себе міріади зірочок. Як блищить! Краса! Аж тремтіння пробігає по тілу.
Як би Іванна не намагалася, вона не могла побачити зірок. Для неї сніг був просто снігом. Однак, щоб порадувати чоловіка, вона вирішила погодитися.
Тимофій, тремтячи від захоплення, дістав мольберт і чисте полотно. Почав писати нову картину. Іванна стояла поруч і зітхала, здригаючись від холоду. Їй подобалося, що чоловік так захоплений своєю справою. Хіба що останнім часом він дедалі частіше відкладав свої роботи.
Його картини були чудовими, проте марними. Роботи продавалися рідко. Виручених грошей ледь вистачало на нове полотно та фарби.
Тимофій засмучувався й вважав, що справа в його майстерності. Іванна переконувала його в зворотному.
— Я хочу писати такі картини, щоб у людей перехоплювало подих. Щоб вони, побачивши пейзажі, відчували аромати, з головою занурювалися в природу. Розумієш?
— Може, вони й відчувають, і бачать. Але мистецтво — це мистецтво, а грошей у людей немає.
Насправді Іванна не розуміла, навіщо людям зображене дерево чи поле. Вийди з дому — і ось тобі природа та аромати. Повне занурення.
І все ж Іванна іноді спостерігала за тим, як працює чоловік. Намагалася відчути те, що відчував він. Навіть спочатку робила компліменти.
— Який чудовий струмок! — казала вона. — Дивишся й ніби чуєш дзюрчання. Поринаєш у пейзаж. Так красиво водойми ще ніхто не зображував.
— Це небо, — ображався Тимофій.
— Я знаю, — кивала Іванна, прикушуючи губу, — саме це й хотіла сказати.
Відтоді вона намагалася хвалити роботи чоловіка з великою обережністю.
Чоловік дозволив дружині зробити перший мазок, і Іванна затамувала подих, намагаючись зануритися в той чарівний світ, який всюди вимальовувався й мережився перед очима її чоловіка. Нічого не виходило. Сніг був просто снігом. Вона віддала пензель Тимофію.
— Дармоїди й ледарі. Сніг не прибрано, а вони стоять, милуються безладом і ще намагаються цю ганьбу зобразити, — вийшла з дому бабуся. — Швидко за лопати! Обидва! Поки сусіди нас не висміяли.
Іванна скривилася. Бабуся вміла зіпсувати чарівність моменту, як би висловився Тимофій. І все ж вона намагалася взяти на себе «весь вогонь». Не сперечаючись, взяла лопату.
— Навіщо терпиш? Навіщо звалюєш усю роботу на себе? — нарікала старенька.
Іванна не відповідала. Усе її життя, починаючи з самого раннього дитинства, складалося з роботи. Вона звикла до праці, і це стало для неї чимось на зразок звички.
Тимофій не міг дивитися, як дружина трудиться, поки він стоїть біля полотна, і незабаром приєднався до прибирання снігу.
Через два роки після весілля Іванна народила двійнят. Клопоту стало ще більше. Славко і Василь росли слухняними хлопчиками, але все ж вимагали до себе уваги.
Тимофій, який не любив займатися господарством, виявився турботливим батьком. Соромно зізнатися, але в основному вихованням дітей займався саме він. Тимофій міг без вагань перелічити всі дитячі хвороби, з якими зіткнулися його сини. Міг без проблем сказати, коли і о котрій годині вони народилися, коли зробили перший крок, почали лепетати.
Іванна такими знаннями похвалитися не могла — все стиралося з її пам’яті. За це вона відчувала провину. Звісно, кожну вільну хвилину вона намагалася присвятити своїм дітям, однак цього було замало.
Робота на молочній фермі, робота на власній ділянці, приготування їжі, прання та прибирання займали весь її час.
Бабуся не надто допомагала, проте й вона намагалася брати участь у житті молодої сім’ї. Вона не показувала свого невдоволення й на багато що закривала очі. Якщо й сварилася, то одразу на обох. Щоб ніхто не образився.
Одного разу Тимофій отримав замовлення від сусіда, який вирішив переїхати до міста. Той просив зобразити на полотні будинок своєї матері таким, яким він є.
— Хочу залишити на пам’ять.
За роботу заплатив гідно. На виручені гроші можна було місяць безбідно жити. Картина вийшла чудовою. Поширилися чутки, що Тимофій бере замовлення. У селі було багато людей, які хотіли зберегти пам’ять про рідні краї. Тимофій не міг натішитися тим, що його праця стала затребуваною.
Однак через деякий час він зіткнувся з вигоранням. Одна справа — коли малюєш для себе. Інша — коли працюєш на людей. Зображуєш те, що хочуть бачити вони.
— Кожного разу, беручись за роботу, я ніби жертвую частиною своєї душі, — скаржився він дружині.
Іванна його не розуміла, але й не хотіла вникати. Турботи про дім заполонювали всі її думки.
– Це треба перебороти, — порадила вона. — Перетерпіти.
Коли сини підросли, вони охоче стали допомагати матері. І все ж втома, що накопичилася з роками, давала про себе знати. Почала боліти спина, коліна.
Незрозуміло, з якої причини міг піднятися тиск. Свій вік жінка визнавати не хотіла.
Сувора, працьовита і по-своєму щаслива Іванна втомилася від незліченних справ, від готування, прання, землі, роботи. Від усього. Це ж логічно.
До будь-якої справи жінка підходила з холодною головою, не терпіла помилок, сварила синів, якщо ті ухилялися від справ.
Не терпіла ліні та дармоїдства. Те, що могла пробачити чоловікові, не пробачала собі. І це, треба сказати, втомлювало.
Коли сини заявили, що збираються одружитися, Іванна не стала розпитувати їх про те, хто їхні обраниці, чим вони живуть, де працюють.
Багато хто за її спиною говорив, що Іванна стане жахливою свекрухою. Синам не пощастить. Невісткам жінка не дасть спокою. Буде ганяти їх, як коней.
Однак жінка всіх здивувала. І першу, і другу невістку вона прийняла добре. Її хвилювало лише одне — чи щирі почуття у дівчат. Про це вона й запитала під час зустрічі.
Олена й Ангеліна між собою мало чим відрізнялися. І в однієї, і в іншої були промахи у веденні домашнього господарства.
Якщо Олена завжди зустрічала свекруху, накриваючи до її приходу розкішний стіл, то Ангеліна особливо не переймалася цим.
Однак у Олени завжди панував безлад, а в квартирі Ангеліни — ідеальна чистота. Але жодну з невісток вона не бралася вичитувати й порівнювати з собою.
Не хотіла лізти не у свої справи. Вона пам’ятала, як прикро буває, коли батьки не приймають твій вибір. Та й приказку пам’ятала про свиню, яка скрізь знайде бруд.
— Не можу повірити, душа моя, — сміявся Тимофій, — що ти й слова не сказала, побачивши безлад у домі сина та скудно накритий стіл. Я радий, що все-таки ніщо людське тобі не чуже.
Іванна примружилася, гадаючи, коли й як саме чоловік почав так про неї думати. По правді кажучи, і безлад, і скудно накритий стіл неймовірно її дратували, але вона швидше б відкусила собі язика, ніж почала б висувати претензії, як це робила її сусідка Людка.
З якою, чесно кажучи, у неї було стільки ж спільного, скільки у лисиці та журавля. Однак дивна дружба все ж існувала, хоч їм і було важко зрозуміти одне одного.
— І в синів, і в невісток палають очі, коли вони дивляться одне на одного, а це затьмарює все інше, — якось поділилася Іванна з чоловіком. Те саме сказала й Людці.
— Лізти зі своїми повчаннями до молодих — це все одно, що руйнувати їхній дім по цеглинці.
Людка її не зрозуміла, але Іванну це не хвилювало. Доводити щось сторонній людині вона не збиралася. Не той характер. А ось чоловік оцінив її мудрість.
Час показав, що вона не помилилася. І хоч вона не набридала молодим, ті самі почали тягнутися до неї через кілька років. Невістки радилися з нею, охоче ділилися своїм життям. Сини хвалилися успіхами та допомагали по господарству.
Тимофій обзавівся постійними клієнтами й не без гордості розповідав, яку шикарну роботу продав днями.
Іванна, оглядаючись на своє життя, спробувала знайти причини, через які могла б себе пожаліти. Але нічого не виходило. Щасливій людині важко жити з образами та про щось шкодувати. Свою долю вона обрала сама і те саме дозволила зробити своїм дітям.
Недбала свекруха й мати? Нехай так. Зате задоволена своєю родиною та життям.
