Я обходила магазини перед новорічними святами з особливим завзяттям. Адже продукти купувала не тільки для себе, а й для доньки та зятя. Щоправда, я не встигла попередити дітей про свій прихід.
Перш ніж я згадала про те, що потрібно зателефонувати, в моїх руках уже було два пакети. Я не могла нічого із собою вдіяти. Хотілося допомагати дітям навіть при тому, що дала їм квартиру, гроші та іншу допомогу при переїзді.
Сама ж перебралася у квартиру матері. З дочкою регулярно підтримувала зв’язок, часто заходила з якимись продуктами або невеликими подаруночками. Не те що сваха, яка навряд чи могла зрівнятися зі мною.
На відміну від мене, та не особливо намагалася допомогти синові. І, більше того, вона мала нахабство висловлювати невдоволення з приводу того, що я не хочц робити ремонт.
Навіть якби в мене були кошти, я вважала, що всі мають вкладатися в цей захід. Однак сваха не вважала себе зобов’язаною облаштовувати житло сина. Відтоді ми по черзі ходили в гості до дітей.
Я завжди попереджала про свої візити, тоді як сваха могла просто з’явитися на порозі. Я вважала це нахабством, але нічого не поробиш. Так ми й жили: кожна сім’я в окремій квартирі.
Новорічні все ближче, а я, навантажена пакетами, піднімалася сходами до колись своєї квартири. Донька зустріла, зі стриманим виглядом прийняла пакунки й запросила до столу. Там уже пила чай сваха.
Як виявилося, я застала їх за обговоренням новорічного меню. Серед запрошених сваха зі сватом, їхній другий син із дружиною та молодша донька. Мене ж у списку гостей не було. Донька відмовлялася що-небудь пояснювати мені.
Вона робила вигляд, ніби в цьому нічого такого не було. Ну відзначать вони Новий рік у цій компанії, не трагедія. А я відчувала образу, адже Новий рік відзначатимуть у моїй квартирі без мене. Як так? Чим я заслужила таке ставлення?
