Ненавиджу чоловіка та дитину від нього. Так, все саме так. Мені соромно за це. Дитина не до чого, але вона від неї, людини, яку я ненавиджу, і тому я зриваюся, кричу на дитину, дратуюся.
А потім соромлюся, плачу і думаю, що я роблю? Із чоловіком все складно. Разом ми загалом 15 років. У шлюбі 7 років.
Відносини були непростими із самого початку. Він патологічний ревнивець, домашній тиран я навіть сказала б.
З самого початку відгородив мене від навколишнього світу, і тільки коли я з ним поруч, як собака на ланцюзі, він спокійний.
Варто мені тільки вийти з дому, одразу привід причепитися: «куди? навіщо?». І одразу скандал. Причиною скандалу були навіть банальні походи в магазин, я вже не кажу про зустрічі з подругами, вихід на роботу.
На роботі це окрема тема. Він приревнував до всіх на роботі. Сто разів дзвонив і приїжджав, перевіряв, де я. Це було жахливо!
Пробувала кинути його, але він як лазневий лист прилип, не відпускав, так дотягли, що нам стукнуло майже по 30 років.
Мені треба було народжувати, роки підтискали. Розписалися, я народила. І тут розпочалося. Все стало ще гірше.
Його ревнощі ще жорсткіші. Я була готова втекти від нього, куди очі дивляться. Але куди вже з немовлям на руках? Почав бити, принижувати щодня, це пекло, але не життя.
Я його ненавиджу. Хотіла розлучитися, але він не відпускав, не хотів ділити дитину, погрожував, що накладе на себе руки, і я здалася, повірила, він же так плакав!
Коли малечі виповнилося 2 роки, втекла на роботу, щоб рідше його бачити. Але приходячи додому, все також чула приниження на свою адресу, закиди та образи.
Заробляю я вдвічі більше ніж чоловік, це його теж дратує, і він принижує ще й із цього приводу, щоби підняти свою значущість. А гроші витрачати дуже любить.
До речі, будинок, де ми живемо, я купила сама, він ні копійки не дав. За що я й тримаю на нього досі образу, не можу пробачити.
Дивлюся на ситуацію збоку: як він все-таки зручно влаштувався. Забезпечений ще й знущається. Я не можу зрозуміти, чи в нього якась психологічна травма дитинства була, що таке ставлення до жінок. За його поняттями, всі жінки гуляють і ні на що не здатні в цьому житті. Це слухаю 15 років.
Доньці зараз 4 роки, вона бачить, як ми лаємося, б’ємося. Я її люблю, але іноді зриваюся на ній, вона дуже схожа на батька і зовні і характером, така ж вибухова, емоційна, як батько.
І в моменти, коли я бачу в ній його (коли дочка істерить і психує) я зриваюся ще й тому, що вона причина того, що ми з чоловіком не можемо розлучитися, він то не хоче дитину ділити.
Він дуже любить дочку. І я бачу це кохання, і терплю таке ставлення на свою адресу. Але чи так довго зможу?
