– Я завжди знала своє місце

– Я завжди знала своє місце. – Шура не плакала, не нарікала, а просто говорила про те, що відчуває. – А зараз це саме місце не знаходжу. Я, чесно кажучи, в сум’ятті.

Віра, дочка Шури, дивилася на те, як мати складає зняту з голови хустку, і думала, що їй відповісти. Смуту в душі Шури навів Петро Іванович, якому вона допомагала доглядати за старою матір’ю. З Петром вони познайомилися не випадково. Йому контакти Шури дали знайомі і він звернувся до неї за послугою.

– Розумієте, ситуація така, що моя мати не може сама себе обслуговувати. Через хворобу вона практично не встає, іноді не може самостійно сходити до туалету, поїсти і багато чого ще. Соціальним працівникам я не довіряю. Та й не стануть вони цілодобово за нею стежити. Із доглядальницями нам не щастило. Я б, може, й сам упорався, якби не робота. Та й деякі речі для мами мені робити ніяково. А ось ви… Мені сказали, що зможете допомогти. І медична освіта у вас є.

– Я не лікар, – тоді здивувалася Шура. – І до того ж уже на пенсії.

– Ви медсестра, а це вже багато. Будь ласка, допоможіть. – Петро Іванович тоді подивився на неї з такою надією, що вона не стала відразу відмовляти. Розпитала, що сталося з його мамою, чому вона в такому стані. І зрештою про те, хто рекомендував Шуру, як доглядальницю.

Петру Івановичу про Шуру розповів знайомий. Із цим його знайомим поділилася контактами його близька подруга, якій Шура колись допомогла доглядати за хворою сестрою.
Шура, як би не намагалася, зрозуміти, про кого йдеться, не змогла. Вона багатьом встигла допомогти за все своє життя.

А почалося все з того, що хтось із сусідів, знаючи, що жінка працює в лікарні, попросив зробити уколи. А далі почало працювати сарафанне радіо. Шура відгукувалася на прохання сусідів, незважаючи на свою зайнятість, бо потребувала грошей.

У ті часи вона намагалася вижити, ростила доньку зовсім одна, і дуже потребувала матеріальної допомоги, бо зарплати не вистачало. Але брати гроші за свої послуги їй було завжди соромно, бо вона вважала, що не робить для людей щось складне. Що може бути простіше для медсестри зі стажем, ніж зробити укол? І все ж гроші брала.

Віру потрібно було одягати, взувати, годувати. Хотілося, щоб дочка не почувалася обділеною. Вже хто-хто, а Шура знала, як це – бути ізгоєм.
Шурі не пощастило з’явитися на світ в багатій родині, не пощастило бути вродливою. Її батько все життя вживав,міг образити як матір ,так і дочку. Мати працювала практично без вихідних. Розходитися з чоловіком не хотіла. Виправдовувалася: “А що про мене скажуть люди?”

Шура завжди боялася батька, але ніколи не говорила про свої страхи. Знала, що марно ділитися своїми почуттями з матір’ю, та відмахнеться в кращому разі, а в гіршому почне соромити. Так і жили. А потім сталося нещастя.

Батько, перебравши, кинувся на матір. Шура, а їй тоді вже було дванадцять років, вирішила заступитися. Батько відштовхнув доньку. Шура впала. Розсікла верхню губу і підносовий жолобок. Та так сильно, що довелося звернутися до лікаря.

Мама червоніла перед лікарем і брехала, що Шура спіткнулася. Шура нічого не відповідала, боялася.

– Знай своє місце. – Уперше тоді сказала мати їй. Зазвичай цю фразу вимовляв батько, матері. – Закрий рота і мовчи. Інакше… Розсічена губа здасться легкою недугою.

Шура знала, що так і буде. Погрози матері ніколи не були голослівними.
Через деякий час над верхньою губою в неї залишився потворний рубець. Якщо не знати правди, то можна було подумати, що Шурі виправляли заячу губу.

Однолітки та ровесники частенько дражнили її за цей страшний шрам. Їм було кумедно сміятися над Шурою і над її зовнішньою вадою. Мама теж іноді нарікала, що так погано вийшло. Таким чином самооцінка в Шури не те що почала сильно страждати, а взагалі зникла. Дівчинка перестала себе нормально сприймати.

Якось вранці глянувши на себе в дзеркало, вона зрозуміла, що ні про чоловіка, ні про дітей, ні про якесь сімейне щастя їй мріяти не варто. Вже точно не з таким обличчям.

Шура ніколи не намагалася завести знайомств, не робила перших кроків, не розраховувала на стосунки, бо думала, що всі вважають її страшною. Будь-яка доброта від людей сприймалася Шурою як велике благо.

Навчалася вона добре, і після закінчення школи вступила до медичного коледжу. Про інститут Шура і не мріяла, знала, що не вийде. Навантаження у майбутніх лікарів було величезним настільки, що про підробітки, яких вона потребувала, можна було забути.

З майбутнім батьком Віри, Шура познайомилася в коледжі. Він тоді назвав її красивою. Він був першим з усіх, хто зробив їй комплімент, який стосувався її головного комплексу. Того дня в Шури з’явилася надія. Зародилося незнайоме почуття в серці.

Хлопець і далі став проявляти до неї увагу. Проводжав до дому, дарував маленькі подарунки. У відповідь Шура допомагала йому розібратися в складних темах. Іноді давала списувати на іспитах, за умови, що він обов’язково все вивчить.

До того моменту, коли Шура змогла йому повністю довіритися, вони вже закінчили коледж. Ті кілька ночей назавжди залишилися в пам’яті Шури, тому що вона відчувала себе абсолютно щасливою.

Про своє положення здогадалася одразу. І навіть попри те, що це було невчасно, дуже зраділа. Хлопець же сприйняв новину різко.

– Не потрібне воно ні тобі, ні мені. Немає таких почуттів, щоб пов’язувати з тобою життя. Та й, чесно кажучи… Я спочатку тебе просто пожалів. Ти була такою самотньою. Далі було вигідно користуватися твоєю допомогою, поки вчилися. А потім просто добре поруч. Але тепер усе, розійшлися шляхи. Дружба закінчилася.

Усі надії на весілля і сімейне життя розбилися, не встигнувши сформуватися. Шура хлопця не звинувачувала, думала, що з такою зовнішністю їй і мріяти не слід було про щось більше. Але дитину все ж вирішила залишити.

Віра, коли слухала історію матері, дивувалася, чому вона так спокійно розповідає про все. А потім зрозуміла, мама ні на кого не тримає образ. Навіть на того хлопця, що обдурив.

– Що сталося, те сталося. – Говорила вона. – І я рада, що ти в мене є. Рада, що нам є де жити. Рада, що є робота. Це вже багато. Що стосується чоловіків, стосунків… Я завжди знала своє місце. Ні на що не претендувала і не розраховувала.

Ух, як Віру завжди дратувала ця мамина установка. Віра була впевнена, що в мами були різні залицяльники, яких вона не помічала через те, що вважала себе якоюсь не такою. Некрасивою, страшною, негідною…

– Просто такі жінки, як я… Та й хіба пристойно? Вік уже не той. – Ось і зараз продовжила Шура, ділитися з донькою своїми думками.

– Які такі? З руками, ногами, з мізками? Вони що? Мають бути самотніми? Я лише кілька разів бачила твого Петра Івановича. Його теж красенем назвати не можна.

– Припини, – Шура підвищила голос, здивувавши Віру. – Він дуже хороша, порядна людина. Навіщо судиш за зовнішністю? Хіба я тебе так вчила?

– Так. Я на тебе надивилася. Ти сама себе все життя судиш за зовнішністю. – Віра образилася на те, що мама підвищила голос. – Твоя реакція і є відповідь на запитання. Раз ти почала його захищати, значить щось відчуваєш. Значить, погоджуйся на його пропозицію. І досить уже вигадувати. Хотіла пораду? Ось вона. З’їжджайтеся, живіть, кохайте.

Шура одягла на голову хустку. Їй було страшно знову довіритися. Рубець над верхньою губою вона давно прибрала лазером. А ось рубці на душі залишилися з нею назавжди.

Петро Іванович колись став їй начальником, попросивши доглядати за своєю матір’ю. Шура чесно про неї піклувалася, ба більше, могла залишитися на ніч, якщо про те просила її літня жінка. Грошей за це не брала.

Не лінувалася зайвий раз розім’яти їй ноги, тіло. Приготувати що-небудь смачне. І багато ще різних дрібниць.

Якось літня жінка попросила Шуру вийти з нею на прогулянку. Час був близько дванадцятої ночі.

– Не вважай за примху від старої бабці, але хочу на повітря. У парк. До ставка.
Шура того дня була втомленою, але не відмовила в проханні.

І там біля ставка, літня жінка, завела розмову, яка багато чого змінила.

– Ти моєму Петру не розповідаєш багато про що. Але ж те, що ти для мене робиш, має оплачуватися подвійно, а то й потрійно. Була в мене до тебе доглядальниця, яка весь час на годинник дивилася. Ні про що її попросити було не можна. Якщо траплялося так, що мені захотілося води, а її робочий день уже закінчився, можна було навіть не просити. Не подасть воду.

Одного разу, вона так захопилася своїм телефоном, що затрималася на півгодини. Влаштувала істерику, що я їй не сказала про те, що час її вийшов. Зажадала в Петра подвійну оплату.

Звичайно я відмовилася від її послуг. Набридло. Вона нічого не робила, лінувалася зайвий раз із дивана встати й щось подати. І до неї такі ж траплялися. Я вже не хотіла нічого.

Петро вмовив. І прийшла ти. До тебе поставилася упереджено, вередувала. Ти терпіла, і виявляється, нічого моєму Петру й не сказала, про те, що затримуєшся, іноді залишаєшся на ніч, ось як сьогодні. Я вважаю, що буде чесно оплатити твій час. Синові вже сказала, ставлю і тебе до відома.

– Не потрібно, – пропозиція Шуру швидше налякала, ніж потішила. – Мені не складно.

– Знаю, ти не любиш говорити про особисте життя. Але як ставиться до твоїх затримок чоловік?

– Немає в мене чоловіка й ніколи не було. – Відповіла Шура. – А про час… Дурниці. Немає до кого поспішати. Донька вже доросла, заміжня. Рідко приходить. Я одна живу. З вами не почуваюся так самотньо. Тож…

– Одній погано. Людині потрібна людина. Я й Петру про це кажу завжди. Він не чує. Одного разу дуже сильно обпікся, тепер весь у роботі. Вантажоперевезеннями займається. Його часто немає вдома. Тому що нема до кого поспішати. Ви б із ним придивилися одне до одного.

Шура зніяковіла і зробила вигляд, що не розчула.
Уранці Петро Іванович перевів гроші Шурі. Удвічі більше, ніж вони домовлялися. Шура повернула йому назад зайву суму і тоді між ними відбулася розмова.

– Мені чужого не треба, – відмовлялася вона. – Ось як домовилися, нехай, так і буде.

– Дива, – Петро Іванович був розгублений. – Я вважаю, що ви ці гроші заробили.

– А в мене відчуття, що я ніби наживаюся. Не так часто я залишалася на ніч, скільки ви мені прислали. Якось навіть непристойно.

– Та все ж залишалися. – Петро Іванович уже тоді зрозумів, що розмови телефоном у них не вийде. – Давайте сьогодні ввечері я приїду і поговоримо про пристойність.

Увечері розмова вийшла дивною. Шура відмовлялася від грошей, Петро намагався її вмовити їх узяти. Його мати, слухаючи, як вони чи то пересварюються, чи то кокетують.

А потім видала, що їй давно не було так цікаво, як сьогодні. У суперечці перемогла Шура. Петро просто фізично не міг змусити її забрати гроші. У нього в душі виникло відчуття ніби він нажився, зекономив, обділив Шуру, а від того залишився винен. Йому захотілося це якось виправити.

Під приводом поговорити про стан матері, покликав її в кафе. Телефоном би тонкощі обговорити не вийшло. А вдома він не хотів, щоб їх чула його мама. Шура від пропозиції не відмовилася. Однак зустрічі не сталося. Виходячи з дому, Шура оступилася і впала. Результатом падіння стала зламана нога.

Петро Іванович просто не міг махнути рукою на ситуацію. Тепер жінці, що стільки дбала про його матір, був потрібен догляд. Хоч Шура це і заперечувала, і посилалася на те, що до неї приїжджає дочка.

– Я вирішив влаштувати собі відпустку. Буду наглядати за вами і матір’ю.

Шурі було ніяково приймати його допомогу. Особливо бентежили пакети з продуктами, що він привозив. У відповідь на його доброту, вона намагалася до його приходу що-небудь приготувати. Віддячити таким чином.

Петро Іванович не відмовлявся повечеряти, хоча був майже завжди ситий. Боявся образити Шуру. У такому темпі пролетів цілий місяць.

Віра, дивлячись на матір і Петра, якось помітила, що всі сім’ї саме так і живуть, чоловік дбає про дружину, дружина про чоловіка. Реакцією стало збентеження. Коли Віра пішла, Шура і Петро потім довго обговорювали її слова. Відмовлялися і говорили про чоловічу і жіночу дружбу. А в думках, звісно, промайнуло інше. Бо за цей час зблизилися, познайомилися і багато дізналися одне про одного.

Дивно тепер було прикидатися чужинцями. В обох було відчуття, ніби вони вже дуже давно знайомі й близькі.

Через кілька місяців Петро зробив перший крок. Шура йому не відмовила, хоч і вважала, що все відбувається занадто швидко. А ще через деякий час, він зробив пропозицію. І ось тут Шура злякалася, вирішила порадитися з дочкою.

На думку, звісно, приходили різні погані думки. Вона немов шукала привід, щоб відмовитися. Так боялася зруйнувати те, що було. Віра знала, що мама не наважується через власні переживання.

– Знаєш, мамо, де насправді твоє місце? – Перш, ніж піти, запитала Віра. Шура не знала, що її дочка з дитинства ламала голову над цим питанням. І сьогодні в неї знайшлася відповідь.

– Де? – Шура чомусь затамувала подих.

– Усе просто. Там де тебе люблять, цінують, бережуть. Але за умови, що сама любиш, цінуєш і бережеш. Якщо збігається, то погоджуйся.

Після відходу Шура довго дивилася у вікно і думала над відповіддю доньки. Дивно, але всі сумніви розсіялися, наче нічого й не було.

Шура зателефонувала Петру.

– Як будемо відзначати наш день? У мене ще ніколи не було весілля…Спеціально для сайту Stories

 

You cannot copy content of this page