Я зателефонувала сестрі, розповіла їй ситуацію в надії, що вона виручить мене. Навіть сказала, віддам із відсотками. Але вона мені твердо відмовила…

Люди в селах живуть дружніше, ніж у місті. Адже у квартирі ти тільки спиш. Весь інший час проводиш на роботі, в поїздках або ще десь. А в селі всі родичі на виду. Йде постійне спілкування і взаємодопомога. Мої найсвітліші роки пройшли в рідному селі. З мамою і сестрою.

На жаль, ці часи залишилися лише в минулому. Коли сестрі виповнилося 23 роки, вона переїхала жити в місто, до свого молодого чоловіка. Я ж трималася до останнього, але й мені довелося переселитися в міську квартиру через кілька років.

Всьому виною відсутність нормальної інфраструктури та робочих перспектив. Якби не все це жила б на господарстві й почувалася чудово. Тепер мені і сестрі вже давно за п’ятдесят. Я живу все там же, з чоловіком і сином, а вона виїхала з країни, спробувати щастя за кордоном, на заробітках.

У її чоловіка справи йшли так собі, але дітей треба ростити, тож по-іншому в них ніяк не виходило. Я пробувала її відмовити, але сама десь у душі розуміла, що вона чинить так не від хорошого життя. Мій зять дуже відлюдькувата людина. За стільки років ми з ним бачилися кілька разів.

І то просто тому, що я була гостею на весіллі та ще якомусь спільному святі. Просто побачитися, як родич, він категорично не хотів. Як на мене, типове ставлення звичайного міського жителя. Коли сестра поїхала, перші кілька місяців вона постійно мені дзвонила. Їй було важко, сумно.

Вона сумувала за рідними місцями, за сином, за чоловіком, зрештою. Але вони розмовляти особливо не хотіли або не вміли. Тому всі свої хвилювання вона виливала в наших бесідах. На щастя, через півроку стало трохи легше. Сестра освоїлася, змогла нормально спілкуватися з роботодавцями.

Потім у неї вже з’явилося багато справ і мені вона почала дзвонити все рідше. Я навіть кілька разів сама намагалася її набрати, але в сестри завжди було повно турбот, та ще й ці часові пояси… Приїжджала вона дуже рідко. Раз на рік і на тиждень-півтора. Весь цей час вона  проводила з родиною.

Нас із чоловіком у гості не запрошували. І я не ображаюся, на її місці я б теж хотіла проводити час тільки з найріднішими. Але настала і моя черга попросити допомоги. Річ у тім, що в нашої сім’ї накопичилася непогана сума грошей, з якою потрібно було щось робити. Ми вирішили купити синові квартиру.

Ось тільки на гарний варіант не вистачало всього кілька тисяч. Не божевільні цифри, звісно. Але була дуже вигідна пропозиція, упускати її було ніяк не можна. Я зателефонувала сестрі, розповіла їй ситуацію в надії, що вона виручить мене. Навіть сказала, віддам із відсотками.

Але вона мені твердо відмовила. Навіть не стала прикидатися, що в самої грошей немає. Просто відповіла, що не хоче переводити наші стосунки на фінансові рейки. А тому змушена відхилити моє прохання. Так ми квартиру синові й профукали. Я тоді на неї дуже образилася.

Навіть проплакала весь вечір. Як сестра могла так зі мною вчинити? Очевидно, що спілкування наше якось згасло. Я б навіть сказала, припинилося повністю. Мені було неприємно вести розмову після всього цього, а в неї напевно й часу зайвого не було. Відтоді минуло три роки.

Ми так само не спілкуємося з сестрою, і я досі вважаю її неправою. Однак до мене надійшла нова інформація. Виявилося, що її чоловік гуляє, поки дружина працює в іншій країні. Мені про це розповіла спільна подруга, але я їй не повірила. А як перевірити? Я вирішила пройтися біля їхнього будинку.

Після роботи. Дай, думаю, просто прогуляюся. Кому від цього буде гірше? Ну і так, побачила його, що йде в обнімку з якоюсь жінкою. У руках вони несли пакунки і мило один з одним розмовляли. Тепер він не здавався таким мовчазним. Почуття проявляються тільки в комфортних умовах.

Виходить, переді мною стоїть дилема. З одного боку, я терпіти не можу зради. І вважаю, що сестра має знати про пригоди її чоловіка, але я вже дуже сильно на неї ображена. Її принципова зрада сильно нашкодила нашій родині. Крім того, хто знає. Це все-таки її особисте життя. Можливо, так і має бути.

І краще мені туди взагалі не лізти. Не знаю, як бути. Не буду ж я анонімки писати, як у школі. Та й куди їх відсилати? Я навіть із чоловіком не можу порадитися з цього приводу, бо це стосується моєї рідної сестри, а не якоїсь там знайомої.

Поки що живу, як і жила, звісно, але незабаром треба буде вирішити, хто я: хороша сестра, якій небайдужі сімейні узи. Або ж людина з твердими принципами та почуттям власної гідності. А поки що маємо те, що маємо.

You cannot copy content of this page