— Богдане, не хотів тобі про це говорити в день весілля… Коротше кажучи, ти знаєш, що у твоєї новоспеченої дружини є дочка? — мій колега по роботі просто прикував мене до водійського сидіння.
— Що ти маєш на увазі? — я відмовлявся чути таку новину.
— Моя дружина, побачивши твою Таню на вашому весіллі, прошепотіла мені на вухо:
— Цікаво, а наречений знає, що у його нареченої росте донька в дитячому будинку?
— Уявляєш, Богдане? Я ледь не подавився салатом за столом. Дружина каже, що особисто оформлювала відмову від новонародженої дівчинки. Моя Віка — лікарка в пологовому будинку. А твою Таню запам’ятала за родимою плямою на її шиї. Ще сказала, що Таня назвала доньку Олівією і дала їй своє прізвище.
Це було років п’ять тому, — колега захоплено спостерігав за моєю реакцією.
Я сидів за кермом автомобіля в шоковому стані. Оце так новина!
Вирішив, що сам розберуся в ситуації. Не хотілося вірити в таке. Безумовно, я усвідомлював, що Таня — не вісімнадцятирічна дурненька, на момент одруження їй було тридцять два роки.
У Тані до мене, природно, було якесь особисте життя. Але навіщо ж відмовлятися від власної дитини? Як потім жити з цим?
Завдяки моїй посаді я через знайомих досить швидко знайшов дитячий будинок, у якому виховувалася Олівія Василевська.
Директор закладу вивів до мене веселу дівчинку з променистою посмішкою:
— Знайомтеся, наша Олівія Василевська, — звернувся директор до вихованки, — скільки тобі років, дитинко, скажи дядькові.
Неможливо було не помітити жахливу косоокість у дівчинки. Мені стало шкода дівчинку. Я вже вважав її рідною, прикипів душею. Адже ця крихітка — донька моєї коханої жінки!
Олівія сміливо підійшла ближче:
— Чотири рочки. Ти мій тато?
Я знітився. Що відповісти дитині, яка в кожному чоловікові бачить тата?
— Олівія, давай поговоримо. Ти хочеш, щоб у тебе були мама й тато? — Звісно, я поставив дурне запитання. Але мені вже хотілося обійняти цю милу дівчинку й негайно забрати до себе додому.
— Хочу! Ти мене забереш? — Олівія запитально й проникливо подивилася мені прямо в очі.
— Заберу, але трохи пізніше. Почекаєш, зайчику? — мені хотілося розплакатися.
— Почекаю. Не обдуриш? — Олівія стала серйозною.
— Не обдурю, — я поцілував дівчинку в щічку.
Повернувшись додому, я про все розповів дружині.
— Таню, мені байдуже, що у тебе було до мене, але Олівію треба терміново забрати. Я її усиновлю.
— А мене ти спитав? Чи хочу я цю дівчинку? Та вона ще й косоока! — Таня підвищила голос.
— Це ж твоя рідна донька! Я зроблю Олівії операцію на оченятах. Все налагодиться. Дівчинка — просто чарівна! — мене дуже здивувала позиція дружини.
Коротше кажучи, я ледь вмовив Таню удочерити Олівію.
Довелося почекати близько року, перш ніж ми забрали дівчинку додому. Я часто відвідував її в дитячому будинку. За цей рік ми з Олівією подружилися й звикли одне до одного. Таня, як і раніше, не горіла бажанням мати дитину й навіть хотіла призупинити процес усиновлення. Я наполіг на тому, щоб все продовжити й завершити оформлення.
Нарешті настав той день, коли Олівія вперше переступила поріг нашої квартири. Усі дрібниці, на які ми не звертаємо уваги, її дивували, захоплювали, радували.
Незабаром офтальмологи виправили Олівії зір. Ці процедури тривали півтора року. Я радий, що моїй крихітці не знадобилося хірургічне втручання. Дочка стала як дві краплі води схожою на свою маму Таню. Я був щасливий. У мене в родині дві красуні — дружина й дочка.
Майже рік після дитячого будинку Олівія не могла наїстися. Вона весь час ходила й спала з пачкою печива. Відібрати цю пачку було неможливо. У дитини неминуче був присутній страх голоду. Таню це дратувало, мене — вражало.
Я весь час намагався згуртувати сім’ю, але, на жаль… Дружина так і не змогла полюбити власну доньку. Таня любила лише себе, своє «Я» — букву з відстовбурченою ніжкою.
У мене були скандали, сварки, образливі суперечки з Танею. Причина одна — Олівія.
— Навіщо ти привів у нашу сім’ю цю дикунку? Вона ніколи не стане нормальною людиною! — дружина почала істерити.
Я дуже кохав Таню. Не уявляв свого життя без цієї жінки. Хоча моя мама якось промовила:
— Синку, це, звичайно, твоя справа, але я якось зустріла Таню з іншим чоловіком. У тебе з нею нічого не вийде. Таня — нещира, хитра, спритна жінка. Обведе тебе навколо пальця, не встигнеш і озирнутися.
Коли кохаєш, перешкод не бачиш. Твоє щастя світить яскравіше за зірки. Таня була моїм ідеалом. У наших стосунках з’явилася тріщина, коли до нас додому прийшла маленька Олівія.
Мабуть, саме вона відкрила мені очі на справжній стан речей у моїй родині. Я дивувався байдужості дружини до малечі.
Мені навіть захотілося розлюбити Таню, охолонути до неї, але не виходило. Друг колись порадив:
— Слухай, старий, якщо хочеш охолонути до жінки чи дівчини, обміряй її швейним сантиметром. Це ж народна прикмета.
— Ти жартуєш? — дивувався я.
— Заміряй обхват грудей, талії, стегон. Ось і все, розлюбиш, — мені здавалося, що друг насміхається з мене.
Все ж я вирішив провести нескладний експеримент. Я нічим не ризикую.
— Таня, підійди-но, я зніму з тебе мірки, — покликав я дружину.
Таня неабияк здивувалася:
— Мені можна очікувати нову сукню?
— Угу, — я вже старанно обводив сантиметровою стрічкою груди, талію та стегна дружини.
Експеримент завершено. Я люблю Таню так само. Посміявся з глузування друга.
Незабаром захворіла Олівія. Застудилася. Піднялася температура. Донька нила, жалісно стогнала, шморгала носиком. Вона ходила по п’ятах за Танею, міцно тримаючи свою ляльку Марію. Я був радий, що замість пачки печива в руках Олівії з’явилася лялька Марія.
Донька обожнювала безкінечно переодягати ляльку. Але зараз лялька була гола, а значить, її господиня хворіла, не мала сил її одягнути. Таня гримнула на Олівію:
— Та замовкни ти, нарешті. Від тебе спокою немає! Іди спи!
Олівія притискала ляльку до грудей і продовжувала безперервно нити, голосно ридати. Раптом Таня вихопила ляльку з рук Олівії, підбігла до вікна, відчинила його й у розпачі викинула іграшку.
— Мамочко, це ж моя улюблена лялечка Марія! Вона замерзне на вулиці! Можна, я побіжу за нею? — Олівія голосно заплакала, кинулася до вхідних дверей.
Я одразу ж кинувся за викинутою лялькою. Ліфт, як на зло, не працював. Збіг вниз з восьмого поверху. Лялька висіла на гілці дерева головою вниз. Я дістав її, обтрусив від снігу. Танучі сніжинки на гумовому личку ляльки здавалися сльозами. Поки піднімався сходами додому, думав, що посивію.
Вчинок Тані не мав пояснення. Я зайшов до кімнати Олівії. Донька стояла на колінах біля свого ліжечка. Голова лежала на подушці. Олівія спала, уві сні схлипувала, здригалася. Я обережно поклав Олівію на ліжко, а поруч — ляльку на подушку.
Таня безтурботно сиділа у вітальні й читала глянцевий журнал, анітрохи не турбуючись про Олівію. Ось тоді й закінчилася моя любов до дружини. Висохла, розтанула, випарувалася. Я, нарешті, зрозумів, що Таня — красива, але порожня оболонка.
Дружина, мабуть, усе зрозуміла.
Ми розлучилися. Олівія залишилася зі мною, Таня нітрохи не заперечувала.
…Зустрівшись пізніше з колишньою дружиною, вона з усмішкою промовила до мене:
— Ти для мене, Богдане, був лише трампліном.
— Ех, Таню! У тебе очі — бірюза, а душа — сажа, — я вже міг спокійно висловити цей докір.
Таня одразу вийшла заміж за успішного бізнесмена.
— Мені шкода її чоловіка. Такій жінці протипоказано бути матір’ю, — винесла свій вердикт моя мама.
Спочатку Олівія дуже сумувала за мамою, хотіла хоча б доторкнутися до неї.
Але моя нова дружина Ліза зуміла заво.вати прихильність Олівії, розтопити її сердечко. Вийшло так, що рідна мама двічі відмовилася від дитини. Для мене це було немислимо.
Ліза з величезною любов’ю та безмежним терпінням ставиться до прийомної доньки Олівії та нашого сина Степана…
