– Не знаю, куди мені йти після школи, – несподівано зізналася Ніна, сумно перемішуючи свій молочний коктейль. – Усі вже щось обрали, а я досі в роздумах. Я взагалі не знаю куди хочу. Мені б погуляти хоча б рік. Але батьки не дозволять.
Ганна посміхнулася у відповідь і підморгнула подрузі.
– Чому б тобі не вступити зі мною на економічний? Уявляєш, ще п’ять років разом! – запропонувала вона жартома, не припускаючи, що Ніна сприйме це всерйоз.
Ніна на мить задумалася, потім розплилася в усмішці.
– Знаєш, це звучить прикольно! Чому б і ні? – сказала вона, і її очі засяяли від хвилювання. – Тільки якщо моїх балів вистачить…
Через деякий час
Аудиторія університету повільно порожніла після пари з лінійної алгебри. Ганна збирала свої конспекти, акуратно укладаючи їх у сумку. Поруч із нею стояла Ніна, вона балакала з хлопцями. Дівчата вступили до одного ВНЗ.
– Гей, Ганно, ти з нами в клуб? – покликала Ніна підморгуючи. – Сьогодні точно треба розслабитися, після такого-то нудного заняття. Ганна мигцем глянула на подругу і похитала головою:
– Ні, Ніно. Мені ще потрібно купу всього зробити, плюс лінійну алгебру повторити. Домашка там величезна, сама чула.
Ніна тільки фиркнула:
– Ну ти й зануда. Гаразд, потім розкажеш, як упоралася. – Вона хихикнула і пішла разом із компанією.
Через тиждень на пошту студентів прилетіло повідомлення: “Домашнє завдання з лінійної алгебри здається завтра”. Ніна, прочитавши його, мало не впустила телефон.
– Ганна, ти зробила вже? – запитала вона ввечері, коли нібито “просто забігла в гості до подруги”.
Ганна, втупившись у підручник, навіть не підняла погляду:
– Звісно. Я закінчила ще позавчора. А ти?
– Ну… Я, е-е, ще не починала. Чесно кажучи, я навіть не розумію, що там робити. – Ніна сіла поруч і з винуватим виглядом подивилася на подругу. – Ганнусю, виручай. Будь ласка. Ти ж розумна, тобі це легко.
Ганна втомлено зітхнула.
– Ніно, я можу тобі пояснити, але ти маєш сама сісти й розібратися. У лінійній алгебрі важлива практика.
– Я намагалася! – Ніна надула губи. – Справді намагалася! Але я просто не розумію, що до чого. Допоможи,Ганно, га? Врятуй подругу.
Ганна, забарившись, відклала свої записи.
– Гаразд, давай я поясню.
Вони просиділи за столом кілька годин. Ганна терпляче розжовувала тему, але Ніна весь час відволікалася – то в телефон загляне, то почне розповідати щось не у справі.
– Ніно, ти взагалі слухаєш? – у якийсь момент не витримала Ганна.
– Так-так, звісно, слухаю, – відповіла Ніна.
Нарешті, Ганна здалася.
– Знаєш що? Я зроблю за тебе цю домашку. Але наступного разу – сама. Зрозуміла?
Ніна радісно плеснула в долоні.
– Ти найкраща! Обіцяю, наступного разу розберуся. Спасибі, Ганнусю!
Ганна лише мовчки похитала головою.
Лекція з інформатики йшла своєю чергою. Викладач, Віктор Борисович, ходив уздовж рядів, пояснюючи принципи роботи алгоритмів. Ганна, як завжди, конспектувала кожне слово, акуратно виводячи схеми і нотатки в зошиті. Поруч із нею сиділа Ніна, ліниво колупаючи ручкою в блокноті, на якому красувалися тільки її ім’я і сердечки.
– Так, друзі ,відкладаємо все зайве, – раптом прогримів голос Віктора Борисовича. – Зараз буде невелика перевірочна робота. Діставайте аркуші та ручки.
Ніна застигла, ніби їй повідомили про наближення кінця світу.
– Що? Яка перевірочна? – прошепотіла вона, штовхаючи ліктем Ганну.
Ганна, злегка здивована реакцією подруги, тихо відповіла:
– Віктор Борисович попереджав про це на минулій лекції.
– На минулій? – Ніна зблідла. – Ганно, ти ж знаєш, я не була тут останні… е-е…
– Три тижні, – підсумувала Ганна.
Ніна схвильовано запустила пальці у волосся.
– Чорт, Ганно, я взагалі нічого не знаю! Допоможи!
– Ніно, ти серйозно? – Ганна насупилася. – Ти що думала, це жарт?
– Ганно, ну не кидай мене! – благала Ніна, схопивши подругу за руку. – Я ж завалю!
Ганна заплющила очі й важко зітхнула.
– Гаразд. Тільки швидко. Пиши акуратно, щоб він не помітив, – прошепотіла вона, передаючи Ніні листок із чернеткою.
Ніна з полегшенням кивнула і одразу ж почала переписувати відповіді, намагаючись, щоб це виглядало максимально природно.
Коли Віктор Борисович дійшов до їхнього ряду, він пильно подивився на Ніну.
– А ви, Ніно, давно не заходили до нас. Сподіваюся, сьогоднішня робота покаже, як ви готувалися вдома.
Ніна натягнуто посміхнулася, але серце в неї билося як божевільне.
– Звичайно, Вікторе Борисовичу, я старалася.
Так Ніна і вчилася. То спише в когось, то Ганну вмовить допомогти. А сама все по клубах, кафешках і на побачення.
Осінній семестр пролетів швидко. Настав час іспиту з лінійної алгебри. Студенти повільно розсаджувалися по своїх місцях, нашіптуючи один одному останні поради та уривки формул. Ганна, сидячи за однією із задніх парт, судорожно перебирала в пам’яті все, що повторювала кілька тижнів. Її руки злегка тремтіли, а серце калатало так, ніби збиралося вистрибнути назовні.
– Усе, тільки не панікувати, – бурмотіла вона собі під ніс, намагаючись дихати рівніше.
Десь за її спиною дзвінко сміялася Ніна, весело розмовляючи з якимось хлопцем.
– Ну що, як думаєш, пощастить із квитком? – почула Ганна знайомий голос.
За кілька хвилин до аудиторії увійшов викладач, вигляд у нього був грізний.
– Тиша, – суворо сказав він. Починаємо іспит. Ті, хто отримав квиток, сідають і пишуть у тиші. За будь-яке порушення – пересадка. Наступне порушення двійка.
Ганна відчула, як її страх тільки посилився. Її викликали однією з перших, і вона швидко зайняла місце біля вікна. Отримавши квиток, вона пробіглася очима по питаннях. Усередині все похолоділо: два запитання з трьох здавалися знайомими, але відповіді вперто не спливали в голові.
– Гаразд, зберися, Ганно, ти зможеш, пробурмотіла вона, намагаючись записати хоча б початкові формули.
Раптово її хтось ткнув у спину. Вона озирнулася – це була Ніна. Та сиділа трохи позаду, з порожнім аркушем на столі й панікою в очах.
– Ганно, знаєш хоч що-небудь?!- прошепотіла вона, ледь чутно. Ганна насупилася.
– Не зараз! – різко прошипіла вона, намагаючись зосередитися.
Ніна, ніби не почувши, знову ткнула її.
– Ганно, будь ласка! Я нічого не знаю, взагалі нічого! Допоможи!
– Ніно, я не можу! – Ганна спробувала відмахнутися, її нерви були на межі.
Але Ніна, як завжди, не збиралася здаватися. Вона ще раз штовхнула подругу, чим привернула увагу асистента, який одразу попрямував у їхній бік.
– Що тут відбувається? – суворо запитав він, зупинившись поруч.
Ніна зробила вигляд, що нічого не сталося, але було пізно. Асистент примружився і коротко кинув:
– Ви, студентко, пересаджуйтеся. Он туди, на першу парту.
Ніна схопилася, її обличчя почервоніло. Вона взяла свої речі і пересіла вперед. Тепер викладач пильно дивився на неї, склавши руки на грудях.
Через дві години Ганна стояла за дверима аудиторії, тримаючи в руках заліковку з акуратно виведеною п’ятіркою. Вона мала б радіти, але замість цього почувалася спустошеною. Думки не давали спокою: “Я могла б допомогти Ніні, хоч трохи. А раптом через це її відрахують?”
У коридорі було тихо, тільки іноді лунали кроки студентів, які поспішали на свої іспити. Ганна нервово озиралася на двері, з-за яких долинав голос викладача.
Раптом двері з гуркотом відчинилися, і в коридор вибігла Ніна. Її обличчя було червоним від злості.
– Двійка! – випалила вона, зупинившись перед Ганною. – Ти хоч уявляєш, що це означає?! Тепер мені доведеться на додаткову сесію йти!
Ганна розгублено відкрила рота, але Ніна не дала їй сказати ні слова.
– Ти б могла просто підказати! Хоч щось! Але ж ні, тобі важливіша твоя п’ятірка, ніж дружба!- голос Ніни тремтів.
– Ніно, я…- почала було Ганна, але Ніна перебила.
– Навіть не намагайся виправдовуватися! Ти мене просто кинула! – Ніна похитала головою, її голос зірвався на крик. – Дякую тобі за все!
Не чекаючи відповіді, Ніна розвернулася і пішла, голосно стукаючи підборами по плитці.
Ганна залишилася стояти, стискаючи залікову книжку.
“Але ж я не могла їй допомогти… Я й сама ледве впоралася…” – Ганна намагалася виправдатися перед собою.
На душі було тяжко. Ганна розуміла, що, можливо, їхній дружбі кінець.
Два тижні Ніна демонстративно не спілкувалася з Ганною. Це було неприємно, але дівчина розуміла образу подруги.
Одного разу Ганна сиділа за своїм письмовим столом, за вікном уже стемніло. Несподівано пролунав дзвінок у двері. Ганна здивувалася гостей вона не чекала.
Коли вона відчинила, на порозі стояла Ніна, кутаючись у свій легкий плащ. Обличчя в неї було напруженим.
– Привіт, – боязко сказала Ніна, переступаючи поріг. – Можна увійти?
Ганна розгублено кивнула і пропустила її у квартиру.
– Що трапилося? – запитала вона.
Ніна пройшла в кімнату і завмерла посеред неї, нервово перебираючи ремінець своєї сумки.
– Слухай, Ганно… Я хотіла вибачитися,- почала вона. – Тоді після іспиту… Ну, ти знаєш. Я розлютилася. Це було нерозумно. Вибач мені, гаразд?
Ганна уважно дивилася на неї, не зовсім розуміючи, до чого все це веде.
– Гаразд, вибачилася, і добре. Але що ти хочеш? запитала вона прямо.
Ніна підняла очі і швидко дістала з сумки маленький предмет, який Ганна відразу не розгледіла.
– Це. – Ніна простягнула їй мініатюрний навушник-шпигун. – Ганно, допоможи мені на перездачі. Просто будеш диктувати мені відповіді. Я все зроблю тихо, нас ніхто не помітить.
Ганна завмерла.
– Ти серйозно? – запитала вона, відчуваючи, як у грудях наростає злість.
Ніна закивала.
– Так, звісно! Ганно, ти ж розумієш, що я не можу сама підготуватися. Часу мало. Ну що тобі варто?
Аня насупилася, насилу стримуючи роздратування.
– Ні, Ніно. Не буду я цим займатися. Хочеш – бери мій конспект. Хочеш, давай я допоможу тобі розібрати питання. Але займатися такою нісенітницею я точно не буду.
– Ганно, ну ти чого?! – Ніна підвищила голос.
– Через тебе мене відрахують!
Тут у дверному отворі з’явилася бабуся Ганни.
– Не через неї, а через тебе! – твердо заявила вона, склавши руки на грудях. Ніна завмерла, злегка відступивши.
– Провина Ганни в чому? У тому, що вона вчилася, а ти по клубах бігала? – продовжувала бабуся. – Це твоє життя, твоя відповідальність. Замість того щоб скаржитися і вимагати допомоги, краще б сіла і зайнялася справою.
Ніна дивилася на бабусю подруги з виглядом людини, яку раптово облили крижаною водою.
– І не думай знову псувати життя іншим через свою лінь, – додала бабуся наостанок.
Ошелешена Ніна щось промямлила собі під ніс, розвернулася і швидко вийшла з квартири. Ганна ж із вдячністю подивилася на бабусю.
Наступного дня Ганна все ж вирішила зателефонувати Ніні. Запропонувати свої конспекти і методички, за якими вона займалася. Але Ніна скинула виклик. Хвилин за п’ять прийшло повідомлення. Ганна швидко відкрила його і завмерла.
“Я забрала документи. Даремно я пішла вчитися з тобою, даремно довіряла тобі і вважала подругою. Ми більше не друзі”.
“Значить, нехай так і буде”, – подумала Ганна і не стала нічого відповідати Ніні.
Відтоді дівчата не спілкувалися, немов не було ніякої дружби. А може… Може, й справді не було?